Антибіотики (властивості, застосування, взаємодія) - М.П. Черенько 1999
Догляд за хворими. Особливості догляду за хірургічними хворими
Лікар у госпіталі чи поліклініці — центральна фігура у здійсненні лікувального та санітарно-протиепідемічного процесів. Від його обізнаності з усіма ланками цих процесів, від організації роботи установи залежить рівень медичного забезпечення та охорони здоров’я у сфері діяльності лікувальної установи. Тому в сучасний курс загальної хірургії вперше вводять розділ з догляду за хворими. Це буде ефективним лише за умови, що сам лікар добре усвідомить значення догляду в системі Лікування та знатиме його технологію, основи проведення всіх процедур та прийомів.
Завданнями цього розділу, як і взагалі практичного курсу «Догляд за хворими», є:
а) вивчення студентами — майбутніми лікарями— функціональних обов'язків молодших медичних сестер та медичних сестер зі спеціальною медичною, в тому числі й вищою, освітою;
б) засвоєння основ медичної етики та деонтології на рівні вимог, що пред'являються персоналу, який доглядає хворих;
в) оволодіння прийомами догляду за хворими та простішими лікувальними процедурами.
ЗАГАЛЬНИЙ ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ. ПЕРСОНАЛ ТА ЙОГО ОБОВ’ЯЗКИ. ЕТИЧНІ ТА ДЕОНТОЛОГІЧНІ ВИМОГИ ДО ПЕРСОНАЛУ
Догляд, доглядання, або ж гілургія (від гр. hypurgia — допомагати, обслуговувати) — процес, що складається з комплексу заходів, які забезпечують всебічне обслуговування хворого, створення належних гігієнічних умов, що сприяють неускладненому перебігу хвороби, прискоренню одужання, полегшенню страждань та запобіганню ускладненням і своєчасному виявленню їх, а також виконання лікарських призначень.
Догляд за хворими — невід’ємна складова лікування. Багато хворих, особливо хірургічного профілю, самостійно не одужують, їх виходжують. Догляд ділиться на загальний та спеціальний.
Загальний догляд — це сума тих заходів, яких потребують будь-які хворі незалежно від характеру їх захворювання (патології), віку, статі тощо. Серед загальних заходів виокремлюють:
а) гігієнічне утримання приміщення, ліжка та меблів, самого хворого, його одягу, посуду, предметів туалету тощо; б) чітке виконання всіх призначень лікаря (дотримання техніки процедур та схеми Введення ліків); в) спостереження за перебігом хвороби, станом хворого та інформування лікаря про зміни в його стані; г) годування хворого. Дії медичного персоналу, пов'язані зі специфікою власне захворювання чи травми та їх лікуванням, складають спеціальний догляд.
Догляд за хворими здійснюється молодшими сестрами (санітарками), що не мають спеціальної медичної освіти, та медичними сестрами зі спеціальною медичною, у тому числі вищою, освітою. Молодші медичні сестри здійснюють догляд чи ті його елементи, які не погребують спеціальних медичних знань і стосуються забезпечення гігієни місця перебування хворого, його особистої гігієни, Харчування тощо.
Ці завдання полягають у забезпеченні належної гігієни та санітарії палат, ліжок, білизни, гігієнічного стану власне хворого (умивання, миття, переодягання, перекладання та транспортування тощо), годуванні хворого, прибиранні туалетів та допомозі хворим у здійсненні фізіологічних актів, прибиранні та дезінфекції туалетів та посуду для випорожнень тощо.
Незважаючи на те що перелічені обов'язки здійснюються особами без медичної освіти, вони потребують від них від повідних знань, навичок та сумлінного ставлення. Навчання молодших сестер виконанню своїх обов’язків проводять сестри з медичною освітою. Останні поряд із контролем та керівництвом роботою молодших медичних сестер мають широке коло обов’язків з догляду, спостереження за хворими та їх лікування, тобто виконують призначення лікарів. Вони роздають та вводять ліки, у тому числі за допомогою ін’єкції, виконують багато лікувальних процедур — накладають компреси, гірчичники, ставлять банки, промивають Шлунок, ставлять клізми тощо, провадять неухильне спостереження за хворим й інформують лікарів про всі зміни в його організмі.
Безпосередньо роботою медичних сестер зі спеціальною освітою керує старша сестра відділення.
Всі ті, хто доглядає за хворими, повинні добре знати свої обов’язки та їх сенс і роль у загальному процесі лікування, місце та час проведення лікувальних процедур, піклуватись про належний гігієнічний та функціональний стан свого місця роботи.
Догляд за хворим вимагає як уміння виконати різні гігієнічні та лікувальні заходи, так і високоморального, чесного та милосердного ставлення до хворого. Він повинен бути і високопрофесійним, і деонтологічно витриманим. Милосердне, гуманне ставлення до хворого є не менш важливим, ніж професійна майстерність. Ця істина обгрунтована як практичною медициною впродовж віків, так і фізіологічними дослідженнями, особливо І.П. Павлова та його учнів і послідовників, ролі другої сигнальної системи мозку, що грунтується на слові — сигналі сигналів. Психічний стан хворого завжди пригнічений у зв’язку з впливом на центральну нервову систему анатомічних та функціональних розладів у організмі та вимушеним через хворобу переходом (часто раптовим та тривалим, як це буває при травмах та гострих хірургічних захворюваннях) в незвичне становище (виключення із звичної атмосфери та трудової діяльності, побутові незручності та обмеження, а часто навіть нездатність до самообслуговування та здійснення фізіологічних актів).
Багатьох хворих пригнічує почуття сором'язливості у разі потреби здійснити фізіологічні акти в присутності персоналу або хворих сусідів чи за їх допомогою. Тому ретельне виконання персоналом — медичними сестрами та санітарками — своїх обов'язків та доброзичливе ставлення до хворого сприяють усуненню багатьох негативних впливів, спричинених хворобою.
Весь комплекс заходів лікування та догляду повинен грунтуватись на принципах охоронно-стимулювального режиму, законах фізіології і насамперед на таких фундаментальних положеннях її, як травмівний вплив незвичайних подразників різного характеру на Організм, і, навпаки, стимулювальна дія подразнень, що не виходить за межі фізіологічного діапазону, на функції органів, зокрема на регенеративно-репаративні процеси. Підтримання лікувальними засобами на оптимальному рівні фізіологічних параметрів життєдіяльності організму хворого, зокрема його головних систем — нервової, серцево-судинної та дихальної, забезпечує сприятливі умови для одужання.
Створення у хворого доброго, оптимістичного настрою, віра в сприятливий перебіг хвороби, яка великою мірою утверджується за допомогою добpoгo догляду і чуйного ставлення до хворого, є важливим і почесним обов’язком медичних працівників лікарень та поліклінік.
Загальний догляд містить такі підрозділи:
1) гігієна навколишнього середовища;
2) гігієна персоналу, Профілактика внутрішньогоспітальної інфекції;
3) особиста гігієна хворого;
4) дезінфекція виділень хворого;
5) гігієна білизни;
6) гігієна передач і відвідувачів;
7) гігієна транспорту;
Гігієна навколишнього середовища є передумовою лікувальних заходів, їх ефективності. Приміщення палати, в якій перебуває хворий, і її площа, опалення, освітлення, стан повітря (провітрювання) повинні відповідати гігієнічним нормам за всіма параметрами. Вона має бути світлою, добре провітрюваною; узимку добре, але не надмірно, опалюватись. Вікна палати повинні мати штори для захисту хворих від прямого сонячного опромінення. Підлога у палаті має бути з лінолеумовим покриттям, що забезпечує можливість її вологого прибирання та безшумного пересування персоналу, особливо вночі.
Гігієна персоналу. Персонал, що доглядає хворих, насамперед повинен бути гігієнічно освіченим, здоровим та охайним. Кожен із учасників догляду за хворими має добре знати гігієнічні правила в межах своїх функціональних обов’язків. Без цієї вимоги він може стати посередником у передачі інфекції хворому як ззовні, зокрема від самого себе, так і від інших хворих, тобто внутрішньогоспітальної.
У персоналу систематично перевіряють стан здоров’я. Хворих та бацилоносіїв не допускають до роботи, доки вони не одужають. Медичні сестри та санітарки, перед тим як стати до роботи, переодягаються в лікарняну форму в окремих, відведених для цього приміщеннях (кімнатах). Персоналу не дозволяється виконувати свої функції у взутті та одязі, яким він користується поза лікарнею. Одяг медсестри чи санітарки повинен бути охайним: халат та косинки чисті, випрасувані, Волосся сховане під косинку чи шапку, взуття - м’яке та чисте. Прикраси на руках (пальцях) та манікюр не дозволяються. Нігті мають бути коротко зрізаними. Приємний вигляд персоналу справляє на хворих добрий вплив, створює у них оптимістичний настрій. Гігієна персоналу має виняткове значення для запобігання внутрішньогоспітальній інфекції. Дотримання медичними сестрами правил санітарії та асептики під час виконання своїх обов’язків (використання рукавичок під час проведення всіх процедур, що можуть сприяти перенесенню інфекції від одного хворого до інших, миття рук після кожної лікувальної процедури, недопущення використання нестерильних інструментів та приладів під час виконання інвазивних та внутрішньоорганних процедур — ін’єкції, промивання шлунка, постановка клізми, перев’язка тощо) та максимальне використання інструментів, одягу, приладів одноразового користування та інше — найважливіші заходи запобігання поширенню внутрішньогоспітальної інфекції.
Гігієна хворого. Профілактика пролежнів. Перед вступом до лікарні хворий проходить санітарну обробку. Він приймає душ у приймальній, після чого переодягається в лікарняний одяг. Тяжкохворого миє персонал у ванні. Деяких, особливо тяжкохворих, лише переодягають (надягають лікарняну білизну; хворі, що мають домашню чисту білизну, залишаються в ній). Хворих з наявністю головних вошей чи гнид стрижуть та миють їм голову лізолом. У разі виявлення одежних вошей одяг хворого направляють у дезкамеру для обробки. Чистий одяг або зберігають у лікарняній камері, або віддають рідним хворого.
У відділенні хворому надають ліжко з комплектом чистої постільної білизни. Вранці після нічного сну ходячі хворі вмиваються в спеціальній туалетній кімнаті, а лежачих хворих умивають молодші медичні сестри: хворим, що можуть сидіти в ліжку, зливають воду з глечика на руки і вони умиваються самі, чистять Зуби, а лежачих лише обтирають (обличчя, руки) змоченим рушником чи серветкою.
Також треба стежити, особливо у тяжкохворих після операції, за порожниною рота, носа, очима. Порожнину рота хворі прополіскують 1 % розчином калію перманганату чи натрію гідрокарбонату, а зуби та Ясна медсестри протирають тяжкохворим марлево-ватною кулькою. Очі хворим промивають ватно-марлевою кулькою, змоченою перевареною водою чи ізотонічним розчином натрію хлориду, а за наявності бактеріального запалення кон’юнктиви в мішок останньої закапують розчин чи вносять мазь, що містить сульфаніламіди (наприклад, 20—30% сульфацил-натрію) чи антибіотики.
Ходячі хворі голяться самі, а лежачих голить перукар, дотримуючи всіх профілактичних заходів проти інфекції. Для ходячих хворих у туалетних кімнатах (окремих для чоловіків та жінок) створюють умови для підмивання після дефекації та для обмивання увечері та уранці ділянки статевих органів.
Лежачих хворих підмивають молодші медичні сестри. Для цього під сідницю хворого (на простелену на ліжку клейонку) підставляють судно і сестра однією рукою зливає з глечика чи, краще, з кварти Есмарха теплу воду на промежину хворого, а другою, в якій тримає на корнцанзі тампон, миє шкіру навколо заднього проходу та статеві Губи. Завершує процедуру підмивання осушуванням шкіри чистою серветкою.
Поряд із очищенням шкіри від забруднення шкіру тяжкохворих у ділянках кісткових виступів — крижі, лопатки, хребет, п’яти — протирають камфорним спиртом (чи етиловим 60 %). Це, а також часте перевертання хворого в ліжку, розправлення під ним простирадла (розправлення на ньому складок) тощо є важливими заходами запобігання пролежням.
Щотижня хворим замінюють натільну й постільну білизну та миють їх. Білизну, забруднену рановими чи іншими виділеннями, змінюють за потребою. Хворі повинні завжди лежати на чистій та сухій білизні.
Для запобігання пролежням у тяжкохворих, особливо похилого віку, у хворих на Цукровий діабет потрібно підкладати під крижі гумові круги, а під п’яти — ватно-марлеві чи поролонові подушечки, часто повертати їх, змінюючи положення тіла.
У останні роки для профілактики пролежнів широко використовують спеціальні повітряні багатосекційні та інші матраци. У хворих, особливо з ожирінням, треба запобігати попрілості, дерматитам та інфікуванню шкіри шляхом протирання пахвинних складок, складок на животі та під молочними залозами 56—70' % спиртом етиловим, присипати ці місця тальком чи зубним порошком або — за появи дерматиту — змащувати маззю з цинку оксидом чи пастою Лассара.
