Анатомія людини - Коцан І. Я. 2009

Історія розвитку анатомії людини

Анатомія людини як наука у своєму історичному розвитку пройш­ла довгий і складний шлях. Основну роль у її виникненні і фор­муванні відігравали потреби практичного життя. Анатомія роз­вивалася нерівномірно, періоди її відносного розквіту змінювались пері­одами занепаду. Велике значення у формуванні анатомії завжди мала та ідеологія, яка панувала в дану історичну епоху.

Розвиток і становлення анатомічних уявлень беруть свій початок у глибині віків. У стародавніх народів уявлення про будову тіла тварин і людини формувались із випадкових спостережень на полюванні, під час приготування їжі, жертвоприношень. Малюнки, знайдені на стінах пе­чер, які служили місцями проживання стародавніх людей, свідчать про те, що їм були відомі такі органи як Серце, Легені, Печінка. Розвиток пи­семності дозволив зафіксувати накопичені анатомічні факти на папіру­сах. Так, у відомому стародавньому єгипетському папірусі Ебера (біля 2550 pp. до н.е.) під назвою «Таємна книга лікаря» є відомості про будо­ву серця і кровоносних судин. Анатомічні дані та ілюстрації є і в китай­ській книзі про медицину «Ней-Чин» (ХІ—VII ст. до н.е.), а також в ін­дійській книзі «Аюрведа» — «Знання життя» (ІХ—III ст. до н.е.).

Найбільш сприятливі умови для розвитку різних наук склались у Стародавній Греції. Це було зумовлено її географічним, економічним і політичним становищем у групі країн стародавнього світу.

Виникнення медицини як науки, пов’язане з ім’ям знаменитого грецького лікаря Гіппо­крата (460—377 рр. до н.е.). Уже в 20 років Гіппократ був славетним лікарем, а пізніше набув такої популярності, що навколо його іме­ні складались легенди. Вважали, що походить Гіппократ від самого Бога Асклепія або Еску­лапа. У ті часи, коли хвороби вважались дією демонів, які літають у повітрі, Гіппократ перший заявив про те, що хвороба має свої природні причини, які він намагався знайти. Тим самим він вивів медицину на справжній науковий шлях. Основою ліку­вального мистецтва вчений вважав досвід і спостереження, вимагав лікува­ти не хворобу, а хворого, беручи до уваги індивідуальні особливості органі­зму людини і його взаємовідношення з оточуючим середовищем. Гіппократ сформулював моральні норми поведінки лікаря в тексті лікарської клятви, що но­сить його ім’я, — «Клятві Гіппократа». За видатний лікарський авторитет, енцик­лопедичність знань і обширну наукову спадщину Гіппократ названий «батьком ме­дицини». Більше двох тисячоліть його ідеї користувались незаперечним авторитетом. Вивченню анатомії, фізіології і ембріології він надавав першорядного значення, вважаючи їх основою медицини. Саме Гіппократ зібрав, систематизував і значно доповнив відомості про будову тіла людини в трактаті «Про стародавню медицину». Він — автор праць «Про серце», «Про залози», «Про переломи кісток», «Про вивихи». Учений описав деякі кістки черепа і їх з’єднання за допомогою швів; будову серця і судин; вказав, що голос утворюється в дихальному горлі; ви­сунув гуморальну теорію будови організму.

Але Гіппократ не уникнув і помилок. Так, він вважав, що Артерії містять повітря, а мозок людини має консистенцію слизу і виробляє сім’я, яке через Спинний мозок надходить у статеві органи. Гіппократ не відрізняв нервів від сухожилків і вен — від артерій. Основу організму, вважав Гіппократ, складають чотири соки: Кров (sanguis), слиз (flegma), жовч (chollae) і чорна жовч (melena chollae). Перевага одного з них ви­значає темперамент: сангвінік, флегматик, холерик і меланхолік. На основі відмінно­стей у темпераментах Гіппократ виділив і детально описав чотири основних види конституції людини.

Великими вченими — природодослідниками свого часу були Платон і його учень Арістотель.

