Гістологія людини - О.Д. Луцик 2003

Спеціальна гістологія
Органи кровотворення та імунного захисту

До системи кровотворення та імунного захисту (рис. 4.11) належать Червоний Кістковий мозок, Тимус, скупчення лімфоїдних елементів у стінці травного каналу і дихальних шляхів, Лімфатичні вузли, гемолімфатичні вузли, Селезінка. З них перші два вважають центральними, всі інші - периферійними органами кровотворення. До периферійної частини системи кровотворення та імунного захисту належать також лімфоїдна тканина слизових оболонок (в англомовній літературі MALT - Mucosa-Associated Lymphoid Tissue) і лімфоїдна тканина шкіри (SALT - Skin-Associated Lymphoid Tissue). Перша включає скупчення лімфоцитів та інших імуноцитів (плазмоцитів, макрофагів) у слизових оболонках травної трубки (GALT - Gut-Associated Lymphoid Tissue), бронхів (BALT - Bronchus-Associated Lymphoid Tissue), сечостатевих шляхів, вивідних проток слинних і молочних залоз. Лімфоцити розташовуються дифузно у пухкій волокнистій сполучній тканині або формують лімфатичні вузлики (поодинокі чи скупчені). У травній системі найбільша кількість вузликів спостерігається у мигдаликах, клубовій кишці, червоподібному відростку. До лімфоїдної Тканини шкіри належать внутрішньоепідермальні лімфоцити та дендритні клітини, що формують імунний захисний бар'єр.

Рис. 4.11. Загальний план будови системи кровотворення та імунного захисту

Функція центральних органів системи імунного захисту пов'язана з утворенням усіх видів формених елементів крові, забезпеченням умов для антигеннезалежного розмноження лімфоцитів. У периферійних органах імуногенезу здійснюється елімінація (знищення) клітин крові, що завершили свій життєвий цикл, а також спеціалізація під впливом антигенів ефекторних клітин (Т- і В-лімфоцитів), які забезпечують імунітет - захист організму від генетично чужого матеріалу.

Усі органи кровотворення в основі своєї будови мають ретикулярну тканину, яка утворює каркас та мікрооточення для визріваючих формених елементів крові. Крім розмноження клітин крові в органах кровотворення депонуються Кров та Лімфа, здійснюється їхнє очищення від сторонніх частинок. Про виключну важливість нормального функціонування цієї системи для організму свідчить той факт, що два найнебезпечніші і практично невиліковні патологічні стани - синдром набутого імунного дефіциту (СНІД) та злоякісні новоутворення - безпосередньо пов'язані з ураженням органів імунної системи. Відсутність ефективних методів Лікування цих захворювань свідчить про складність процесів імунного захисту і тісний взаємозв'язок усіх органів кровотворення.

Рис. 4.12. Червоний кістковий мозок: А - зони локалізації червоного кісткового мозку дорослого; Б - структура губчастої кісткової тканини хребця, що утворює грубу строму червоного кісткового мозку

Червоний кістковий мозок (medulla ossiumrubra) - центральний орган кровотворення (рис. 4.12), у якому містяться стовбурові кровотворні клітини і відбувається розмноження та диференціація клітин мієлоїдного і лімфоїдного рядів: утворюються еритроцити, тромбоцити, гранулоцити, моноцити, В-лімфоцити і попередники Т-лімфоцитів. У дорослому організмі червоний кістковий мозок розміщений в епіфізах трубчастих кісток і в губчастій речовині плоских кісток. Загальна маса червоного кісткового мозку складає 4-5% маси організму, що за наявності маси тіла 70 кг становить 3-3,5 кг. Кістковий мозок має напіврідку консистенцію, на вигляд він темно-червоного кольору.

Трабекули губчастих кісток утворюють опору (грубу строму) для ретикулярної тканини, яка, у свою чергу, є каркасом (ніжною стромою) для гемопоетичних клітин - стовбурових, напівстовбурових, а також наступних класів клітин диферонів еритроцитарного, тромбоцитарного, гранулоцитарного, моноцитарного та лімфоцитарного рядів. Для гемопоетичних клітин характерне формування острівців гемопоезу (рис. 4.13), у яких розміщені клітини того чи іншого гістогенетичного ряду. Процеси проліферації та дозрівання клітин найінтенсивніші поблизу ендосту. Червоний кістковий мозок добре васкуляризований, наявність у ньому гемокапілярів пористого типу (синусоїдів) забезпечує можливість виходу зрілих клітин крові у Кровообіг. Слід зауважити, що в нормальних умовах синусоїдні гемокапіляри кісткового мозку непроникні для незрілих клітин крові. Ця вибіркова проникність, очевидно, пов'язана зі специфікою хімічного складу і цитотопографії вуглеводних детермінант поверхні зрілих та недостатньо диференційованих клітин.