Положення хворого в ліжку повинно бути фізіологічним, тобто забезпечувати найбільше розслаблення усіх груп м’язів. Це обмежує енергетичні витрати його організму та сприяє оптимальному здійсненню функцій усіх органів і систем. Таким вимогам відповідає положення на спині з незначним підняттям голови та випростаними ногами. Класти ногу на ногу хворим не треба, оскільки це сприяє розвитку тромбозу судин гомілки.
Проте особливості хвороби та стану хворого часто вимагають (з метою полегшення перебігу хвороби та профілактики ускладнень) надання хворому дещо відмінного від типового фізіологічного положення. Так, хворим на Перитоніт надають положення Фовлера: високо піднята ГОЛОВА та зігнуті в колінах ноги (під коліна підкладають валики, що не дають тілу хворого зсовуватися вниз). Це положення забезпечує стікання внутрішньочеревного ексудату з верхньої половини черевної порожнини в нижню, тазову, в якій Очеревина меншою мірою всмоктує його порівняно з діафрагмальною. До того ж скупчення гною в ній легше діагностувати та лікувати.
За деяких станів хворого, у разі тривалої нудоти та блювання, особливо після наркозу, хворого кладуть на спину, трохи повернувши набік голову. У горизонтальному положенні (без підняття головного кінця ліжка) мають бути також хворі з кровотечею та з анемією після кровотечі. Таке положення сприяє припливу крові (кисню) до мозку та серця. Навпаки, хворі з дихальною недостатністю набувають положення напівсидячи (ортопное). З підвищеною головою лежать також хворі після операцій на органах ротоглотки та шиї.
Гігієна хворого може бути на належному рівні лише за умови дотримання гігієни його ліжка, постелі, білизни, одягу, засобів догляду та транспортування, тобто усього, що оточує хворого. Ліжка хворих щоденно протирають вологими чистими ганчірками і періодично дезінфікують 3 % розчином хлораміну чи лізолом. Каталки та носилки повинні бути Чистими, а у разі забруднення їх виділеннями — продезінфікованими. Перед транспортуванням хворих каталки чи носилки застеляють сухим чистим простирадлом. Хворого під час перевезення (перенесення) теж накривають чистим простирадлом чи ковдрою.
Важливою і технічно складною є заміна натільної та постільної білизни у тяжкохворого. Частіше це роблять молодші медсестри. Натільну білизну, зокрема сорочку, на лежачому хворому міняють так. Спочатку згортають її на спині, а потім і спереду, до рівня лопаток та пахвових ділянок. Після цього піднімають голову хворого, перетягують сорочку через неї, звільнивши спочатку тулуб, і лише після цього знімають з рук по черзі. Якщо сорочка простора, то її після піднімання тулуба можна зняти спочатку окремо з кожної руки, а потім, після підняття голови хворого, перевести через голову і звільнити тулуб.
Надягають сорочку так. Спочатку її протягують через голову на шию, після чого по черзі натягують рукави на руки і опускають униз на тулуб, тягнучи за нижній край і одночасно піднімаючи грудний відділ тулуба. Це робить або друга медична сестра, або одна і та сама другою рукою (мал.7).
Зміну забруднених кальсонів починають із спускання їх з тулуба на стегна. Спочатку знімають їх із здорової ноги, а потім обережно з хворої. Надягають чисті кальсони спочатку на хвору ногу, а потім — на здорову.
Для заміни постільної білизни хворого спочатку повертають набік і на звільненій хворим частині ліжка простирадло скочують у валик (з краю ліжка в напрямку до хворого). Після цього на місце брудного кладуть згорнуте наполовину валиком до спини хворого чисте простирадло. Хворого перевертають на спину на чисту половину простирадла, валик брудного простирадла витягують з-під хворого обережно, а на його місці (на застелену половину) розгортають виведений з-під хворого на другу половину ліжка валик чистого простирадла (мал.8). У хворих, стан яких не дозволяє перевертати їх набік (суворий постільний режим), брудне простирадло обережно витягують, а чисте — підкладають, що можливо лише за участі двох медсестер.
Гігієною лежачого хворого передбачено також забезпечення його спеціальним посудом для своєчасного здійснення фізіологічних актів — випорожнення кишечнику та сечовиділення, затримка яких вкрай негативно позначається на фізичному стані хворого, насамперед на нервовій та серцево-судинній системах, а також на психічному стані.
Для випорожнення кишечнику хворим виділяють (на вимогу) підкладне судно, а для сечовиділення — сечоприймач. Останній в чистому вигляді зберігають звичайно в палаті під ліжком хворого, аби він міг сам ним скористатися (а для особливо тяжкохворих — навіть на окремій тумбочці), прикривши чистою серветкою. Підкладні судна зберігають у продезінфікованому вигляді в спеціальних шафах чи на полицях у туалетній кімнаті.
Молодші медичні сестри, що обслуговують хворих під час дефекації чи сечовиділення, працюють у відповідному одязі — клейончастому або поліетиленовому фартуху, гумових або поліетиленових рукавичках. Вони підстилають хворому під крижі та сідницю клейонку (під час випорожнення) і на неї ставлять підкладне судно. Під час сечовиділення не потрібно підкладати під хворого захисні водонепроникні серветки.
Мал. 7. Заміна сорочки на хворому: а — знімання забрудненої сорочки; б,в — надягання чистої сорочки
По закінченні хворим відправлень сестра негайно виймає судно або сечоприймач і, прикривши їх клейонкою, відносить у туалет, де або зразу виливає в унітаз, або залишає для огляду лікарем чи дезінфікує. Після випорожнення ця ж сама сестра підмиває хворого, витирає навколо задньопрохідного отвору шкіру, після чого виймає з-під нього клейонку.
За відсутності у хворого самостійної дефекації йому ставлять очисну клізму. Цю процедуру виконує медична сестра. Після клізми дефекація відбувається за такого самого санітарно-гігієнічного забезпечення, як і самостійна.
У хворих, особливо чоловіків похилого віку, після операції на черевній порожнині часто буває затримка сечовиділення. У тому разі, коли у хворого є позив до сечовипускання, а сечу випускати не вдається понад 6 год, треба ввести в Сечовий міхур катетер, аби вивести її. Але цю процедуру має призначити лікар. Проте у деяких випадках і сама медична палатна сестра на прохання хворого може м’яким катетером вивести сечу, особливо якщо в сечівнику немає перешкод. При цьому треба неухильно дотримувати правил асептики.
Молодші медичні сестри під час допомоги хворим у здійсненні дефекації та сечовипускання користуються клейонками, фартухами та рукавичками одноразового використання, які після цього знищують.
Треба наголосити, що хоча більшість процедур із забезпечення гігієни хворих, їх постелі та білизни виконують молодші медичні сестри (без спеціальної медичної освіти), їх робота повинна проводитись під безпосереднім контролем та за участю медичних сестер з медичною освітою.
Важливу роль у забезпеченні якості догляду відіграють навчання своєї справи молодших сестер медичними сестрами зі спеціальною освітою, поважне ставлення до них з боку останніх та лікарів, турбота про них. Транспортування хворих і гігієна транспорту. Тяжкохворих, а також хворих, що не можуть самостійно пересуватись, з приймального відділення лікарні перевозять у палати на каталках для лежачих чи сидячих відповідно. Каталка для лежачих хворих повинна мати тонкий з пластиковим чи клейончастим покриттям матрац, який після кожного використання протирають 3 % розчином хлораміну.
Мал. 8. Заміна постільної білизни (а, б, в)
Перед транспортуванням хворого на каталці матрац покривають чистим простирадлом, хворого накривають ще одним простирадлом (влітку) чи ковдрою (взимку) і перевозять у палату. Це входить у обов’язки молодшого медперсоналу.
Хворих, що не можуть ходити, але не потребують положення лежачи, перевозять на колясці для сидячих хворих, яка також повинна бути чистою та застеленою свіжим простирадлом, а хворий має бути укритий.
За відсутності каталки для лежачих хворих чи неможливості її використання через особливості хвороби (стану хворого) хворого транспортують на носилках.
У операційну та з операційної хворих перевозять на каталках хірургічного відділення. До цих транспортних засобів ставлять високі гігієнічні вимоги: вони повинні бути чистими, зберігатись у певному місці відділення, застеленими чистою білизною чи білизною хворого з палати.
Перекладають тяжкохворих з ліжка чи операційного стола на каталку і навпаки два—три чоловіки. Якщо у цьому беруть участь троє, то це робиться так: один підводить руки під голову, другий — під спину, а третій підтримує ноги. Якщо перекладають хворого двоє, то вони обидва стають збоку від хворого і беруть його — один, підводячи руки знизу під голову і груди, а другий — під таз і ноги. Треба враховувати локалізацію патологічного осередку (ураження, рани тощо) на тілі хворого і відповідно розташовувати руки.
Особливо уважним і обережним потрібно бути під час перекладання та транспортування хворих у стані непритомності (коматозний стан, стан наркотичного сну тощо), адже різка зміна положення може спричинити або порушення прохідності дихальних шляхів (асфіксію), або ж травму хребта в шийному відділі з паралічем центру діафрагмального нерва, що зумовить асфіксію.
Харчування та годування хворих. Харчування хворих (поряд зі спеціальними медичними заходами) є важливим лікувальним заходом, обов’язковою умовою ефективного лікування. Хвороба завжди призводить до порушення обміну речовин, зокрема, до активізації катаболічних процесів — процесів розпаду речовин, і навпаки, до зниження анаболічних, відновних.
Зміщення рівноваги обміну в бік розпаду та витрат речовин знижує функціональну здатність клітин, органів та тканин організму, в тому числі й захисну, а також спричинює накопичення в організмі шкідливих проміжних та залишкових продуктів розпаду речовин, створюючи несприятливі умови для подолання хвороби та одужання. Тому енергетичні витрати організму, зумовлені хворобою, повинні бути компенсовані будь-яким шляхом. Таких шляхів є два. Основний із них для більшості хворих — природний, ентеральний (надходження поживних речовин через рот та кишечник). Другий шлях — позакишковий, або парентеральний, себто поживні енергетичні речовини вводяться, обминаючи кишечник, в судинне русло, внутрішньовенно. Останній шлях є вимушеним. Його застосовують тоді, коли хворий не може їсти через тяжкий стан або ж йому протипоказано таке харчування з огляду на характер хвороби та операції (бо воно може призвести до ускладнень, наприклад, прийом їжі в перші дні після операції на стравоході, шлунку чи кишках). Інколи таке харчування неефективне, наприклад, за наявності високих зовнішніх нориць (фістул) кишечнику.
Поряд із тим у багатьох хворих через порушення різних функцій організму, у тому числі травлення, настільки великі енергетичні витрати і поганий апетит, що навіть за можливого ентерального харчування останнє буває недостатнім для поповнення дефіциту. У такому разі додатково призначають парентеральне харчування.
Парентеральне харчування здійснюють медичні сестри за призначенням та під суворим контролем лікаря.
Медичні (палатні) сестри проводять і особливий вид ентерального харчування — череззондове. Воно полягає у введенні через уведений в шлунок чи навіть у тонку кишку зонд рідких харчових сумішей — бульйонів, молока, суміші глюкози з молоком та яйцем тощо. Його призначають хворим, у яких кишечник функціонує, але нормальному харчуванню заважає патологія стравоходу або ж шлунка чи дванадцятипалої кишки (стриктури чи Опіки стравоходу, виразка шлунка, зокрема зі стенозом, фістули дванадцятипалої чи навіть порожньої кишки), а також хворим у тяжкому стані (непритомність тощо).
Природне, або ентеральне (через рот), харчування згідно з призначенням лікаря щодо його якісного складу забезпечується молодшими медичними сестрами. Ходячі хворі харчуються в лікарняних їдальнях. Треба забороняти ходячим хворим їсти в палатах, оскільки це призводить до забруднення палат харчовими залишками, розпліднення тарганів та інших комах, а також порушення санітарного асептичного режиму і зрештою до харчових отруєнь та кишкових інфекцій, особливо влітку.
Лежачі хворі їдять за допомогою молодших та палатних медичних сестер. Для полегшення цієї процедури під голову хворого підкладають ще одну подушку чи піднімають головний кінець ліжка. Під підборіддя хворого підводять клейонку, що закриває груди. Сестра сідає поряд із хворим і біля себе, частіше на приліжковій тумбочці, ставить тарілку (тарілки) зі стравою і годує хворого з ложки, якщо страва має відносно густу консистенцію (густий суп чи борщ, каша тощо), або з поїльника, якщо страва рідка (бульйон, молочний суп, кисіль, компот, кефір тощо).
На носик поїльника під час годування тяжкохворих, хворих з тризмом чи хворих на епілепсію треба надягати гумову трубку, яку вводять безпосередньо у порожнину рота.