Платон (427—347 pp. до н.е.) — представник античного ідеалізму. За Плато­ном, Організм людини керується не матеріальним органом — мозком, а трьома ви­дами «душі», або «пневми», що знаходяться в трьох головних органах тіла — моз­ку, серці і печінці (триніжник Платона). Вивчаючи анатомію і ембріологію, Платон встановив, що Головний мозок хребетних тварин розвивається із передніх відділів спинного мозку.

Арістотель (384—322 pp. до н.е.) — великий філософ, вчений, енциклопедист і природознавець Стародавньої Греції; заклав основи описової і порівняльної анатомії, а також ембріології.

Життя Арістотеля припало на період великих воєн Олександра Македонського і боротьби рабів за своє визволення. Він був вчителем великого полководця і цим скористався, попросивши, щоб війська, які пере­бувають в чужоземних країнах, надсилали йому різ­них тварин. Це давало Арістотелю змогу досліджува­ти їх. Він зібрав і виклав у своїх творах цінні відомості з анатомії тварин, зробив спробу їх класи­фікувати. Проводячи досліди на тваринах, він порів­нював будову тіла тварин і людини, відмічав поміж ними спільні риси. Висунув думку, що «всяка тварина походить від тварини». Ввів термін «антропологія».

Став основоположником таких наук як зоологія і по­рівняльна анатомія. Автор відомих книг: «Природни­ча історія тваринного царства», «Про частини тварин», «Про виникнення тварин».

Але в уявленнях Арістотеля про будову організму було ще багато помилкового. Він вважав, що судини продовжуються в сухожилки, а кров виділяється через них назовні у вигляді поту; в серці розрізняв тільки три камери; нерви вважав порожнистими орга­нами, по яких розповсюджується «дух життя», який утворюється в мозку.

Великий вплив на розвиток анатомії і медицини зробила александрійська школа лікарів, яка виникла в III ст. до н.е. Лікарям цієї школи не тільки дозволялось роби­ти розтини і препарування трупів людей з науковою метою, але й не заборонялось робити розтини живих (вівісекцію) засуджених на смерть рабів і злочинців. У цей період стали відомими імена двох видатних вчених — Герофіла і Еразистрата.

Герофіл, грек із Халкедона (304 р. до н.е.), уже виділяв анатомію як самостійну науку. Він описав оболонки мозку і венозні пазухи, шлуночки мозку і судинні сплетення, Зоровий нерв і Очне яблуко, судинну оболонку і сітківку, дванадцятипа­лу кишку і передміхурову залозу. Герофіл спростував помилковий погляд Арістотеля про те, що серце є органом мислення, цілком визнавши цю роль за мозком, в якому бачив центр всієї нервової системи.

Еразистрат (300—250 рр. до н.е.) був молодшим сучасником Герофіла. Маючи більш широкий кругозір, він поряд з анатомією займався і фізіологією. Еразистрату було відомо, що артерії містять не повітря, а кров. Він встановив зв’язок нервів з головним мозком, вивчав шлуночки мозку і закрутки кори великих півкуль голо­вного мозку, дав повніший опис печінки і жовчних шляхів, серця і його клапанів. Еразистрат уже знав, що кров з легень надходить в ліве передсердя і потім — у лі­вий шлуночок серця, а звідси артеріями прямує до органів.

Великий вклад в розвиток анатомічних наук зробив Клавдій Гален (130—201 рр. н. е.) — видатний філософ, біолог, лікар, анатом і фізіолог Стародавнього Риму. Він зі­брав і узагальнив анатомічну літературу Стародавньої Греції і Стародавнього Риму.