Формування червоного кісткового мозку починається на другому місяці ембріонального розвитку в ключиці ембріона. На 5-7-му місяці ембріогенезу червоний кістковий мозок функціонує як основний кровотворний орган; у цей період у ньому переважають процеси еритропоезу. У дитячому віці червоний кістковий мозок заповнює діафізи та епіфізи трубчастих кісток, плоскі кістки. У 12-18 років червоний кістковий мозок у діафізах трубчастих кісток заміщується на жовтий кістковий мозок. До складу останнього включаються численні адипоцити. У нормі жовтий кістковий мозок не виконує функцій гемопоезу, однак за умови значної крововтрати у ньому можуть з'являтися центри мієлоїдного кровотворення. У старечому віці червоний і жовтий кістковий мозок набувають драглистої консистенції і перетворюються на желатинозний кістковий мозок.

Тимус (thymus) - центральний орган імуногенезу, в якому відбувається розмноження та дозрівання (антигеннезалежна диференціація) Т-лімфоцитів. У тимусі виробляються тимозин, тимулін, тимопоетин та інші регуляторні пептиди, які забезпечують проліферацію та дозрівання Т-лімфоцитів у центральних і периферійних органах імуногенезу, а також низку інших біологічно активних речовин: інсуліноподібний фактор (знижує рівень цукру в крові), кальцитоніноподібний фактор (знижує рівень кальцію в крові), фактор росту (забезпечує ріст тіла).

Тимус розміщений за грудниною. Його маса у дорослої людини становить 10-30 г, у новонароджених дітей - близько 12-14 г. Форма тимуса полігональна, для неї характерна значна індивідуальна і вікова Мінливість. У 18-річному віці розміри тимуса становлять 19x7x2 см. Зовні тимус укритий сполучнотканинною капсулою, від якої всередину органа вростають перегородки, що поділяють його на часточки. Сполучна тканина капсули тимуса відмежована від його паренхіми базальною мембраною пористого типу, яка у місцях вростання кровоносних судин формує характерні канали, що йдуть вглиб органа.

Часточка тимуса (рис. 4.14, 4.15) є структурною і функціональною одиницею органа. Основою часточки є каркас з так званих епітеліоретикулоцитів - особливих епітеліальних клітин зірчастої форми, які контактують своїми відростками, утворюючи сітку. Проміжки між епітеліоретикулоцитами заповнені переважно Т-лімфоцитами, у меншій мірі - макрофагами. Незначну частину серед клітинних елементів тимуса становлять фібробласти, міофібробласти, а також тканинні базофіли. Центральна ділянка часточки тимуса, яка на гістологічних препаратах зафарбовується світліше, ніж периферійна, має назву мозкової речовини; темну периферію часточки називають кірковою речовиною.

У кірковій речовині часточки тимуса компактно розміщені малі й середні лімфоцити в оточенні макрофагів і епітеліоретикулоцитів, а також Т-лімфобласти; останні локалізуються переважно у субкапсулярній зоні. Епітеліоретикулоцити, макрофаги та дендритні клітини субкапсулярної зони тимуса часто називають тимусними клітинами-няньками, оскільки вони створюють мікрооточення і необхідні умови для дозрівання Т-лімфоцитів (тимоцитів). У кіркову речовину тимуса з червоного кісткового мозку переносяться попередники Т-лімфоцитів. Тут відбувається їх проліферація, дозрівання під дією тимозину, який продукують епітеліоретикулоцити, і вибірковий фагоцитоз частини новоутворених клітин макрофагами. Тільки 3-5% клітин, що утворюються, виходить з нього. Решта клітин гине шляхом апоптозу. Селекція лімфоцитів відбувається за участю епітеліоретикулоцитів. Виживають клітини, які не реагують на власні білки головного комплексу гістосумісності (МНС), а клітини, що мають рецептори до власних антигенів організму, гинуть. Відібрані (нефагоцитовані) Т-лімфоцити мігрують у мозкову речовину, звідки можуть надходити у периферійний кровоплин.

Мозкова речовина часточки тимуса утворена диференційованими Т-лімфоцитами, які на своїй мембрані експресують рецептори CD4 (гелпери/індуктори) або CD8 (кілери/супресори), а також рецептори Т-клітин (TCR).