їжа має бути смачною, калорійною (з високою енергетичною цінністю), добре всмоктуватися. Посуд (тарілки, ложки, виделки, поїльники, склянки тощо) повинен бути бездоганно чистим (вимитим) та сухим, в деяких випадках — дезінфікованим. їда повинна обов’язково закінчуватись прийомом рідини та промиванням порожнини рота, а також прибиранням ліжка, тумбочки, підлоги тощо.
Дезінфекція виділень хворого та посуду для них. Виділення хворих, які не мають інфекційних уражень кишечнику та сечовивідних шляхів, спеціально не дезінфікують. Знезаражують лише посуд, призначений для випорожнень лежачих хворих. Судна, сечоприймальники, плювальниці добре миють гарячою водою та промивають дезінфікаційним розчином: 3—5 % хлораміном, 5 % карболовою кислотою, лізолом чи 20 % хлорним вапном.
Проте в хірургічних стаціонарах нерідко перебувають хворі з різними контагіозними інфекційними хворобами кишечнику (черевний тиф, дизентерія, харчові токсикоінфекції тощо), органів Дихання та сечовивідних шляхів (туберкульоз тощо), які потрапляють сюди внаслідок помилок у діагностиці (прийняття їх за гострі хірургічні захворювання) або розвитку ускладнень, що потребують негайного хірургічного лікування (перфорація кишок, перитоніт неперфоративного походження, кровотеча, кишкова непрохідність, загострення супутній хірургічних процесів тощо).
Для цих хворих у хірургічних стаціонарах треба створити такі самі умови, як в інспекційних стаціонарах (вони повинні бути ізольовані від інших хворих, мати окремий посуд як для їди, так і для фізіологічних відправлень).
Персонал, який доглядає за ними, повинен бути дисциплінованим, працювати в окремих халатах, надягати маску та гумові рукавички, дотримувати суворих правил санітарії. Після кожного контакту з хворим сестра повинна продезінфікувати руки (2 % розчином хлораміну, 0,02 % хлоргексидину чи 70 % спиртом етиловим), після чого старанно вимити їх з милом.
Постільну та натільну білизну хворих після користування замочують у дезінфікуючих розчинах (10 % розчин хлорного вапна), перуть та дезінфікують окремо від білизни неінфікованих хворих. Столовий посуд теж попередньо замочують у дезінфікуючих розчинах (1—2 % розчин хлораміну), після чого старанно миють гарячою водою та висушують.
Випорожнення та сечу дезінфікують 10 % розчином хлорного вапна чи 5 % карболової кислоти (або лізолом) протягом 3 год, після чого зливають у каналізацію, а судно та сечоприймач промивають у 3 % розчині лізолу чи в 10— 20 % розчині хлорного вапна, споліскують водою, а потім у них наливають невелику кількість хлораміну, з яким вони зберігаються до наступного користування.
Хворі з відкритою формою туберкульозу легень повинні мати плювальниці (дві) для харкотиння, під час кашлю закривати рот носовою хусткою чи марлевою серветкою, користуватись окремим посудом та рушником.
У плювальницю хворого на туберкульоз наливають на 1/3 її місткості хлорамін (5 % розчин) чи 10 % розчин хлорного вапна — на 1/2. Після заповнення її харкотинням останнє добре перемішують, відстоюють протягом години та зливають у каналізацію. Після цього порожню плювальницю ретельно миють гарячою водою, кип’ятять протягом 15 хв у 2 % розчині натрію гідрокарбонату і перед користуванням знову заливають 5 % розчином хлораміну чи 10— 20 % хлорного вапна.
Хворих на Грип, гострий Бронхіт та ГРВІ також ізолюють від неінфікованих хворих, їм видають марлеві маски на рот і ніс. Обслуговуючий персонал також працює в масках.
Після виписування хворого з хірургічного відділення (після одужання) або виявлення помилки щодо діагнозу проводять заключну дезінфекцію палати, ліжка, посуду, білизни, предметів догляду тощо. Роблять це переважно працівники санітарно-епідеміологічних станцій. Поряд із цим у відділеннях також проводять профілактичну дезінфекцію (прибирання ванних кімнат, туалетів та палат) із застосуванням дезінфікуючих засобів.
У сучасних лікарнях, особливо великих (клінічних), все частіше застосовують посуд та інструменти одноразового використання (полімерно-пластикові вироби), що набагато полегшує догляд за хворими та запобігає поширенню внутрішньогоспітальної інфекції.
Догляд за тяжкохворими та тими, хто помирає. Тяжкохворі потребують посиленого догляду, і тому медичні сестри — як молодші, так і з медичною освітою — повинні бути біля них практично постійно. Таких хворих лікують переважно в палатах інтенсивної терапії та реанімаційних.
У відділеннях, де таких палат нема, тяжкохворі та ті, хто помирає, повинні бути ізольовані в окрему палату або принаймні відгороджені від інших ширмою.
Робити ізоляцію таких хворих треба тактовно, мотивуючи медичними показаннями, щоб не спричинити психічної депресії. Зусилля лікарів та обслуговуючого персоналу не повинні ослаблюватись аж до досягнення перелому в стані хворого на краще або ж до настання смерті. Треба пам’ятати, що багато хворих, особливо хірургічного профілю, можуть перебувати в тяжкому і навіть агонізуючому стані та стані клінічної смерті внаслідок шоку, переважно геморагічного, травматичного або септичного, який за умови правильного інтенсивного лікування та догляду може бути оборотним, і хворий одужає.
У палаті, де лежить тяжкохворий, треба, щоб було тепло, але не спекотно, тихо. Мають бути свіже повітря та досить світла (якщо воно не дратує хворого або не протипоказане, як у разі захворювання на правець).
Медична сестра повинна постійно стежити, щоб такі хворі лежали на сухій білизні, були вкриті простирадлом чи ковдрою і не переохолоджувались. Треба змочувати хворому губи та давати за відсутності протипоказань пити ложкою чи з поїльника рідину (воду, сік тощо), протирати періодично шкіру спини та крижів камфорним спиртом чи теплою водою, а також протирати ватною кулькою, змоченою теплою водою, повіки, носові ходи, здійснювати контроль за надходженням кисню через катетер чи маску.
Лікарські призначення треба виконувати чітко й своєчасно, а про зміни в стані хворого доповідати негайно лікареві для проведення останнім корекції лікувальних заходів.
Обслуговуючий персонал своєю поведінкою не повинен створювати метушню та атмосферу безнадії. Навпаки, він має спокійно, чітко, методично створювати враження про сприятливі перебіг і закінчення хвороби. Проте родичам тяжкохворих, особливо безнадійних, що помирають, треба говорити відверто про загрозливе становище, допускати їх до хворих для проведення з ними останніх годин чи хвилин їх життя.
Спостереження за хворим та перебігом його хвороби. Медична сестра в палаті відділення (як і в поліклінічному кабінеті чи відділенні) точно виконує всі вказівки та призначення лікаря відносно як санітарно-гігієнічного стану приміщень, гігієни хворого, його харчування, дотримання хворими та відвідувачами правил внутрішнього розпорядку лікарні (відділення), так і спостереження за хворими та виконання лікувальних процедур, зберігання медикаментів, приладів та документації, зокрема історії хвороби. Вона збирає різні виділення хворих для дослідження в лабораторії, вимірює температуру тіла хворим відповідно до призначеного лікарем часу та частоти, записує показники в температурний лист та відповідний журнал, веде безпосередньо спостереження за хворим, змінами в його стані (як якісними, так і кількісними), інформує про них лікаря, роздає чи вводить медикаменти та виконує лікувальні процедури. Медична сестра бере участь у лікарняних обходах хворих і всі призначення лікаря записує в листки призначень.
Участь у обходах дає їй змогу бути повніше поінформованою щодо хвороби пацієнта та її тяжкості.
Спостереження за хворим у лікарні здійснюється практично всіма учасниками лікувального (включно з доглядом) процесу під контролем лікаря. Проте медична сестра відіграє в спостереженні особливу роль, оскільки вона протягом свого чергування весь час безпосередньо спілкується з хворим. Під час спостереження звертають увагу на динаміку болю (з’явився чи зник), зміни в поведінці хворого, його настрою, кольору шкіри та слизових оболонок (синюшність, блідість, гіперемія, жовтяниця), коливання температури тіла, характер та частоту дихання (задишка, стридор, свистяче), появу кашлю чи його зміну, характер виділень (харкотиння, колір сечі, домішки патологічних елементів — крові та гною — в калі тощо), відсутність чи появу апетиту, наявність чи відсутність диспепсичних та кишкових розладів (за наявності блювання — характер блювотних мас) та стан випорожнень.
У жінок відзначають наявність чи відсутність виділень із піхви, менструації. Про результати спостережень за хворими медсестра доповідає лікарю або старшій медсестрі, а остання — лікарю.
Всі медикаменти сестра повинна сама роздати хворим, а останні мають прийняти ліки в її присутності. Сестра не може просто віддати хворому ліки, не переконавшись, що він їх прийняв. Лікувальні ін’єкції (як і інші лікувальні процедури) сестра повинна робити майстерно, безболісно, для чого треба користуватись відповідними пристроями — гострими голками належної величини та діаметра для підшкірних, внутрішньом’язових та внутрішньовенних ін’єкцій та шприцами потрібного об’єму.
Хворих, що сплять, не треба будити, аби ввести ліки, за винятком тих, кому за характером хвороби призначена сувора періодичність уведення медикаментів.
Наркотичні засоби медсестра може вводити лише за письмовим дозволом лікаря і у відповідних формі та кількості (об’ємі), а після введення (ін’єкції) — здати порожню ампулу (тару) старшій медсестрі для звітності.
Звертатись до хворого медсестра та інші, що його доглядають, повинні на «Ви», або по імені та по батькові, а не «хворий» чи «хвора» або фамільярно.
Звертаючись до хворого чи відповідаючи на його запитання, треба повернутись до нього обличчям і давшись на нього, а не відповідати йому похапцем або стоячи боком чи спиною до нього. Виконувати процедури, розмовляти з хворим сестри повинні з посмішкою, лагідно. Таке ставлення, поведінка діють сприятливо, а іноді навіть краще за медичні препарати та лікувальні процедури.
Девіз стародавніх лікарів: лікування має бути не лише вчасним, а й приємним. І це справедливо.
ОСОБЛИВОСТІ ДОГЛЯДУ ЗА ХІРУРГІЧНИМИ ХВОРИМИ
Особливостями догляду за хірургічними хворими є те, що багато хто з них, хоча переважно й короткочасно, перебувають на постільному режимі, а отже й навантаження на персонал більше.
Наявність у більшості хірургічних хворих ран (як випадкових, так і післяопераційних) робить догляд за ними складним та відповідальним щодо дотримання правил асептики.
Перебіг хвороби у хірургічних хворих через наявність ран потенційно і фактично частіше ускладнюється як інфекцією (рановою та загальною), так і кровотечею, шоком, асфіксією, пневмонією, розладами функцій кишечнику та шлунка, серцево-судинними порушеннями, нудотою та блюванням.
У зв’язку з гострим, динамічним перебігом захворювання та специфічними формами лікування (операція) хірургічні хворі потребують у процесі догляду за ними підвищеної пильності та відповідальності.
Догляд за хірургічним хворим вимагає від медичної сестри уважного спостереження як за загальними показниками його стану (притомність, фізична та психічна активність, настрій, наявність чи відсутність болю, колір шкіри, Температура тіла, частота пульсу та його якість, частота та характер дихання, артеріальний тиск, диспепсичні розлади тощо), так і за місцевими проявами хвороби та ознаками її ускладнення (стан пов’язки на рані, наявність чи відсутність її промокання та характер кольору виділень з рани, біль у ділянці рани, стан тканин навколо рани — набряк, припухлості, характер та забарвлення випорожнень, сечі та харкотиння тощо).
Особливої уваги від медичної сестри потребують хворі після наркозу та операції. Внаслідок наркозу у хворих після операції нерідко збільшується тривалість наркотичного сну, який може супроводжуватись западанням язика та підвищенням салівації, що може спричинити асфіксію.
Крім того, у хворих після наркозу може спостерігатись блювання. Тому таких хворих потрібно класти в ліжко без подушки та повертати голову набік, щоб запалий Язик або блювотні маси не перекрили дихальне горло та не зумовили асфіксію.
У період пробудження хворі нерідко збуджені, часто зривають пов’язку. У них може спостерігатися блювання (останнє може тривати довго і після виходу з наркозу, особливо ефірного).
З огляду на це медична сестра має бути біля хворого постійно, аж до виходу його з наркозу.
У більшості відділень такі хворі, що їх оперували під наркозом, особливо інтубаційним із застосуванням міорелаксантів, перебувають і доглядаються до повного виходу з наркозу у палатах інтенсивної терапії та реанімації. Проте, якщо хворий після зробленої під наркозом (без міорелаксантів) операції лежить у загальній палаті, за ним повинна безперервно спостерігати медсестра палати та робити все належне для запобігання ускладненням наркозу, зокрема асфіксії.