Зробив спробу пояснити будову і функціональне призна­чення кожного органу. Дав класифікацію кісток і їх сполу­чень, виділив типи будови кісток, які майже без змін при­йняті в сучасній анатомії, ввів поняття Епіфіз і метафіз, описав деякі суглоби. Написав трактат «Про анатомію м’язів». Старанно описав будову і функції травного тракту і дихальних шляхів. Із 12 пар черепних нервів Гален опи­сав сім. Дуже цінні отримані Галеном дані про будову моз­ку, який він вважав осередком чутливості тіла і причиною довільних рухів. Свої анатомічні погляди Гален виклав у роботі «Про призначення частин людського тіла». В ній він розглядав анатомічні структури в нерозривному зв’язку з функцією. Гален був для своїх сучасників славнозвісним лікарем, але величезна слава як вченого прийшла до нього тільки після його смерті. Головний твір Галена з анатомії має назву «Про анатомічні діяння», а з фізіології — «Про корисність частин людського тіла». Авторитет Галена був такий великий, що майже 13 століть анатомію і медицину вивчали, в основному, по його працях. За часів Галена розтин трупів було заборонено, а тому він міг робити тільки розтини трупів людей, по­караних на смерть, гладіаторів. Основні ж досліди він здійснював на тваринах, перено­сячи добуті відомості на людину. Внаслідок цього вчення Галена з анатомії мало бага­то помилок, які було усунено лише в епоху Відродження. Гален мав помилкове уявлення про Кровообіг, вважаючи центральним органом печінку; про будову серця, вважаючи, що шлуночки сполучаються між собою через отвір в перегородці; про судини великого і малого кіл кровообігу, про «будову» організму людини із чотирьох «лімф», про керування організму трьома органами (печінка, серце, мозок). Проте Гален відкрив і багато нових анатомічних фактів. Головним предметом його вивчення була Нервова система. Гален першим увів у науку експериментальні дослідження. Так, він перерізував у тварин спинний мозок на різних рівнях і спостерігав наслідки цього втручання. Робив також видалення півкуль головного мозку.

З Галеном закінчується стародавній період розквіту наук, настає період серед­ньовіччя з їх повним занепадом. В цей період був суворо заборонений розтин тру­пів людей під страхом тяжких покарань і навіть смерті. Протягом усього середньо­віччя в основі медицини лежала анатомія і фізіологія Галена.

Неподільне панування церкви в епоху раннього феодалізму гальмувало прогрес науки в країнах Західної Європи. На Сході ж, вільному від впливу католи­цької церкви, медицина продовжувала розвиватись. Мусульман­ська релігія також забороняла розтин трупів, тому анатомія вивчалась по книгах Гіп­пократа, Арістотеля, Галена, які перекладались на арабську мову.

Одним із найбільш видатних вчених-лікарів цього періоду був Абу Алі Ібн-Сіна (Авіценна, 980—1037 рр. н.е.) — знаменитий філософ, природознавець і поет наро­дів Середньої Азії. Він написав енциклопедичний твір «Канон медицини», в якому були систематизовані і доповнені дані з анатомії і фізіології, запозичені з праць Гі­ппократа, Арістотеля і Галена. «Канон медицини» був уперше перекладений на ла­тинську мову в XII ст. Герардом із Кремони і після винаходу книгодрукування пе­ревидавався більше 30 разів.

Одна із глав першої книги «Канону медицини» присвячена анатомії людини, в якій дається узагальнений опис будови і функцій людського тіла, наведені відомості про кі­стки, суглоби, м’язи, сухожилки, зв’язки, будову черепа, зубів, черепних нервів. У «Каноні медицини» є твердження про те, що мозок пе­редає через нерви відчуття і рухи іншим органам. Вико­ристана в «Каноні медицини» термінологія описової ана­томії кісток подібна до сучасної. Авіценна зробив також ряд анатомічних відкриттів. Він першим вказав на те, що сітківка ока є світлосприймаючим утвором, а також дета­льно описав м’язи очного яблука і вперше відмітив місця прикріплення їх. Авіценна одним із перших звернув ува­гу на типи конституцій тіла, їх індивідуальність і пов’язав тип конституції з реакціями організму, вимагаючи інди­відуального підходу до Лікування. Серед методів лікуван­ня Авіценна використовував фізичні вправи.

Протягом 5 століть «Канон медицини» служив на­стільною книгою для лікарів багатьох країн Європи і Азії. В російському перекладі був виданий в 1954—1960 рр. Українське видання ще чекає свого часу.

Наприкінці середньовіччя почав поступово руйнуватись феодальний устрій держав. Розвиток техніки, мореплавства і торгівлі викликали загальне пожвавлення в житті держав. Одночасно з економічним ростом починається бурхливий розвиток мистецтва і наук, в тому числі біології і медицини. Дістає новий поштовх і вивчення анатомії.