Рис. 4.13. А - напівсхематичне відтворення мікроструктури ділянки червоного мозку, що локалізується біля центральної поздовжньої вени кістки; Б - схема еритробластичного острівця червоного кісткового мозку

Лімфоцити мозкової речовини оточені епітеліоретикулоцитами та макрофагами і розміщені менш компактно порівняно з кірковою речовиною (до 90% лімфоцитів тимуса міститься у кірковій речовині і лише 10% - у мозковій). Лімфоцити мозкової речовини потрапляють у кровоплин по венулах і виносних лімфатичних судинах. Характерною морфологічною ознакою тимуса є наявність у мозковій речовині особливих концентричних нашарувань епітеліальних клітин, що мають назву тілець Гассаля. Вони утворюються у разі дегенерації і взаємного нашарування зірчастих епітеліоретикулоцитів мозкової речовини. Тільця Гассаля зафарбовуються оксифільно, у цитоплазмі клітин, що їх утворюють, знаходять гранули кератину, товсті пучки фібрил та великі вакуолі. У центрі тимусних тілець розміщений оксифільний клітинний детрит. Існує певний взаємозв'язок між появою тілець Гассаля і набуттям Т-лімфоцитами імунної компетентності.

Рис. 4.14. Тимус: А - напівсхематичне відтворення структури тимуса чотиримісячної дитини, х 28; Б - взаємовідношення епітеліоретикулоцитів та лімфоцитів у складі часточки тимуса

Кіркова та мозкова речовини часточок тимуса мають особливості будови мікроциркуляторного русла. Зокрема, лімфоцити кіркової речовини відмежовані від просвіту гемокапілярів так званим гематотимуснимбар'єром. Він утворений суцільним шаром розміщених на базальній меьмбрані епітеліоретикулоцитів, що супроводжують усі судини мікроциркуляторного русла й обмежують перикапілярний простір, а також стінкою гемокапілярів. Гематотимусний бар'єр закриває доступ антигенам з судинного русла до лімфоцитів, що дозрівають у кірковій речовині, які мають циторецептори до власних антигенів організму, що запобігає розвитку автоімунних реакцій (ушкодження власних клітин і тканин організму). У мозковій речовині гематотимусний бар'єр відсутній, що створює передумови для рециркуляції Т-лімфоцитів.

Тимус людини формується на п'ятому тижні ембріогенезу у вигляді потовщення епітелію третьої-четвертої пар горлових кишень. У кінці другого місяця епітеліальну строму тимуса заселяють перші лімфоцити. Натретьому місяці з'являються часточки, серед яких можна розрізнити кіркову та мозкову речовини, стають помітними тільця Гассаля. Максимальної маси орган досягає у ранньому дитячому віці. Протягом усього життя людини у тимусі відбуваються зміни, які отримали назву вікової інволюції. Остання полягає у поступовому заміщенні паренхіматозних елементів тимуса жировою та пухкою сполучною тканиною, зменшенні маси органа. Тільця Гассаля зберігаються довше. У віковій інволюції тимуса розрізняють чотири фази: швидку (до 10-річного віку), повільну (з 10 до 25 років), прискорену (від 25 до40 років) і сповільнену (після 40 років). Швидкість вікової інволюції тимуса значною мірою визначається гормональним статусом організму. У людей старшого віку тимус цілковито заміщується жировою тканиною і перетворюється у жирове тіло.

Рис. 4.15. Світлова мікроскопія тимуса: А - загальний план будови часточок, х 32; Б - фрагмент часточки тимуса дитини, х 118

Відсутність вікової інволюції тимуса - прояв важкої патології, яка має назву тиміко-лімфатичного статусу. Звичайно цей стан супроводжується недостатністю глюкокортикоїдної функції кори наднирникової залози, розростанням лімфоїдної тканини в органах. За наявності тиміко-лімфатичного статусу різко падає опірність організму до інфекцій, інтоксикацій, зростає загроза виникнення злоякісних новоутворень.

У разі дії на Організм несприятливих чинників (стрес) - травм, голоду, інтоксикацій, інфекцій - спостерігається так звана акцидентальна інволюція тимуса. Вона супроводжується масовою загибеллю лімфоцитів під дією кортикостероїдів, а також збільшенням кількості розмірів тілець Гассаля. Спочатку лімфоцити зникають з кіркової речовини, унаслідок чого на цій стадії інволюції згладжується різниця між кірковою і мозковою речовиною часточок тимуса. Акцидентальна інволюція тимуса є морфологічним проявом захисних реакцій організму.