Усім хворим після операції на органах черевної порожнини та на поверхні тіла медична сестра повинна класти на рану для профілактики ранових гематом (унаслідок кровотечі з капілярів рани) мішечок з піском чи наповнений холодною водою міхур на термін близько однієї години.
Багатьом хворим після операції на органах черевної порожнини і під час операції вводять назогастральний зонд для евакуації вмісту шлунка (рідше — в тонку кишку для годування) чи силіконову трубку в кишечник (також назогастральним шляхом, рідше — через рану передньої черевної стінки прямо в кишечник, переважно в сліпу чи клубову кишку) для інтубації кишечнику та виведення з нього (дренування) застійного вмісту при лікуванні кишкової непрохідності та перитоніту, а також дренажі в черевну порожнину, жовчні протоки, сечові шляхи та підшкірну основу.
Медична сестра повинна стежити за положенням цих дренажних трубок, щоб їх не вийняв сам хворий під час пробудження або вони не випали у разі недостатньої фіксації під час перекладання хворого в ліжко, бо це може призвести до ускладнень, нерідко тяжких.
Ретельний догляд за хворим безпосередньо після операції та виходу його з наркозу є однією з найважливіших ланок післяопераційного догляду.
Через високий рівень захворювання на алкоголізм у хірургічних хворих, що мають таку недугу, може розвинутись алкогольний психоз, або так звана біла гарячка. Він супроводжується різким збудженням та дезорієнтацією хворих. Тому таких хворих лікарі повинні виявити ще до розвитку у них психозу, взяти це до уваги і дати вказівку медичній сестрі про необхідність пильно стежити за їх поведінкою.
У разі появи початкових ознак цього психозу (як і будь-якого іншого за походженням), а саме: підвищеної збудливості, ірраціонального мислення, сплутаної свідомості, галюцинацій тощо, доглядаючий персонал повинен зробити іммобілізацію його, прив’язавши м’якими міцними лямками до ліжка, і доповісти негайно про це лікареві для організації відповідного лікування.
Це ускладнення спостерігається переважно у молодих чи середнього віку хворих на алкоголізм чоловіків з гострим панкреатитом, травмою чи гострими захворюваннями шлунка та дванадцятипалої кишки. Інтоксикація, зумовлена хворобою, сприяє розвитку алкогольного психозу.
Лікування цього ускладнення повинно бути інтенсивним із застосуванням дезінтоксикаційних, седативних та нейролептичних засобів і за консультативної допомоги психіатра. Неповноцінна терапія психозу може призвести до смерті хворого внаслідок набряку мозку.
Неіммобілізовані хворі з психозом можуть викинутись із вікна чи внаслідок різкого рухового збудження, зривання з ліжка та втечі з палати спричинити собі тяжкі ускладнення (травми, розрив рани з евенірацією кишок тощо).
Персонал, насамперед медичні сестри палат, повинні бути застереженими також і стосовно хворих на епілепсію та бути підкреслено ввічливими під час спілкування з ними. Оскільки Епілепсія (генуїнна) розвивається частіше вночі (хоча приступ може бути і вдень, тобто в будь-який час), у цей період спостереження за такими хворими треба посилити.
Операції на різних ділянках тіла та органів через функціональні особливості останніх позначаються і на характері догляду за хворими, вимагають певної специфіки догляду, про яку буде сказано пізніше.
ОСНОВИ СПЕЦІАЛЬНОГО ДОГЛЯДУ ЗА ХВОРИМИ
Догляд за хворими включає заходи, які є невід’ємною складовою комплексного лікування хворих. Кожний хворий, що перебуває у стаціонарі, вимагає особливого догляду.
Догляд за хворими залежить від характеру захворювання, його тяжкості, наявності у них супутніх захворювань, об’єму операцій. Одні хворі потребують лише загального догляду, інші — спеціального.
Особливий догляд потрібен хворим у перед- та післяопераційний періоди. Адже небезпідставно вважають, що проведена операція — це лише 50 % запоруки її успіху, а 50 % припадає на ведення перед- та післяопераційного періодів.
У попередніх розділах ішлося про загальний догляд за хірургічними хворими. Зараз буде розглянуто питання спеціального догляду.
Спостереження та догляд за психікою та нервовою системою. Саме перебування людини в хірургічному стаціонарі накладає відбиток на її психіку. Коли ж її ще до того чекає операція, це вже є стресова ситуація. Перед хворими виникає ціла низка проблем. Чи потрібна операція? Як вона пройде? Чи не буде ускладнень у післяопераційний період? Все це зазвичай позначається на здоров’ї людини, особливо станові її психіки і нервової системи. Давно помічено, що від стану психіки залежить соматичний стан хворого. Ще Гіппократ писав: «Очевидним і великим доказом існування мистецтва буде, коли хтось, забезпечивши правильне лікування, не припинить підбадьорювати хворих, аби вони не дуже хвилювалися і старалися наблизити час одужання». На значенні психічних чинників для лікування захворювань постійно наголошували у своїх працях класики медицини Г. Захар'їн, В. Манасеїн, В. Бехтєрєв і багато інших.
У разі правильної підготовки психіки іноді можна спостерігати, що хворий, який спочатку відмовлявся від операції, охоче на неї згоджується. Підготовка психіки сприяє зменшенню страху перед хірургічним втручанням, заспокоює нервову систему.
Спостереження за психікою хворого в перед- і післяопераційний періоди тісно пов’язане з питаннями медичної деонтології. Лікар повинен вивчати не лише хворобу, але й хвору людину, ставитися до неї з великою повагою, піклуватись, аби вона швидко одужала.
Неухильне дотримання принципів деонтології медичним персоналом хірургічних відділень, палат інтенсивної терапії є запорукою успіху лікувальної роботи хірургічних стаціонарів, бо в них зосереджено хворих з найтяжчим перебігом недуги.
Післяопераційний догляд за хворими з тяжкими травматичними ушкодженнями або після складних оперативних втручань вимагає ще й особливої витримки, професійної мужності.
Доглядаючи за хворими, медперсонал повинен пам’ятати, що слово — могутній чинник впливу на людину і треба вміти ним користуватися. Вольтер говорив: «Надія на одужання — половина одужання».
До хірургічного методу лікування у багатьох хворих виробляється особливе ставлення — вони вірять у нього, розуміють неминучість і необхідність операції, надіються на одужання і в той же час бояться болю, нещасливого завершення, ускладнень. Хірург і весь медичний персонал завжди повинні підтримувати у хворих віру в одужання.
Для лікаря будь-якого фаху, а для хірурга тим паче, знання психології хворого залежно від особливостей соматичної патології має надважливе значення.
Вплив психіки на перебіг соматичних процесів безперечний, так само і вплив соматичних процесів на психіку хворого. У оповіданні «Смерть Івана Ілліча» Л. Толстой, описуючи хворобу Івана Головіна з компетентністю медика і психолога наводить фізичні ознаки початку, розгортання, поглиблення і кінця захворювання. Поряд з тим автор описує психічний стан хворого, відчуття, переживання і думки приреченої людини, яка усвідомлює це. Автор доводить вплив фізичного страждання на психіку хворого і, навпаки, вплив його переживання на перебіг захворювання.
У цьому ж самому оповіданні він вказує на великий вплив догляду за хворими на їх психічний стан.
«Лише Герасим робив все просто, легко, нечутно, що заспокоювало Івана Ілліча... Герасим приніс стілець, поставив його, не грюкнувши, враз опустив на підлогу і підняв ноги Івана Ілліча на стілець. Івану Іллічу видалося, що йому стало легше, як Герасим високо підняв його ноги».
Елементи психотерапії є невід’ємною складовою діяльності хірурга Вони потрібні йому так само, як знання асептики чи антисептики.
Поряд із психікою важливе значення відводиться стану нервової системи хворого. Треба за допомогою різних медикаментозних препаратів заспокоїти хворого, зменшити страх перед операцією.
Спостереження за нервовою системою охоплює такі моменти: стеження за свідомістю хворого, його сном, станом чутливої чи рухової сфери (біль, судоми, параліч), настроєм (пригнічений чи збуджений).
Як у передопераційний, так і в післяопераційний період слід забезпечити хворому душевний спокій і тишу. Варто усунути всі фізичні і психічні подразники (шум, гамір, голосні розмови, крики), не читати книг з певним сюжетом, не переглядати емоційних телефільмів, не допускати до хворих тих, хто може викликати у них негативні почуття.
Забезпечення хворому доброго, спокійного сну — один із важливих чинників, що сприяють швидкому одужанню. Сон — це стан гальмування кори великого мозку внаслідок виснаження його клітин через тривале, одноманітне подразнення. Зрозуміло, що під час перебування хворого в хірургічному стаціонарі таких подразників у нього вдосталь. Безсоння робить хворих дратівливими, що погано позначається на перебігу хвороби.
Під час сну рани загоюються краще, запальні процеси виражені слабше. Домелися повноцінного сну у хворих після операції можна за допомогою різних медикаментозних препаратів (розчини брому, літичні суміші, еленіум, седуксен, тазепам, мепробамат, еуноктин, радедорм, реладорм, рогіпнол і ін.).
У цей період не треба шкодувати препаратів, які тамують біль (морфій, промедол, норфін, трамал, анальгін ін.).
СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ДОГЛЯД ЗА ОРГАНАМИ ТРАВЛЕННЯ
Догляд за системою травлення передбачає спостереження за всіма її органами, починаючи від ротової порожнини і закінчуючи нижніми відділами кишечнику.
Особливу увагу приділяють язику. Недарма кажуть, що язик — це дзеркало шлунка і ротової порожнини. За наявності на язику нальоту його треба знищувати паличкою або шпателем, обмотавши їх марлею. Хворі повинні систематично полоскати рот дезінфікуючим розчином (борною кислотою, риванолом, слабкими розчинами перекису водню або калію перманганату — 1—2 кристали на склянку води). Це проводять з метою очищення порожнини рота від мікробів, які завжди у великій кількості містяться в ній.
У хворих, які не можуть робити цього самостійно, язик і всю порожнину рота треба старанно двічі на день витирати ватним тампоном, змоченим одним із антисептичних засобів. Якщо язик сухий, його змащують гліцерином.
Велику увагу треба приділяти тим, у кого через хворобу чи операцію виникло блювання. У ослаблених хворих, які не прокинулися ще після наркозу, виникає небезпека потрапляння блювотних мас у трахею, що може призвести до тяжких ускладнень, зокрема до асфіксії. Коли дозволяє стан хворих, їх треба при цьому посадити,
а коли це неможливо, — повернути голову хворого в лівий бік, опустити її дещо вниз, відкрити йому рот, фіксувати у витягнутому положенні язик (мал.9). Для збирання блювотних мас під куточок рота підкладають рушник або якусь посудину. Після закінчення блювання ротову порожнину ретельно осушують, а коли дозволяє стан хворого, дають йому можливість прополоскати рот водою.
У передопераційний період при деяких патологічних станах (звуження воротаря шлунка внаслідок рубцювання виразки), а також у післяопераційний виникає потреба спорожнити шлунок та промити його. Звичайно шлунок промивають через тонкий поліхлорвініловий назогастральний зонд за допомогою лійки або шприца Жане розчином хлористоводневої кислоти або натрію гідрокарбонату (залежно від кислотності шлункового соку) до чистої води. У разі користування шприцом не рекомендується насильно проводити промивання за допомогою поршня (особливо відсмоктувати вміст шлунка) у зв’язку з можливістю кровотечі. Промивання повинно здійснюватися самопливом, за принципом дії сифона (піднімати і опускати лійку чи шприц Жане вище і нижче від положення тіла хворого). Перед уведенням кінець зонд а бажано змастити гліцерином. Щоб не облити білизну і постіль водою, перед промиванням шлунка хворого прикривають клейонкою. Воду після промивання зливають у миску.
Перед операцією на органах травлення і під час післяопераційного періоду важливу увагу приділяють станові кишечнику. Оскільки ситі хворі краще переносять операцію, треба подбати, щоб верхній і нижній відділи кишечнику були порожніми, а в середньому відділі була невелика кількість висококалорійної їжі. Напередодні операції хворим ставлять очисну клізму. Для цього потрібні кварта Есмарха або лійка, зонд з ебонітовим, гутаперчевим або скляним наконечником. Останній змащують вазеліном і вставляють в ампулу прямої кишки, а в лійку наливають 1—1,5 л води. Після очисної клізми хворий протягом 10 хв повинен затримати в кишках воду.
Мал. 9. Догляд за хворим під час блювання: а — в положенні лежачи; б — у положенні сидячи
Дія очисної клізми полягає в збудженні перистальтики кишок рідиною, а також у подрібненні і розрідженні сухих шматків калу.