Лімфоїдні вузлики, або фолікули (noduli lymphatici), у стінці травної трубки та дихальних шляхів людини вважають дисоційованим аналогом сумки Фабриціуса птахів, тобто центральним органом В-лімфоцитопоезу. У них набувають імунної компетенції (отримують рецептори для різноманітних антигенів) В-лімфоцити, що надходять сюди з червоного кісткового мозку. Лімфоїдні вузлики (рис. 4.16) являють собою кулястої форми скупчення В- і Т-лімфоцитів у складі пухкої сполучної тканини власної пластинки слизової оболонки та у підслизовій основі відповідних відділів травного і дихального шляхів; Т-лімфоцити у їх складі відіграють допоміжну роль у процесах дозрівання В-лімфоцитів. В-лімфоцити після набуття ними імунної компетенції можуть виходити у периферійне кров'яне русло. Частина цих клітин, повернувшись назад, трансформується у плазмоцити, які у тісній кооперації з клітинами епітеліального вистелення травного і дихальних шляхів продукують ІМУНОГЛОБУЛІНИ (антитіла) класу А.

Лімфатичні вузли (nodilymphatici) - бобоподібної форми потовщення за ходом лімфатичних судин, у яких відбувається антигензалежне розмноження В- і Т-лімфоцитів, набуття ними імунної компетенції, а також очищення лімфи від сторонніх частинок. Загальна маса лімфатичних вузлів становить 1 % маси тіла, тобто близько 700 г. Лімфатичні вузли утворюють понад 50 груп. За топографією вони поділяються на вузли тіла (соматичні), нутрощів (вісцеральні) та змішані, що збирають лімфу як від нутрощів, так і від інших органів. Розмір лімфатичних вузлів знаходиться у межах 5-10 мм.

Лімфатичний вузол (рис. 4.17, 4.18) покритий сполучнотканинною капсулою, від якої всередину органа відходять сполучнотканинні перегородки - трабекули. У капсулі деяких лімфатичних вузлів знайдені гладком'язові клітини, які беруть участь у формуванні опорно-скоротливого апарату вузла. Паренхіма вузла утворена В- і Т-лімфоцитами, остов (ніжну строму) для яких формує ретикулярна тканина. Розрізняють кіркову і мозкову речовини лімфовузла.

Кіркова речовина утворена розміщеними під капсулою лімфатичними вузликами (фолікулами) - кулястими скупченнями В-лімфоцитів діаметром 0,5-1 мм. Крім В-лімфоцитів до складу лімфоїдних фолікулів лімфовузла належать як типові макрофаги, так і особливий їх різновид, що має назву дендритних клітин. Ззовні вузлик укритий ретикулоендотеліоцитами - клітинами, які поєднують морфологію ретикулярних клітин з функцією ендотелію, оскільки вони вистеляють синуси лімфатичних вузлів. Серед ретикулоендотеліоцитів є значна кількість фіксованих макрофагів, так званих берегових клітин. Кожен вузлик містить світлий (реактивний, або гермінативний) центр, де здійснюється розмноження лімфоцитів і локалізовані переважно В-лімфобласти, і темну периферійну зону, в якій компактно розташовані малі та середні лімфоцити. Збільшення кількості і розмірів реактивних центрів вузликів лімфатичних вузлів свідчить про антигенну стимуляцію організму.

Мозкова речовина лімфатичного вузла утворена мозковими тяжами - стрічкоподібної форми скупченнями В-лімфоцитів, плазмоцитів і макрофагів, витягнутих у напрямку від воріт вузла до лімфатичних вузликів. Зовні мозкові тяжі, так само як і вузлики кіркової речовини, вкриті ретикулоендотеліоцитами. Між мозковими тяжами і вузликами, відповідно, між мозковою та кірковою речовинами лімфатичного вузла, розміщене дифузне скупчення Т-лімфоцитів, що має назву паракортикальної зони. У цій зоні є посткапілярні венули з кубічними ендотеліальними клітинами, де відбувається гоумінг*. Макрофаги у складі паракортикальної зони представлені різновидом так званих інтердигітатних клітин, які контактують між собою відростками пальцеподібної форми і виробляють речовини, що стимулюють проліферацію Т-лімфоцитів. Таким чином, кіркова і мозкова речовини є бурсазалежними, а пара- кортикальний шар - тимусзалежною зоною лімфатичного вузла.