У деяких випадках (за підозри на непрохідність кишок, перед операцією на товстій кишці) треба хворому поставити сифонну клізму. Техніка проведення її дещо відрізняється від техніки проведення очисної. Якщо очисну клізму ставить сестра, то сифонну у багатьох випадках (підозра на непрохідність кишок) для правильної оцінки її ефективності ставить лікар або медсестра в присутності його. Відрізняється й сама Методика ставлення сифонної клізми. Для її проведення треба мати товстий (1—1,5 см у діаметрі) гумовий (без наконечника), на кінці тупо заокруглений зонд, лійку, відро з водою і миску. Зонд посередині перерваний і з’єднаний скляною трубкою (щоб спостерігати, як відходять кал і гази). Положення хворого на спині із зігнутими в кульшових суглобах ногами або на лівому боці з приведеними до живота ногами.
У основі процедури лежить принцип сифона. Хірург вставляє вказівний палець лівої руки в ампулу прямої кишки і по пальцю правою рукою вводить зонд. Палець служить контролем для запобігання скручуванню трубки в ампулі прямої кишки.
Зонд уводять на глибину 30—40 см. У опущену лійку наливають воду і піднімають її. У міру витікання води в кишки лійку заповнюють водою. За один раз через лійку наливають 1—1,5 л води (залежно від самопочуття хворого). Після цього лійку опускають нижче від тіла хворого, дещо перехиляючи її вбік. Стежать за відходженням калу і газів. Після витікання з кишечнику води (разом із калом і газами) в лійку знову наливають воду (стежать, аби не потрапляло повітря) і піднімають її. Процедуру повторюють багато разів. Для промивання кишок треба 10—15 л води.
Після закінчення процедури хворого (залежно від його стану) додатково садять на унітаз або судно.
Для стимуляції спорожнення кишечнику при атонічному запорі, особливо у людей похилого і старечого віку, призначать гіпертонічну (сольову) клізму. До складу рідини, яку вводять у кишки, входять 10 % розчин натрію хлориду або 20—30 % розчин магнію сульфату. За допомогою гумового наконечника або шприца Жане в ампулу прямої кишки вводять 50—100 мл рідини. Гіпертонічні розчини не лише подразнюють слизову оболонку кишок, стимулюючи тим самим перистальтику, а й сприяють переходу тканинної рідини в кишки за рахунок осмотичної дії. Після введення рідини хворому рекомендують 20—30 хв утриматися від акту дефекації, після чого його садять на судно або унітаз.
Фарфорове судно дезінфікують розчином сулеми (1:1000), металеве — 3 % розчином лізолу або 3 % мильно-карболовим. Після дезінфекції його споліскують гарячою водою. Судно треба підкладати підігрітим. Вода для клізм повинна мати температуру 35—38 °С. Застосування холодної води не бажане, бо вона може спричинити спазм кишок і затримку випорожнення.
На особливу увагу заслуговують хворі, у яких мимовільно виділяється кал (нетримання калу—дисхезія). Це звичайно тяжкохворі, непритомні пацієнти. їм треба давати їжу, яка має в’яжучу дію. Щодня вранці кишки спорожнюють за допомогою клізми. Протягом доби багато разів підкладають під хворого судно. Краще користуватися м’яким гумовим судном, на якому хворий може лежати протягом доби.
Харчування хірургічного хворого має велике значення для його одужання. Про це треба пам’ятати ще в передопераційний період. Перед плановими операціями краще здійснювати його оральним шляхом. Коли це неможливо, застосовують парентеральне (частіше внутрішньовенне) введення або вводять їжу через назогастральний зонд, гастро- чи ентеростому. Розрізняють індивідуальну і загальну дієту. Більшість хворих до операції перебувають на загальній дієті. Деякі хворі (із захворюванням печінки, підшлункової залози, виразковою хворобою шлунка і дванадцятипалої кишки і ін.) потребують
індивідуальної дієти. Вона показана хворим після операцій на органах травлення. Так, після видалення червоподібного відростка (апендектомії) та інших операцій на органах черевної порожнини з другої-третьої доби призначають слизові супи, вершки, киселі, сухарі, пізніше — каші, молоко тощо.
Після резекції шлунка (видалення його частини) хворі протягом 2 діб не їдять, після чого їм призначають вищеназвані страви, поступово розширюючи їх асортимент.
Після операції на тонкій чи товстій кишці не слід давати хворому їжу, яка може посилювати перистальтику. Пити можна вже на другу добу після операції малими ковтками. З третьої доби починають годувати хворого, поступово розширюючи дієту. З раціону повністю вилучають молочну їжу, яка дуже швидко надходить із тонкої кишки в товсту і спричинює профузний пронос. Рекомендується солодка їжа, позаяк вона гальмує перистальтику кишок, сприяє нормалізації процесів усмоктування.
Після операції на прямій кишці треба домогтися, аби не було випорожнень протягом кількох діб. Для цього хворим дають настоянку опію (по 7 крапель З рази на добу).
Належну увагу, особливо після операції на органах травлення, треба приділяти питному режиму. Прийнята навіть у невеликій кількості рідина може посилити перистальтику кишок, що небажано після операції з накладанням на стінку шлунка чи кишок швів (небезпека розходження швів). У першу добу дозволяється лише змочувати губи ватним тампоном, а з другої пити воду ковтками.
У деяких хірургічних хворих (у непритомному стані, після операцій на органах травлення) застосовують пасивне харчування через назогастральний зонд (після операції накладання нориць на шлунок чи кишки — через зонд, вставлений у просвіт нориці). Для такого харчування використовують рідкі висококалорійні суміші (молоко, яйця, мед, слизові супи, кисіль тощо).
У разі виявлення у хворого глистів у передопераційний період, якщо операція планова, для профілактики післяопераційних ускладнень проводять дегельмінтизацію.
За великого скупчення газів у кишечнику (метеоризм), що часто спостерігається після операцій на органах черевної порожнини, крім медикаментозних засобів, які стимулюють перистальтику (церукал, прозерин), у пряму кишку вводять газовідвідну трубку. Це гумова трубка завдовжки 20—25 см. Перед уведенням її змащують вазеліном. Хворого кладуть на лівий бік, руками в рукавичках розводять його сідниці і коловими рухами вводять газовідвідну трубку на відстань 20 см. Після цього хворого перевертають на спину і підкладають судно, в яке опускають трубку. Вона залишається в прямій кишці протягом 2—3 год. У разі потреби через деякий час можна ввести трубку повторно.
Коли дозволяє характер операції, з метою запобігання метеоризму призначають дієту, з якої вилучають капусту, бобові, свіжий хліб, обмежують кількість картоплі, страви з борошна, рафінованих вуглеводів. Рекомендують приймати активоване вугілля, або карболен, настій ромашки лікарської, кропу посівного.
Іноді у хворих у післяопераційний період спостерігається гикавка, яка за частого повторення дуже докучає людині. Це наслідок подразнення діафрагмального нерва. Звичайно гикавка триває не довго, але іноді 2—3 тиж. У разі появи гикавки треба насамперед з’ясувати її причину. Коли вона не зв’язана з якимось післяопераційним ускладненням, з метою її усунення рекомендують для подразнення деяких рефлексогенних зон натискувати на очні яблука, між ніжками грудниноключично-соскового м’яза, натужуватися на висоті максимального вдиху, затискаючи ніс (прийом Вальсальви), набувати тієї чи тієї пози, а також призначати спазмолітичні та нейролептичні засоби.
Часто хворі скаржаться на печію (відчуття печіння за грудниною або в надчеревній ділянці). Звичайно вона супроводжує Захворювання шлунка чи дванадцятипалої кишки (частіше буває у разі підвищеної кислотності). При цьому хворому рекомендують пити натрію гідрокарбонат з паленою магнезією.
СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ДОГЛЯД ЗА СЕРЦЕВО-СУДИННОЮ СИСТЕМОЮ
Велику увагу треба приділити серцево-судинній системі хірургічного хворого. Це особливо стосується тих патологічних станів організму, коли підвищується навантаження на Серце (тяжка інтоксикація, післяопераційний період, комбіновані травми).
Перед операцією шляхом ретельного обстеження хворого треба з’ясувати, наскільки патологія з боку серцево-судинної системи може бути протипоказанням до проведення планової операції. Кожному хворому віком понад 55 років слід робити електрокардіограму. Хворі, які перенесли інфаркт міокарда, можуть бути оперовані не раніше як через 6 міс, бо може бути повторний інфаркт. Стенокардія легкого ступеня не є протипоказанням до операції. Тяжка форма стенокардії є протипоказанням до планової операції. У разі аритмії хворому перед операцією призначають препарати наперстянки чи лідокаїн. Серцева недостатність теж є протипоказанням до оперативного планового лікування. Таким хворим перед операцією призначають серцеві Глікозиди та діуретичні засоби. Інфузійну терапію слід обмежити.
Спостереження за серцево-судинною системою полягає у щоденному дослідженні пульсу, визначенні розмірів серця, його тонів, шумів, величини артеріального тиску, запису ЕКГ і ін.
Під час дослідження пульсу звертають увагу на його частоту за одиницю часу, ритм, наповнення пульсової хвилі, її напруження.
Частота пульсу може як збільшуватися (тахікардія), так і зменшуватися (брадикардія). Часто причиною тривалого прискорення пульсу є підвищення температури тіла. На кожний градус температури пульс прискорюється на 10 за 1 хв. При деяких захворюваннях пульс надзвичайно прискорений (тиреотоксикоз, різні інтоксикації).
Частота пульсу залежить від подразнення симпатичного нерва.
У разі брадикардії частота пульсу може зменшуватися до 50—40 за 1 хв. Брадикардія спостерігається при захворюваннях мозку, жовтяниці, порушенні провідності збудження від передсердя до шлуночків (захворювання серця). Брадикардія небезпечніша за тахікардію.
Найгіршим проявом порушення серцевого ритму є фібриляція шлуночків. Якщо вона триває 2—3 хв, хворий може загинути. Під час фібриляції шлуночки не скорочуються як єдине ціле і викид крові в аорту припиняється.
Наповнення пульсу залежить від кількості крові, яка викидається серцем у судини під час систоли, та від роботи серцевого м’яза За зменшення об’єму циркулюючої крові (частіше унаслідок крововтрати) пульс може бути дуже слабкого наповнення (ниткоподібний).
Важливе значення має ритм пульсу. Нормальний ритм вказує на добру роботу м’яза серця. Коли цей ритм порушується, говорять про перебої в роботі серця, тобто аритмію. Аритмія частіше є наслідком органічного ураження м’яза серця або його нервових вузлів. Причиною цього ускладнення у хірургічних хворих частіше є виражена інтоксикація організму.
Артеріальний тиск вимірюють пружинним манометром. У нормі тиск крові становить 120—125/80—85 мм рт.ст. Підвищення артеріального тиску буває при гіпертонічній хворобі, у людей літнього і старечого віку (у зв’язку зі склерозом судин), при гіпоксії, психічному збудженні тощо. Зниження його є наслідком інтоксикації різного походження, слабкості серцевого м’яза, крововтрати, шоку, колапсу.
Спостерігаючи за серцево-судинною системою, треба звертати увагу на забарвлення шкіри. Ціаноз у хірургічних хворих може бути після операції і є наслідком застою крові у венах і капілярах шкіри і недостатнім у зв’язку з цим газообміном у легенях. Передусім ціанотичними стають слизові оболонки та ділянки шкіри, віддалені від серця (крила носа, вушні раковини, Щоки, кисті, ступні).
Під час огляду треба звернути увагу на появу болю в ділянці серця та за грудниною. Він може мати різні характер, локалізацію та іррадіацію. Поява такого болю, особливо у післяопераційний період, може вказувати на приступи грудної жаби, що зрештою може призвести до інфаркту міокарда
Для спостереження за роботою серця використовують складну медичну апаратуру: електрокардіограф, пульсотахометр, апарати для вимірювання венозного тиску, комп’ютери, кардіомонітори. Останні дозволяють протягом тривалого часу стежити за багатьма фізіологічними параметрами: тиском, пульсом, кардіограмою та ін. Монітори використовують для спостереження за хворим під час операції і в післяопераційний період. Вони поліпшують ранню діагностику можливих ускладнень з боку серцево-судинної системи.
Для діагностики розладів роботи серця використовують також різні рентгенологічні Методи дослідження: рентгеноскопію і рентгенографію органів грудної клітки, рентгенокімографію (зображення рухів контурів тіні серця в процесі його скорочення), коронарографію (зміни в коронарних судинах у разі введення в них контрастної речовини), фонокардіографію (реєстрація звуків, які виникають під час скорочення м’язів серця), полікардіографію (синхронний запис ЕКГ, фонокардіограми і коливань кровонаповнення сонних артерій), Ультразвукове дослідження (дозволяє визначити товщину стінки міокарда, стан клапанів, об’єм порожнин серця і великих судин).
Нерідко розлади з боку серцево-судинної системи виникають раптово і можуть бути причиною смерті. В їх основі лежать операційна травма, крововтрата, токсична дія пошкоджених тканин, інфекція, психічні переживання.