Між шарами ретикулоендотеліоцитів, що покривають лімфатичні вузлики і мозкові тяжі з одного боку і сполучнотканинну строму (капсулу і трабекули) - з другого, є щілинні проміжки, які називаються синусами. До системи синусів лімфатичного вузла належать крайовий синус (розміщений між капсулою і вузликами), кіркові синуси (між вузликами і трабекулами), мозкові синуси (між мозковими тяжами і трабекулами) і ворітний синус (у ділянці ввігнутої частини - воріт лімфатичного вузла). По системі синусів здійснюється циркуляція лімфи від крайового синуса, куди впадають приносні Лімфатичні судини, через проміжні синуси у напрямку до ворітного синуса, звідки лімфа відтікає системою виносних лімфатичних судин. При цьому лімфа очищається завдяки фагоцитозу сторонніх частинок береговими макрофагами; вона збагачується імунокомпетентними Т- і В-лімфоцитами, клітинами пам'яті, а також імуноглобулінами (антитілами).

* Лімфатичні вузлики травного каналу та інших трубчастих органів, а також лімфатичні вузли містять вени з високим ендотелієм, що експресує на своїй поверхні так званий судинний адресин, який розпізнається молекулою CD44 циркулюючих у крові лімфоцитів. У результаті лімфоцити фіксуються у цих ділянках. Це позначається словом «гоумінг», яке перекладається як «повернення додому»

Рис. 4.16. А - схема основних типів структурної організації некапсульованої лімфоїдної тканини та капсульованих лімфоїдних органів; Б - напівсхематичне відтворення будови піднебінного мигдалика

Рис. 4.17. Лімфатичний вузол: А - загальний план будови; Б - схема циркуляції крові (права частина схеми) та лімфи (ліва частина схеми); кров доноситься і відтікає з лімфатичного вузла через його ворота; лімфа вливається з приносних лімфатичних судин з опуклого боку лімфатичного вузла і відтікає через ворота

Рис. 4.18. Світлова мікроскопія лімфатичного вузла: А - загальний план будови, х 30; Б - лімфоїдний фолікул зі світлим реактивним центром, х 200; В - мозковий тяж в оточенні ретикулярної строми, х 200

Механізми функціонування лімфатичного вузла передбачають тісний взаємозв'язок усіх його структурних компонентів. Берегові клітини та типові макрофаги лімфатичних вузликів фагоцитують сторонні частинки, які з лімфою проходять через систему синусів лімфатичного вузла. При цьому за участю лізосомних ферментів макрофагів здійснюється перетворення антигенів фагоцитованих частинок з корпускулярної форми у молекулярну, здатну викликати імунну відповідь: проліферацію лімфоцитів, перетворення В- лімфоцитів у плазмоцити (антитілопродуценти), Т-лімфоцитів у ефектори (Т-кілери) та клітини пам'яті. Активовані антигенами В-лімфоцити з лімфатичних вузликів переміщуються у мозкові тяжі, перетворюються там на плазмоцити - продуценти антитіл. Клітини пам'яті виходять у судинне русло: з них формуються ефекторні клітини після повторної зустрічі з антигеном. Дендритні клітини вузликів кіркової речовини - це різновид макрофагів, які здатні фіксувати на своїй поверхні комплекси антитіл з антигенами (є так званими антигенпрезентуючими клітинами). Підчас контакту з дендритними клітинами В-лімфоцити стимулюються до вироблення антитіл. Інтердигітатні клітини паракортикальної зони виділяють БІОЛОГІЧНО АКТИВНІ РЕЧОВИНИ, що стимулюють проліферацію і дозрівання Т-лімфоцитів, перетворення їх в ефекторні клітини (Т-кілери).

Розвиток лімфатичних вузлів. Перші лімфатичні вузли у зародка людини виявляються у кінці другого місяця ембріонального розвитку у вигляді зон локальних скупчень клітин мезенхіми навколо лімфатичних судин. Із зовнішнього шару мезенхіми формуються капсула і трабекули, із внутрішнього - ретикулярна строма вузлів. Вихід лімфобластів і лімфоцитів із кісткового мозку зумовлює формування у кінці четвертого місяця ембріогенезу мозкових тяжів та лімфатичних вузликів. Дещо пізніше заселяється тимусзалежна паракортикальна зона і лімфатичні вузли збагачуються макрофагами. У кінці п'ятого місяця лімфатичні вузли набувають морфологічних ознак, характерних для дорослого організму. Своє формування вони завершують протягом перших трьох років життя дитини. Реактивні центри у лімфатичних вузликах з'являються у разі імунізації організму в процесі життєдіяльності та становлення його захисних функцій. У старечому віці кількість реактивних центрів у вузликах лімфовузлів зменшується, знижується фагоцитарна активність макрофагів, частина вузлів атрофується, відбувається їхнє заміщення жировою тканиною.