Для запобігання низці розладів з боку серцево-судинної системи іноді не потрібно складних лікувальних заходів, а вистачить лише правильного догляду за хворими. Так, у разі приступу серцевої астми досить перевести хворого з горизонтального положення у вертикальне. Якщо утруднення серцевої діяльності пов’язані з переповненням кишечника газами і підняттям куполів діафрагми, досить буде спорожнити кишечник. Розлади серцевої діяльності у людей з підвищеною збудливістю нервової системи, що виникли внаслідок болю, усувають за допомогою введення знеболювальних засобів.
Догляд за хворими з розладами серцево-судинної системи передбачає спостереження за діурезом, тобто кількістю сечі, яку людина виділяє протягом доби. Кількість виділеної сечі (у здорової людини) повинна бути збалансованою з кількістю прийнятої рідини. Діурез може бути позитивним (хворий виділяє більше рідини, ніж приймає) і негативним (хворий приймає більше рідини, ніж виділяє). Зменшення виділення кількості сечі (олігурія) — несприятлива ознака, яка може свідчити .про різну патологію, в тому числі й серцеву недостатність.
СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ДОГЛЯД ЗА ОРГАНАМИ ДИХАННЯ
Не меншу увагу у хворих хірургічного профілю, особливо у перед- та післяопераційний періоди, слід приділяти станові дихального апарату. Основними симптомами розладів з боку органів дихання є задишка, кашель, біль у грудній клітці, кровохаркання. Нормальна частота дихальних рухів дорівнює 14—20 за 1 хв. Рахувати її треба, поклавши руку на грудну клітку хворого. Під задишкою розуміють зміну частоти, глибини, ритму дихання.
Задишка виникає внаслідок дефіциту в крові кисню. Вона буває при гіпоксії різної етіології (захворювання легень, серцево-судинної системи, підвищення температури тіла, інтоксикація тощо). Частота дихальних рухів у разі задишки може досягати 30—50 за 1 хв.
Розлади дихання можуть проявлятися і ядухою, яка виникає іноді в післяопераційний період. Ядуха — це раптовий приступ сильної задишки.
Допомога хворому з явищами ядухи полягає передусім у звільненні його від одягу, що стискає грудну клітку і верхні дихальні шляхи, забезпеченні достатнього доступу повітря, диханні киснем, наданні положення напівсидячи.
Частим явищем, яке вказує на порушення в дихальних шляхах, є кашель. Причиною його можуть бути подразнення слизової оболонки трахеї, бронхів, ураження плеври.
Кашель буває сухим і вологим, з виділенням харкотиння. Останнє може бути слизистим, гнійним, Кров’янистим — залежно від виду патологічного процесу. Так, при раку легень харкотиння містить прожилки крові (за типом малинового желе). При гострому абсцесі легень воно густе, гнійне, з неприємним запахом, після відстоювання ділиться на три шари: нижній — густий гній, середній — каламутна рідина, верхній — слизисто-піниста маса. При гангрені легень харкотиння має смердючий запах, водянисте, сіро-коричневого кольору, з ділянками некротизованої легеневої Тканини. Кількість харкотиння, яке виділяється за добу, може бути різним: від 50—100 мл до 2000 мл. Характер харкотиння має важливе значення для діагностики захворювань, а тому його треба збирати в спеціальну закриту плювальницю.
За патологічних станів органів дихання і серцево-судинної системи в передопераційний період треба ретельно обстежити хворого, після чого провести відповідну корекцію. Шляхом спірометри вимірюють форсований об’єм видиху за 1 с та форсовану життєздатність. Визначають парціальний тиск кисню і вуглецю (РаО2, РаСО2) в артеріальній та венозній крові, насичення артеріальної і венозної крові киснем (у нормі РаО2 — 12—15 кПа, РаСО2 — 4,4—6,1 кПа, насичення артеріальної крові киснем — 80—90 %, венозної — 40—50 %), показники кислотно-основного стану.
Мал. 10. Допомога хворому під час відкашлювання
З метою корекції встановлених розладів за кілька діб до операції хворим внутрішньовенно вводять 40 % розчин глюкози (20 мл), 10 % розчин кислоти аскорбінової (2—3 мл), підшкірно—серцеві препарати (камфора, кордіамін), відхаркувальні і такі, що вгамовують кашель, препарати, бронходилататори. Іноді (у разі зеленого і смердючого харкотиння) показана передопераційна антибіотикотерапія. Всі перераховані засоби підвищують тонус організму, зменшують застій у малому колі кровообігу і тим самим є доброю профілактикою післяопераційних ускладнень.
У разі хронічних захворювань верхніх дихальних шляхів (трахеїт, бронхіт) або легень (хронічна Пневмонія, пневмосклероз, емфізема легень) потрібна передопераційна підготовка дихального апарату. З метою поліпшення газообміну хворому протягом кількох діб рекомендують дихальну гімнастику. Окремим хворим за одну-дві доби до операції показане прикладання банок, гірчичників. Особливу увагу треба приділяти курцям. Щонайменше за 2—3 тиж до операції їм треба заборонити курити.
До операції треба навчити хворого «дихальному режиму» в післяопераційний період; як хворий повинен дихати після операції, виконувати дихальну гімнастику, відкашлювати харкотиння тощо.
У післяопераційний період може погіршитися вентиляція легень. Інгаляційні наркотичні речовини посилюють бронхіальні виділення, зменшують еластичність легеневої тканини, біль у рані, особливо після операцій на грудній клітці і животі. Седативні засоби погіршують вентиляцію легень.
З метою профілактики післяопераційних легеневих ускладнень вже на наступну добу після операції хворому треба надати положення напівсидячи. Велику увагу треба приділити лікувальній фізкультурі і дихальній гімнастиці. Перші кілька діб після операції хворий повинен періодично дихати зволоженим киснем. Потреба у кисневій терапії регулюється показником РаО2. Рекомендують гірчичники, банки, інгаляції розчину натрію гідрокарбонату, гідрокортизону, еуфіліну 1—2 рази на добу. У деяких випадках показана антибіотикотерапія.
Сухі банки і гірчичники мають за мету зумовити гіперемію шкіри, застійні крововиливи. Це виявляє знеболювальну, відволікальну і розсмоктувальну дію.
За наявності кашлю, коли дозволяє характер операції, хворому треба дати тепле питво, бажано молоко з содою або наполовину з мінеральною водою типу боржомі. Хворого тепло вкривають, щоб не переохолодився його організм. У разі утрудненого відкашлювання харкотиння хворому треба допомогти (мал. 10).
Грудну клітку бажано досліджувати клінічно 1—2 рази на добу. Деякі автори рекомендують у пацієнтів із хронічною хворобою органів грудної клітки проводити щоденне рентгенологічне дослідження.
На особливу увагу заслуговує догляд за дихальною системою після операції на органах грудної клітки. Це пов’язано з новими умовами гемодинаміки, які виникають, особливо після операції на серці, а також з обмеженням дихальної функції у зв’язку з травмою грудної клітки або видаленням частини Легені.
Хворий повинен постійно дихати зволоженим киснем. За наявності у плевральній порожнині дренажів треба стежити за їх прохідністю. У разі виділення з дренажів крові її об’єм своєчасно компенсують.
Уже з першої доби після операції хворого примушують відкашлювати, правильно і глибоко дихати. Дихання повинно здійснюватися через ніс. Це сприяє розширенню бронхів, виділенню харкотиння і вентиляції легень. Харкотиння, яке залишається в носоглотці, відсмоктують.
Після операцій на грудній клітці хворий відзначає біль у ділянці операційної рани, в зв’язку з чим він обмежує дихальну екскурсію, що є причиною розвитку післяопераційної застійної пневмонії. Для зняття болю хворим треба давати наркотичні речовини часто і малими дозами, а нерідко і великими порціями.
Іноді в післяопераційний період протягом певного часу показана штучна вентиляція легень. Це буває у разі задишки, коли РаСО2 падає нижче за 8 кПа у пацієнта, що вдихає 100 відсотків кисню, а також у разі невдалих спроб видалити бронхіальні виділення.
Після операції на органах грудної клітки обмежень щодо дієти не повинно бути. Вже на другу добу хворі можуть їсти (дієта № 1). Але це не стосується хворих з операціями на стравоході, коли вони протягом 4—5 діб повинні голодувати, їм не рекомендують навіть ковтати слину, щоб не інфікувати накладених на Стравохід швів. Слину треба відсмоктувати. Прийом їжі доцільно замінити інтенсивним парентеральним харчуванням (внутрішньовенним уведенням білкових препаратів, вуглеводів, жирових емульсій, сольових розчинів).
СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ДОГЛЯД ЗА ОРГАНАМИ СЕЧОВИДІЛЕННЯ І СЕЧОВИПУСКАННЯ
Процес Утворення і виділення сечі має назву діурезу. Здорова людина випускає сечу 4—5 разів на добу, переважно вдень. Добова кількість сечі (добовий діурез) становить 1—1,5 л. Зменшується діурез у разі втрати людиною рідини іншими шляхами (потовиділення, часте дихання, блювання, пронос). Виділення сечі менше ніж 500 мл на добу носить назву олігурії, зменшення виділення сечі до 50 мл розцінюється як анурія. Зменшення виділення сечі буває при набряках у хворих із серцевою недостатністю. Анурія спостерігається при шоку, тяжких травмах, інтоксикаціях, отруєнні солями важких металів, унаслідок порушення відтоку сечі сечоводами через стиснення їх пухлиною чи закриття каменем. Анурія вимагає негайної інтенсивної терапії (включно з використанням гемодіалізу за допомогою апарата «штучна Нирка»), бо при цьому швидко наростають явища отруєння організму продуктами азотистого обміну.
Іноді доводиться стикатися з таким явищем, як поліурія, або надмірне виділення сечі (до 20 л на добу). Це буває у разі прийому великої кількості рідини, у хворих на цукровий і нецукровий діабет. Болюче, утруднене, часте сечовиділення називаєшся дизуричними розладами.
Для вимірювання добової кількості сечі застосовують скляні банки, які з одного боку мають поділки і закриваються кришкою. Для кращого визначення добового діурезу сечу треба збирати у проміжок часу від певної години однієї доби до такої самої години другої доби. За потреби окремо визначають денний і добовий діурез. Для обліку водного балансу в організмі, поряд із вимірюванням діурезу, доцільно визначати кількість рідини, яку хворий випив за період дослідження.
Для дослідження з добової кількості сечі (перед тим збовтавши) у пляшку відливають 100—200 мл. Іноді для аналізу беруть вечірню і ранкову сечу.
У жінок, особливо під час менструації, з метою запобігання попаданню в сечу формених елементів крові сечу беруть катетером.
Хворий, який ходить і має нормальний акт сечовиділення, не потребує спеціального догляду. Він потрібен тим хворим, що лежать, а також з розладами сечовипускання.
Хворі, які лежать у ліжку, часто не звикли випускати сечу у положенні лежачи в звичайну посудину. їм треба подавати в ліжко особливий посуд, яким можна користуватися в горизонтальному положенні. У жінок — це підкладне судно, у чоловіків — судно з шийкою для статевого члена, так званий уринал. Подавати їх хворим треба, попередньо нагрівши.
Особливої уваги потребують хворі із затримкою сечовиділення у післяопераційний період. Після будь-яких операцій, особливо на органах малого таза, прямій кишці, сечовивідних шляхах, настає рефлекторна затримка сечі. Часто це зумовлене положенням хворого лежачи. Коли дозволяє характер операції, хворому можна запропонувати стати біля ліжка і випустити сечу у положенні стоячи. Деякі хворі не можуть це зробити в присутності сторонніх осіб, навіть у положенні стоячи. Знову ж таки, коли дозволяють стан хворого і характер операції, їх можна на колясці відвезти в туалет.
Навіть у тому разі, коли й це не допомагає, не слід поспішати з катетеризацією сечового міхура. Треба пам’ятати, що під час цієї маніпуляції можна інфікувати Сечовивідні шляхи. Треба спробувати застосувати умовнорефлекторний вплив для стимулювання акту сечовиділення. Іноді шум води, яка тече, чи грілка на низ живота знімають рефлекторний спазм сечових шляхів і стимулюють акт сечовиділення.
З цією метою використовують медикаментозні спазмолітичні препарати (0,1 % розчин атропіну сульфату, платифілін).
І лише тоді, коли перераховані вище заходи не дають бажаних наслідків, вдаються до катетеризації сечового міхура.
Для цього користуються спеціальними трубками-катетерами. Вони можуть бути виготовлені з різного матеріалу: гуми, металу, з синтетичних тканин. Звичайно сестра проводить катетеризацію сечового міхура м’яким катетером. Введення металевих катетерів вимагає спеціальної техніки і доступне лише лікареві. За невмілого введення металевого катетера можна пошкодити Сечівник чи сечовий міхур.
Катетеризація — відповідальна маніпуляція, яка вимагає дотримання запобіжних заходів. За недотримання їх можна інфікувати сечові шляхи, спричинивши інфекційні ускладнення.
У разі затримки сечовиділення і надмірного переповнення сечового міхура сечу випускають повільно, порціями, щоб не спричиниш раптового розширення судин сечового міхура, адже через склеротичні зміни у людей літнього віку можуть статись розрив їх і кровотеча.