Гемолімфатичні вузли (nodilymphaticihaemales) - особливий різновид лімфатичних вузлів, у синусах яких циркулює не лімфа, а кров, і які виконують функцію як лімфоїдного, так і мієлоїдного кровотворення. У людини гемолімфатичні вузли локалізуються у навколонирковій клітковині, навколо черевної аорти, рідше - у задньому середостінні. За будовою вони нагадують типові лімфатичні вузли, однак мають менші розміри, слабший розвиток мозкових тяжів та вузликів кіркової речовини. З віком спостерігається інволюція гемолімфатичних вузлів: кіркова і мозкова речовини заміщуються жировою клітковиною або пухкою волокнистою сполучною тканиною.

Селезінка (splen, lien) - непарний орган, розміщений у черевній порожнині. Селезінка має довгасту форму, локалізується у лівому підребер'ї. Маса її 100-150 г, розміри 10x7x5 см. У селезінці здійснюються розмноження та антигензалежна диференціація лімфоцитів, а також елімінація еритроцитів і тромбоцитів, що завершили свій життєвий цикл. Селезінка виконує також функцію депо крові та заліза, виробляє біологічно активні речовини (спленін, фактор пригнічення еритропоезу), в Ембріональний період є універсальним кровотворним органом. Селезінка вкрита сполучнотканинною капсулою, від якої всередину органа проростають перегородки - трабекули. Капсула і трабекули крім багатої колагеновими та еластичними волокнами сполучної тканини містять пучки гладком'язових клітин і є опорно-скоротливим апаратом селезінки. У паренхімі селезінки розрізняють червону та білу пульпу (рис. 4.19-4.22).

Біла пульпа становить близько 20% маси органа й утворена лімфоцитами, плазмоцитами, макрофагами, дендритними та інтердигітатними клітинами, стромою для яких служить ретикулярна тканина. Кулясті скупчення названих видів клітин мають назву лімфатичних вузликів (фолікулів) селезінки. Діаметр вузликів 0,3-0,5 мм, вони оточені ретикулоендотеліальними клітинами.

Лімфатичний вузлик (так зване тільце Мальпігі) селезінки має чотири зони: періартеріальну, мантійну, крайову, а також світлий (реактивний, або гермінативний) центр. Реактивні центри лімфатичних вузликів селезінки і лімфатичного вузла - ідентичні за структурою та функцією утвори. У їхньому складі містяться В-лімфобласти, типові макрофаги, дендритні та ретикулярні клітини. Поява реактивних центрів у вузликах є реакцією на антигенну стимуляцію. Періартеріальна зона являє собою скупчення Т-лімфоцитів навколо Артерії лімфатичного вузлика, або так званої центральної артерії селезінки. Періартеріальна зона збагачена інтердигітатними антигенпрезентуючими клітинами - макрофагами, здатними фіксувати на своїй поверхні комплекси антитіл з антигенами і спричиняти проліферацію та дозрівання Т-лімфоцитів. Періартеріальна зона вузликів селезінки є аналогом тимусзалежної паракортикальної зони лімфатичних вузлів. Темна мантійна зона утворена з компактно розміщених малих В-лімфоцитів і незначної кількості Т-лімфоцитів, плазмоцитів та макрофагів. Крайова зона - місце переходу білої пульпи у червону - утворена В- і Т-лімфоцитами, макрофагами й оточена синусоїдними гемокапілярами. Після дозрівання лімфоцитів відбувається їхній перехід зі світлого центру і періартеріальної зони в мантійну та крайову зони з наступним виходом у кровоплин.

Рис. 4.19. Селезінка: А - схема взаємовідношення основних структурних компонентів органа; Б - напівсхематичне відтворення гістологічного препарату селезінки, х 60

Рис. 4.20. Селезінка: А - схема взаємовідношення структурних компонентів органа з циркуляцією крові у ньому; Б - ультраструктура червоної пульпи. Проілюстровано обидві теорії - відкритої і закритої циркуляції

Рис. 4.21. Світлова мікроскопія селезінки: А - імпрегнація сріблом для виявлення опорно-скоротливого апарату та гістоархітектоніки органа, х 30; Б, В - біла та червона пульпа, х100

Рис. 4.22. Сканована електронна мікроскопія венозних синусів (синусоїдів) селезінки: А - поздовжньо зрізаний синусоїд з прилеглими тяжами Більрота, х 1 600; Б - фрагмент синусоїда, вид зсередини: щілинні проміжки між паличковими ендотеліоцитами шириною 2-3 мкм є бар'єром, через який з червоної пульпи всередину синусоїда не здатні проходити старі еритроцити з жорсткою структурою плазмолеми, але проникають функціонально повновартісні клітини з гнучкою оболонкою. М - макрофаг; N - нейтрофіл; L - лімфоцит, х 5300

Лімфатичні періартеріальні піхви - це довгастої форми скупчення лімфоцитів, які у вигляді муфт охоплюють артерії білої пульпи і з одного боку продовжуються у лімфатичні вузлики селезінки (рис. 4.21). У центральній частині піхви, ближче до просвіту судини, концентруються В-лімфоцити і плазмоцити, на периферії - Т-лімфоцити.