Іноді (частіше за Нетримання сечі) катетер треба залишати в сечовому міхурі на тривалий час. У такому разі його прикріплюють до статевого члена або шкіри стегна лейкопластирем чи товстою шовковою ниткою.
Особливого піклування потребують хворі з нетриманням сечі, що пов’язане частіше з ослабленням сфінктера сечового міхура. При цьому може бути два варіанти. У разі першого хворий випускає сечу, не відчуваючи позиву до сечовипускання (нетримання сечі), а у разі другого — він відчуває позив, але не може затримати сечі (неутримання сечі). Такі хворі вимагають особливого догляду, бо сеча, яка мимовільно виділяється, змочує під хворим білизну, подразнює шкіру, має неприємний запах. Таким хворим кілька разів на добу треба проводити туалет ділянки зовнішніх статевих органів, промежини, сідниць, змінювати білизну у міру потреби. Хворі, які ходять, користуються сечоприймачами (гумовими або поліетиленовими). Їх прикріпляють до тулуба. Іноді користуються постійним катетером. У деяких випадках доводиться промивати сечовий міхур. Звичайно потреба в цьому виникає у разі його запалення, а також його призначають з профілактичною метою після катетеризації. Промивання сечового міхура проводять через катетер, до якого підключають поліхлорвінілову трубку з канюлею та краником на кінці. Другий кінець трубки приєднують до кварти Есмарха. Для промивання користуються антисептичним засобом (розчин фурациліну, риванол). Сечовий міхур наповнюють антисептичною рідиною доти, доки хворий не відчує позиву до сечовипускання. Тоді перекривають краник і відключають трубку від катетера. З катетера витікає промивна рідина. Таку маніпуляцію повторюють кілька разів.
СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ З ПОШКОДЖЕННЯМ ОПОРНО-РУХОВОГО АПАРАТУ
У загальнохірургічному відділенні завжди перебуває на лікуванні кілька хворих із захворюваннями опорно-рухового апарату. Частіше це люди, яких госпіталізують в екстреному порядку з переломами кісток або вивихами у суглобах, тяжкохворі, які вимагають спеціального лікування і особливого догляду. У більшості випадків це лежачі хворі, які перебувають на витяганні, або з фіксованими гіпсовими пов’язками кінцівками.
Догляд за травматологічними хворими має низку особливостей. Персонал, який доглядає за цими хворими, повинен знати динаміку патологічного процесу, точно знати, яка кістка пошкоджена, відкритий перелом чи закритий, який стан судин і нервів кінцівки після травми, чи немає Порушення кровообігу в кінцівці, яка операція проведена і під яким знеболенням.
Хворих із переломами хребетного стовпа або таза кладуть на щит (частіше дерев’яний), яким прикривають сітку ліжка. Він повинен бути гладеньким, без щілин і тріщин. Перед користуванням щит треба продезінфікувати (облити окропом, обприскати дезінфікуючим розчином або обсипати порошком). На щит кладуть тонкий матрац і прикривають його простирадлом, під яке іноді підстеляють клейонку. Оскільки такі хворі тривалий час лежать нерухомо, треба стежити за тим, аби не утворювалися складки на простирадлі, які тиснуть на шкіру.
Часто користуються приставками до ліжка, на які кладуть травмовану кінцівку.
При переломі шийного відділу хребта здійснюють витягування за голову спеціальною петлею (Гліссона) зі щільної тканини або шкіри. Її кріплять пряжками і ремінцями до потилиці й підборіддя. До петлі прив’язують шнурок, який перекидають через блок, і до нього підвішують тягар. Для противаги головний кінець ліжка дещо піднімають. На час годування хворого передню частину петлі розпускають, аби він міг пережовувати їжу.
При переломі стегнової або великогомілкової кістки часто використовують скелетне (в поєднанні з лейкопластирним або клейоловим) витягання. Кінцівку кладуть на спеціальну шину у зігненому в кульшовому і колінному суглобах положенні. У разі скелетного витягання користуються шпицею, проведеною в стерильних умовах через надвиростки стегнової кістки або горбистість великогомілкової, у разі лейкопластирного — смугами лейкопластиру, приклеєними до шкіри у вигляді петлі, а у разі клейолового — смужками м’якої фланелі або бумазеї, які фіксують до шкіри клейолом.
За будь-якого методу витягання треба стежити за станом наклейок, положенням кінцівки, вибором тягаря, кістками, що виступають (можливість пролежнів), положенням шпиці.
Одним із найпоширеніших методів лікування при переломі кісток є накладання гіпсової пов’язки. Для цього використовують гіпс, який під час змішування з водою перетворюється на масу, що твердне через 5—7 хв. Цю властивість гіпсу використовують для виготовлення гіпсових бинтів, якими іммобілізують кінцівки.
Перед накладанням гіпсової пов’язки кісткові виступи захищають ватними прокладками. Треба пам’ятати, що з часом вони можуть зміститися і тиснути на м’які тканини, спричинюючи біль, а з часом — і пролежні.
Іноді у таких випадках розрізують гіпсову пов’язку і розсувають її краї до зникнення болю.
Особливої уваги потребують хворі у перші години після накладання гіпсової пов’язки, оскільки можуть розвинутися такі ускладнення, як стискання кровоносних судин і нервів. Нехтування цим може призвести до паралічу, парезу, змертвіння дистальних відділів кінцівки. Туго накладена пов’язка може спричинити пролежні, некроз тканин, аж до гангрени. Для запобігання цим ускладненням треба уважно прислуховуватися до скарг хворого (біль у кінцівці, відчуття повзання мурашок, мерзлякуватість), спостерігати за дистальними відділами кінцівки (пальцями), які повинні бути відкритими. Поява болю, збліднення і охолонення пальців або їх синюшність — сигнал про те, що треба негайно розрізати гіпсову пов’язку і усунути причину появи ускладнення.
Кінцівка з накладеною на неї гіпсовою пов’язкою повинна бути трохи піднятою, щоб не було застійних явищ. Верхні кінцівки треба підвішувати.
У разі відкритих переломів і ран, на які накладено вікончасту гіпсову пов’язку, треба стежити за температурою тіла, появою болю в ділянці рани, картиною крові. Якщо на третю-четверту добу підвищилася температура тіла, з’явився біль, потрібен контроль рани.
Після оперативного втручання на кістці і накладення після цього гіпсової пов’язки треба стежити, щоб пов’язка не просякла кров’ю. Якщо гіпсова пов’язка в положенні хворого на спині стискає грудну клітку і утруднює дихання, під неї підкладають на рівні грудей мішечок з піском. Пов’язка при цьому піднімається, звільняючи грудну клітку.
У лікуванні травматичних уражень кісток важливу роль відіграє лікувальна фізкультура. її мають проводити вже з перших діб після початку витягання чи накладання гіпсової пов’язки. Незважаючи на фіксацію травмованих кісток, треба скорочувати м’язи, робити рухи в суглобах, навіть фіксованих гіпсовою пов’язкою.
Ранні рухи запобігають розвитку тугорухомості суглобів, атрофії м’язів після зняття скелетного витягання чи гіпсової пов’язки. В цей період треба призначити фізіотерапевничні процедури, лікувальну гімнастику, масаж.
СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ ЛІТНЬОГО І СТАРЕЧОГО ВІКУ
Демографічні дані останніх років свідчать про те, що у всіх економічно розвинених країнах зростає кількість людей літнього і старечого віку. У зв’язку з тим важливого значення набувають вивчення патогенезу, клініки, лікування і профілактика захворювань у таких хворих. Розділ медицини, який займається цими питаннями, називається геронтологією (geron — старий, logos — наука).
Перебіг багатьох захворювань у людей літнього і старечого віку має свої особливості. Рідко коли у таких пацієнтів буває лише одне захворювання, частіше поєднується кілька недуг. Так, гостре запалення червоподібного відростка може поєднуватися із загальним атеросклерозом чи гіпертонічною хворобою, перелом кісток — із серцевою і легеневою недостатністю, захворювання кишечнику — з цукровим діабетом та ін. Все це погіршує перебіг основного захворювання і вимагає до такого континенту хворих пильної уваги лікаря. Зрозуміло, що їм потрібні спеціальні спостереження і догляд.
У той же час це тісно пов’язане з деонтологічними аспектами. Такі хворі дуже неохоче лягають у стаціонар, часто вбачаючи в цьому свій неминучий кінець. Тому треба тактовно пояснити хворому необхідність у стаціонарному лікуванні, вселити в нього віру в швидке одужання.
Хворі літнього і старечого віку по-різному реагують на перебування в стаціонарі. Одні замикаються в собі, погано контактують із сусідами по палаті і медичним персоналом, більшу частину для перебувають у ліжку, інші ж навпаки — ведуть занадто активний спосіб життя, не дотримують лікарняного режиму, намагаючись переконати всіх у тому, що вони ще повні сил.
У таких випадках треба тактовно пояснити хворому, що треба виконувати рекомендації лікаря, адже це позначиться на наслідках лікування.
Дехто відмовляється від обстеження і навіть від лікарських призначень. Знову ж таки їх треба переконати, що це нешкідливо і конче потрібно.
У хворих літнього і старечого віку часто ослаблена пам’ять на недавні події. Вони краще пам’ятають те, що з ними було раніше, ніж останнім часом. Це призводить до того, що хворі часто забувають виконувати призначення лікаря чи медсестри.
Літні пацієнти у незнайомому оточенні іноді втрачають орієнтацію, особливо вночі. Відповідне освітлення і лагідне ставлення заспокоять їх.
Багато людей у цьому віці надто балакучі. Тому у медичного персоналу повинні бути особливі витримка і терплячість до них, аби вислухати їх, не робити зауваження, зокрема в нетактовній формі.
Літнім людям не можна нагадувати про їх вік. Звергатися до них треба з пошаною, по імені і по батькові або додаючи до імені «пане», «добродію».
Згадуваний контингент хворих через безсоння вночі поводиться неспокійно, заважаючи спати іншим хворим та працювати медперсоналові. Тому дуже важливо створити хворому належний лікувально-охоронний режим, забезпечити добрий сон.
Люди старечого і літнього віку багато часу лежать у ліжку, що може бути причиною виникнення у них різних легеневих ускладнень, пролежнів. Завдання медперсоналу, який доглядає такого хворого, полягає в тому, аби частіше змінювати положення хворого, перевертати його, розтирати спину і кісткові виступи, робити масаж м’яких тканин, змащуючи уразливі ділянки шкіри спеціальними кремами, вазеліном.
У хворих, які перебувають тривалий час у положенні лежачи, часто буває запор (через атонію кишок). Дієта у таких людей повинна бути щадною. їм треба призначити проносні засоби рослинного походження, слабколужні мінеральні води, соки і компоти, які стимулюють перистальтику кишок. У їжі повинні переважати жири рослинного походження (соняшникова, кукурудзяна, маслинова олія). Часті клізми подразнюють слизову оболонку прямої кишки, до того ж може бути звикання до них.
У післяопераційний період люди літнього та старечого віку погребують особливої уваги, адже можуть розвинутися тяжкі ускладнення. Вони пов’язані зі зниженням у хворих компенсаторних механізмів, структурними і функціональними змінами в дихальній, серцево-судинній, сечовидільній, ендокринній системах, а також з метаболічними розладами у зв’язку з супутніми захворюваннями.
За наявності у хворих вираженого атеросклерозу та ішемічної хвороби серця у післяопераційний період треба боятися тромбозу і емболії, інфаркту міокарда, що вимагає проведення профілактичних заходів.
Зміни, які виникають у літньому віці в легенях і грудній стінці (зменшення еластичності легень, ригідність грудної стінки та легеневих кров’яних судин), обмежують вентиляцію, сприяючи гіпоксії, до якої хворі дуже чутливі.
З перших годин після операції, особливо, якщо вона проведена під інгаляційним наркозом, треба подбати про туалет трахеобронхіального дерева, застосовувати заходи, що запобігають обструкції його, використовуючи різні види оксигенотерапії, дихальну гімнастику.
У людей літнього віку частіше, ніж у молодих, після операції виникають розлади сечовиділення, що вимагає своєчасного спорожнення сечового міхура. Треба стежити за об’ємом сечі і за появи олігурії негайно усувати її причини.
Ділянки, які зазнають постійного тиску, 4—5 разів на добу обробляють камфорним спиртом або розчинами шампунів.
Обслуговуючий персонал повинен пам’ятати, що в післяопераційний період психіка хворих літнього віку ще більш уразлива, ніж до операції.
У разі використання знеболювальних засобів треба бути обережним, оскільки деякі з них, зокрема морфій, пригнічують дихальний центр. Для зняття больового синдрому і полегшення відкашлювання деякі автори рекомендують періодичні інгаляції азоту закису з киснем у співвідношенні 1:3.
СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТА ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ ПІСЛЯ ОПЕРАЦІЙ НА ГОЛОВІ, ОБЛИЧЧІ ТА ШИЇ
Операції на голові, її м’яких тканинах проводять у хірургічних відділеннях загального профілю. Оскільки такі втручання виконуються або у разі відкритих травм (ран) м’яких тканин голови без ушкоджень мозку чи з легкими формами струсу його, або при патологічних процесах чи захворюваннях м’яких тканин (опіки, пухлини і пухлиноподібні утворення — атерома, дермоідна кіста), догляд за такими хворими практично не відрізняється від догляду за хворими, оперованими на інших ділянках тіла.
Головним чином стежать за станом пов’язки, просяканням її, кольором рідини, що змочує пов’язку, — кров чи світло-рожева рідина, та за положенням пов’язки на рані. М’які тканини голови дуже добре постачаються кров 'ю, і тому кровотеча після операцій на голові буває частіше, ніж у разі операцій на поверхневих м’яких тканинах і інших ділянках тіла.
Сильне просякання пов’язки повинно викликати у медичної палатної сестри насамперед підозру на значну кровотечу з рани, вона має проінформувати про це хірурга чи лікаря-ординатора палати.
За незначної кровотечі відповідно до рішення лікаря пов’язка може бути замінена на нову чи поверх старої додатково накладають перев’язний матеріал та інші допоміжні засоби (прикладання мішечка з піском, міхура з холодною водою чи іншого тягаря).
За значної кровотечі, що може бути зумовлена недостатнім механічним гемостазом, рідше — порушенням згортання крові, і яка може тривати, особливо у хворих з можливими відхиленнями в системі згортання крові, значний час і після заміни пов’язки та інших заходів консервативного характеру, або у разі розвитку після кровотечі підшкірної гематоми, переважно потрібна оперативна ревізія рани — повторне взяття хворого на операційний стіл, зняття швів з рани та зупинка кровотечі чи видалення гематоми — перев’язка кровоточивої судини (накладання лігатури), термокоагуляція тощо. Проте не тільки загальні ускладнення можливі у оперованих на м’яких тканинах голови.
Через анатомо-фізіологічні особливості операцій на голові у хворих частіше можливі реакції загального типу на травму та анестезуючі засоби у вигляді диспепсичних явищ (нудоти, блювання або запаморочення) чи так званого ортостатичного колапсу (зниження артеріального тиску та короткочасної непритомності під час піднімання з ліжка, переходу у положення стоячи).
У хворих, оперованих з приводу рани голови, з наявністю в анамнезі порушення функції мозку може розвинутися в подальшому в післяопераційний період тяжкий синдром ураження мозку — стиснення його гематомою.
Це супроводжується такими ознаками, як головний біль, що наростає, сповільнення пульсу, розширення зіниць, а зрештою непритомність і судоми. Тому за хворими, оперованими з приводу травми м’яких тканин та з можливим синдромом струсу мозку, треба в післяопераційний період дуже пильно спостерігати, уважно прислухатися до їх скарг, періодично промацувати пульс та визначати його частоту і за появи навіть незначних змін у самопочутті хворого інформувати про це лікаря.
Нейрохірургічні втручання на голові, що виконуються звичайно в спеціалізованих нейрохірургічних відділеннях, зокрема трепанація черепа з маніпулюванням на мозку чи ревізією черепної порожнини з втручанням на оболонках мозку, належать до дуже складних операцій з можливими різноманітними ускладненнями в післяопераційний період — набряком мозку, інфекцією (менінгіт чи менінго-енцефаліт, абсцес мозку, Сепсис), травматичною епілепсією, кровотечею як у порожнину черепа, так і зовнішньою тощо.
Всі ці ускладнення спричинюють значні порушення діяльності мозку та механізмів, що регулюють різні системи організму, зокрема дихання, кровообігу, обміну, травлення та ін.
Безпосередній післяопераційний період у таких хворих дуже часто ускладнюється блюванням, яке може мати подвійний генез — унаслідок як травматичного подразнення центрів довгастого мозку (парасимпатичних), так і хімічного, наркотичного. Тому в реанімаційних відділеннях (відділеннях інтенсивної терапії) таких хворих після операції кладуть на спину, повернувши голову убік (у разі початку блювання хворого зразу кладуть на бік). Це запобігає аспірації блювотних мас та асфіксії. Нерідко у цих хворих спостерігаються і такі ускладнення, як психічне та моторне збудження (включно із судомами та травматичною епілепсією), під час якого хворі можуть зривати пов’язку. Тому медперсонал повинен своєчасно помітити всі відхилення в стані хворого з травмою голови чи в післяопераційний період та інформувати про це лікаря для негайного вжиття відповідних заходів.
Детальні принципи догляду за нейрохірургічними хворими викладено в підручниках з нейрохірургії.
Догляд за хворими після операцій у ділянці обличчя (їх проводять переважно під місцевим чи внутрішньовенним наркотичним знеболюванням), виконаних з приводу пухлин, травм та запальних процесів, практично мало чим відрізняється від догляду за хворими після операцій на м’яких тканинах у інших ділянках тіла.
Звертати проте потрібно увагу на виражений більшою мірою, ніж у інших ділянках тіла, набряк (травматичний) тканин обличчя, який може проявлятися звуженням щілини ока, аж до її повного закриття, та деяким обмеженням ротового отвору.
У таких випадках медсестра повинна промивати око (його щілину та частково кон’юнктивальний мішок) перевареною теплою водою чи стерильним теплим ізотонічним (0,9 %) розчином натрію хлориду. Це роблять кулькою із стерильної вати.
Після цих операцій, особливо з приводу запальних процесів (карбункул губ, абсцедуючий фурункул), хворі повинні їсти лише рідкі та напіврідкі страви, менше говорити.
Операції в порожнині рота та ротової частини глотки (щілини губ та піднебіння, пухлини, кісти, видалення зубів, резекція щелепи, тонзилектомія, розтин заглоткових та метатонзилярних абсцесів тощо) складніші й небезпечніші, тому хворі потребують ретельнішого догляду, насамперед щодо запобігання аспірації слини, крові, часток тканин у дихальні шляхи, адже це може призвести до асфіксії чи пневмонії та абсцесу легень тощо.
Операції з приводу вад піднебіння та злоякісних пухлин язика, мигдаликів, щелеп, остеомієліту щелепи виконують звичайно під наркозом, і тому в післяопераційний період, особливо в перші години його, треба неухильно спостерігати за хворим у відділенні інтенсивної терапії та реанімації до виходу його зі стану наркозу.
Хворі повинні лежати горизонтально без подушки з повернутою набік головою — для запобігання асфіксії язиком чи блювотними масами. Під підборіддя та рот треба класти марлеву серветку або шматок вати для стікання слини з домішкою крові. Знеболювання після операції повинно бути повноцінним, проте таким, що не пригнічує дихання (без опіатів). Хворі мають отримувати кисень через носовий катетер.
Пригнічення кашлю, салівації та секреції бронхіальних залоз важливе для нормального перебігу післяопераційного періоду (створює спокій, поліпшує дихання, зменшує ризик аспірації та асфіксії). Його досягають уведенням невеликих доз аміназину та атропіну сульфату.
Хворих, оперованих у ділянці порожнини рота під місцевим знеболюванням, відразу після операції кладуть набік, дещо нахиляють голову до грудей (для полегшення пасивного виділення слини та крові). Під підборіддя ставлять лоток, у який стікають слина та кров.
На другу добу після операції хворим, оперованим у ділянці порожнини рота, прополіскують останню 0,001 % розчином калію перманганату та протирають ватною кулькою, змоченою цим самим розчином, зуби. Пізніше полоскати рот можна перевареною водою з натрію гідрокарбонатом (1—2 % розчином).
Дітей грудного віку, оперованих з приводу щілин піднебіння та губ, годують природним шляхом материнським молоком (рідше) або через уведений через ніс у шлунок зонд молоком матері чи стерильною дитячою сумішшю.
Дорослих хворих годують або рідкою стерильною охолодженою до кімнатної температури їжею, або такою самою їжею через зонд (назогастральний).
Операції на шиї та її органах виконують як під наркозом, так і під місцевим знеболюванням. Тому догляд за хворими дещо відрізняється і залежить від часу повного виходу хворих зі стану наркозу.
Головними у догляді за цими хворими (незалежно від виду знеболювання) є забезпечення вільної прохідності дихальних шляхів, виявлення та своєчасне усунення причин, що можуть зумовити асфіксію, та достатнє забезпечення хворих свіжим, багатим на кисень повітрям.
Пов’язки на рану шиї накладають клейові, а не бинтові (для запобігання стисканню шиї). Положення хворих після операції (хворих, оперованих під наркозом, — після виходу з нього) — у ліжку з дещо підвищеним головним кінцем. Медсестра уважно стежить за поведінкою і характером дихання хворих, станом пов’язки (просякання кров’ю) та тканин біля рани, кольором шкіри та слизової оболонки губ, частотою пульсу та температурою тіла.
Найнебезпечнішими у ранній післяопераційний період є звуження чи стискання трахеї внаслідок ларингоспазму, паралічу гортанних нервів (особливо двобічного після тиреоїдектомії чи резекції щитовидної залози), набряку голосових зв’язок гортані чи стискання трахеї гематомою у разі кровотечі із зашитої рани.
Всі ці ускладнення призводять до асфіксії, що може закінчитись смертю хворого. Тому про будь-які зміни в диханні хворих (прискорення його, ціаноз, стридорозне дихання) після операції на шиї треба негайно доповідати лікарю, який має оглянути хворого і у разі потреби змінити пов’язку (особливо за значного її просочування кров’ю) і навіть провести ревізію рани (при гематомі), призначити спазмолітичні та протинабрякові препарати, оксигенацію чи навіть інтубацію трахеї або трахеостомію.
Хворі можуть пити навіть у день операції, а їсти рідку та напіврідку негарячу їжу — на другу добу.
При травмі верхньогортанного нерва, що можливо при струмектомії та видаленні пухлин у ділянці шиї, у хворих спостерігається закидання їжі в Гортань, спричинюючи кашель та явища задишки (асфіксії). У разі цього ускладнення хворим треба рекомендувати ковтати рідку їжу малими порціями та в положенні сидячи, нахиливши голову донизу.
У разі невеликого просякання пов’язки кров’ю треба її змінити або додатково накласти перев’язний матеріал (просякання пов’язки спостерігається у цих хворих майже завжди, оскільки в більшості випадків рани дренують гумовими смужками чи трубочками для профілактики гематом та стискання трахеї).
Дренажі з ран видаляють через 24— 48 год і шви знімають рано — через 4— 5 діб.
Інфікування ран на шиї після операції з приводу неінфекційних (незапальних) захворювань спостерігається рідко завдяки доброму кровопостачанню тканин і органів шиї.
Після операцій на шиї з приводу запальних процесів (флегмон) та травм проникаючого характеру треба звертати увагу на загальний стан хворого, особливо температуру тіла та біль і його поширення на Середостіння (медіа-стиніт), а також на пов’язку, зокрема просякання її кров’ю чи слиною. Останнє свідчить про кровотечу або проникаючу травму стравоходу.
За наявності фістули стравоходу хворих годують за допомогою уведеного в шлунок через ніс (або гастростому) зонда, в який вливають рідку страву. Пов’язку хворого з фістулою стравоходу або трахеї (після екстирпації гортані чи трахеостомії) треба міняти часто, а шкіру змащувати пастою Лассара та мазями, що містять кортикостероїди, для профілактики та лікування дерматиту й мацерації шкіри.
Хворим з патологічними процесами в ділянці шиї, головним чином з пухлинами різних тканин та органів її (гортань, Щитовидна залоза), стенозом гортані різного походження, в тому числі й двобічним паралічем нижньо-гортанних нервів, та хворим з травмами мозку нерідко буває показана трахеостомія (тимчасова чи постійна). У цьому разі медична сестра повинна стежити, аби трубка в трахеостомі розташовувалась правильно, та періодично очищати її від слизу й гною шляхом їх аспірації катетером.
Якщо слиз дуже густий, його розріджують введенням у трахею 3 % розчину натрію гідрокарбонату (2—3 мл) чи хімотрипсину. Сестра повинна вміти замінити внутрішню трубку у разі її закупорки або випадання з трахеї. Якщо виникли якісь труднощі з виконанням цієї процедури, медсестра мусить своєчасно інформувати про це лікаря.
Последнее обновление: 14/02/2024
Редакционная и учебная адаптация: Данный материал сведен на основе первоисточника/оригинального текста. Команда проекта осуществила редакционную обзорную обработку, исправление технических неточностей, структурирование разделов и адаптацию содержания к учебному формату.
Что было обработано:
- устранение форматных дефектов (OCR-ошибки, разрывы структуры, дефектные символы);
- редакционное упорядочивание содержания;
- унификация терминов в соответствии с академическими источниками;
- проверка соответствия фактических утверждений текста первоисточнику.
Все упоминания об авторе, годе издания и происхождении первичного текста сохранены в соответствии с источником.