Червона пульпа, яка становить близько 80% маси селезінки, - це скупчення формених елементів крові, що містяться або в оточенні ретикулярних клітин, або в системі судинних синусів селезінки. Ділянки червоної пульпи, локалізовані між синусами, називають тяжами Більрота. У них здійснюються процеси перетворення В-лімфоцитів у плазмоцити, а також моноцитів у макрофаги. Макрофаги селезінки здатні впізнавати і руйнувати старі або ушкоджені еритроцити та тромбоцити. При цьому гемоглобін зруйнованих еритроцитів утилізується і стає джерелом заліза для синтезу білірубіну та трансферину. Молекули останнього захоплюються з кровообігу макрофагами червоного кісткового мозку і використовуються у процесі новоутворення еритроцитів.

Судинна система селезінки має низку особливостей, які забезпечують виконання функцій цього органа (рис. 4.20, 4.22). У ворота селезінки входить селезінкова артерія, яка розгалужується на систему розміщених у трабекулах селезінки гілок, що мають назву трабекулярних артерій. Трабекулярні артерії поділяються на артерії білої пульпи селезінки, навколо яких групуються лімфоцити і формуються періартеріальні лімфатичні піхви, та лімфатичні вузлики селезінки. Ті частини артерій білої пульпи, які проходять через лімфатичні вузлики, отримали назву центральних артерій, оскільки вони служать центрами виселення лімфоцитів у процесі утворення лімфатичних вузликів в онтогенезі. Центральні артерії переходять в артерії червоної пульпи, останні розпадаються на китичкові (пеніцилярні) артеріоли, які закінчуються еліпсоїдними капілярами. Еліпсоїдні капіляри оточені своєрідними "піхвами" зі скупчень ретикулярних клітин, макрофагів і лімфоцитів. Еліпсоїдні капіляри сполучаються з венозними синусами селезінки (рис. 4.20). Частина капілярів, однак, може відкриватися безпосередньо у червону пульпу, формуючи систему відкритого кровообігу селезінки. Венозні синуси (синусоїди) можуть служити депо крові. В венозних синусів кров надходить у пульпарні вени, далі - у трабекулярні вени, а з останніх - у селезінкову вену.

Закладка селезінки здійснюється на початку другого місяця ембріогенезу у вигляді пронизаних судинами скупчень клітин мезенхіми у дорсальній брижі. З мезенхіми формується ретикулярна тканина, останню заселяють стовбурові клітини крові. На третьому місяці ембріогенезу у селезінці диференціюється періартеріальна тимусзалежна зона, на п'ятому формуються реактивні центри і крайові зони вузликів, на шостому місяці можна розрізнити червону пульпу. У цей же час (з третього до п'ятого місяця ембріогенезу) у селезінці наростають явища мієлоїдного гемопоезу, вона виконує функції універсального кровотворного органа. Починаючи з шостого місяця і до народження дитини прояви мієлоїдного кровотворення згасають, їх витісняють процеси лімфо- цитопоезу. У зрілому віці селезінка проявляє значні репаративні можливості: експериментально доведена можливість її відновлення у разі втрати 80-90% паренхіми. Маса селезінки дещо зменшується у віці з 20 до 30 років; у проміжку з 30 до 60 років вона стабільна. У старечому віці спостерігається атрофія червоної і білої пульпи, розростання сполучнотканинної строми, зниження вмісту серед паренхіматозних елементів макрофагів і лімфоцитів, підвищення вмісту гранулоцитів та тканинних базофілів, поява мегакаріоцитів. Погіршується утилізація заліза зі зруйнованих у селезінці еритроцитів.

Міжклітинні взаємодії у забезпеченні імунного захисту організму. Для адекватної реакції на сторонні речовини, що потрапляють в організм (антигенну стимуляцію), необхідна взаємодія і кооперація різних видів клітин імунної системи. Серед них розрізняють клітини макрофагічної природи - моноцити крові, гістіоцити-макрофаги сполучної тканини, кістково-мозкові, перитонеальні, альвеолярні макрофаги, клітини Лангерганса шкіри, клітини Кащенка-Гофбауера плаценти, клітини Купфера печінки, дендритні та інтердигітальні клітини лімфатичних вузлів і селезінки, остеокласти кісткової тканини, мікрогліоцити нервової системи. Є група так званих мікрофагів, до яких належать нейтрофільні гранулоцити крові, а також клітини, які за певних умов можуть проявляти фагоцитарні властивості, зокрема ендотеліоцити. Третя група клітин об'єднує різні популяції Т- і В-лімфоцитів (Т-кілери, Т-гелпери, Т-супресори, плазмоцити, Т- і В-клітини пам'яті). Загальна маса клітин, що безпосередньо забезпечують імунний захист організму, становить близько 1% маси тіла.

На проникнення сторонніх частинок в організм насамперед реагують Т- гелпери: відбувається зв'язування антигенних детермінант зі специфічними рецепторами на їхній поверхні. Утворений антигенрецепторний комплекс відривається від поверхні плазмолеми Т-гелпера і фіксується поверхневими рецепторами макрофага. На наступному етапі модифіковані макрофагами антигени передаються В-лімфоцитам, які під впливом антигенної стимуляції і активуючого впливу Т-гелперів перетворюються на плазмоцити. Останні синтезують білкові молекули імуноглобулінів (антитіл), які вибірково зв'язуються з антигенами і зумовлюють їхню інактивацію. Т-гелпери після контакту з антигеном виробляють особливі хімічні речовини, що стимулюють проліферацію Т-кілерів. Останні мають здатність руйнувати клітинні оболонки бактерій і клітин, що несуть на своїй поверхні антигенні детермінанти.

На кожному з перерахованих етапів може відбуватися часткова інактивація стороннього матеріалу, а також його модифікація і передача іншим популяціям клітин для вироблення імунної відповіді. Можливим є варіант, коли антигенвмісна частинка розпізнається й захоплюється макрофагом без участі Т-лімфоцита, розщеплюється його лізосомними ферментами, а отримані антигенні детермінанти передаються Т- і В-лімфоцитам та стимулюють їхнє перетворення в ефекторні клітини (Т-кілери і плазмоцити), а також клітини пам'яті. Клітини іммунної системи - імуноцити - продукують фізіологічно активні речовини інтерлейкіни, біологічні ефекти яких підсумовано у табл. 24.

Таблиця 24. Інтерлейкіни

Терміни для запам'ятовування

1. Червоний кістковий мозок. 2. Жовтий кістковий мозок. 3. Желатинозний кістковий мозок. 4. Тимус. 5. Тимозин. 6. Епітеліоретикулоцит. 7. Часточка тимуса. 8. Кіркова речовина часточки тимуса. 9. Мозкова речовина часточки тимуса. 10. Епітеліальне тільце тимуса (тільце Гассаля). 11. Гематотимусний бар'єр. 12. Вікова інволюція тимуса. 13. Жирове тіло. 14. Тиміко-лімфатичний статус. 15. Акцидентальна інволюція тимуса. 16. Лімфатичні вузлики травного каналу та дихальних шляхів. 17. Лімфатичний вузол. 18. Кіркова речовина лімфатичного вузла. 19. Лімфатичний вузлик лімфатичного вузла. 20. Світлий (реактивний, гермінативний) центр лімфатичного вузлика. 21. Ретикулоендотеліоцит. 22. Берегова Клітина. 23. Дендритна клітина. 24. Паракортикальна (тимусзалежна) зона лімфатичного вузла. 25. Інтердигітатна клітина. 26. Мозкова речовина лімфатичного вузла. 27. Мозковий тяж. 28. Синус лімфатичного вузла. 29. Гемолімфатичний вузол. 30. Селезінка. 31. Опорно-скоротливий апарат селезінки. 32. Біла пульпа селезінки. 33. Лімфатичний вузлик селезінки (тільце Мальпігі). 34. Центральна артерія селезінки. 35. Періартеріальна зона. 36. Світлий (реактивний, гермінативний) центр. 37. Мантійна зона. 38. Крайова зона. 39. Періартеріальна лімфатична Піхва селезінки. 40. Артерія білої пульпи. 41. Червона пульпа селезінки. 42. Пульпарний тяж селезінки (тяж Більрота). 43. Китичкова артеріола селезінки. 44. Еліпсоїдний капіляр. 45. Еліпсоїд (перикапілярна піхва) селезінки. 46. Венозний синус (синусоїд) селезінки. 47. Пульпарна вена. 48. Трабекулярна вена селезінки.