На початку другого тисячоліття, не зважаючи на гоніння з боку церкви, анатомія продовжує розвиватись. В Європі виникають перші медичні школи. Однією з них була Салерська — в Італії, біля Неаполя. Розвитку анатомії сприяло також утворен­ня в ХІІ-ХІV століттях в Європі перших університетів. Вже в XIII столітті в них ви­никають медичні факультети. Протягом ХІV—ХV століть анатомію почали викла­дати у Венеції, Відні, Болоньї, Парижі, Тюбінгені та інших містах.

У 1326 р. Мондино да Люцці (1275—1327 рр.) видав підручник з анатомії, що був складений на основі даних розтину двох жіночих трупів. Протягом ХІV—ХV століть цей підручник перевидавався 25 разів. У ХІV—ХV століттях університетам вже дозволялось за особливим розпорядженням розтинати трупи людей. Спочатку можна було розтинати один труп в 5 років, потім 1—2 трупи на рік, а пізніше при вивченні анатомії розтин трупів став обов’язковим. В 1594 р. в Падуї був побудо­ваний перший в Європі анатомічний театр.

В епоху Відродження (ХV—ХVІІІ ст.) анатомія, як і інші науки, пішла далеко вперед. З’явились вчені, які зруйнували схоластичну анатомію і заклали фундамент наукової анатомії.

Особливо великий вклад в анатомію внесли Леонардо да Вінчі, Андрій Везалій, Мігель Сервет, Вільям Гарвей і Марчелло Мальпігі.

Леонардо да Вінчі (1452—1519 рр.) — геніальний італійський художник, математик і інженер. Один з найвидатніших діячів культури епохи Відродження. Анато­мією людини і тварин він займався протягом усього життя — і як художник, і як вчений. Зробив розтин 30 трупів, завдяки чому створив біля 800 точних і оригіна­льних малюнків кісток, м’язів, серця, інших органів і науково описав їх. Леонардо да Вінчі вивчив пропорції тіла, зробив класифікацію м’язів і намагався пояснити їх функцію з точки зору законів механіки, описав ряд осо­бливостей дитячого і старечого організмів. Його малюнки не втратили свого зна­чення і в наші дні, бо це пе­рші анатомічно вірні зобра­ження тіла людини, його органів і систем з натури.

Особливо високий рівень його робіт з анатомії органів руху. По праву можна сказати, що Леонардо да Вінчі першим вивчив функціональну анатомію рухового апа­рату. Він є засновником динамічної і пластичної анато­мії, його цікавили також питання порівняльної анатомії.

Андрій Везалій (1514—1564 рр.) — основополож­ник описової анатомії, народився в Бельгії, навчався в Парижі у відомого тоді анатома Якоба Сільвія, який дотримувався у своєму викладанні точного тексту тво­рів Галена. Надзвичайно обдарований, Везалій після закінчення освіти в італійському місті Падуї, у віці 22 роки, був запрошений завідувати кафедрою анатомії в Падуїнському університеті, де читав анатомію не по книгах Галена, а викладав свої власні уявлення, що сфо­рмувались під час розтинів трупів людей. Дослідження Везалія залежали від мож­ливостей проведення розтинів, а трупів засуджених на смерть злочинців, які йому зрідка вдавалось роздобути, було дуже мало для здійснення задуманих робіт. То­му він разом із своїми учнями змушений був таємно викрадати тіла померлих, що були похоронені на кладовищі в Падуї. В 25 років Андрій Везалій отримав звання доктора медицини, а в 28 років закінчив і опублікував свою класичну працю «Бу­дова тіла людини». В ній він у систематичному порядку описав Скелет, зв’язки, м’язи, судини, нерви, внутрішні органи, мозок і Органи чуттів. У своїй праці Везалій сміливо вказав на структурні помилки багатьох анатомів і відкрито висту­пив проти помилкових поглядів Галена (виправив більше 200 помилок Галена). Ілюстрації до підручника зробив художник Калькар із школи Тіціана. Вихід у світ праці Везалія викликав, з одного боку, великий інтерес у вчених і сучасників Везалія, а з другого — обурення і осуд реакційно настроєних анатомів, які намага­лись відстояти авторитет Галена. Ці сміливі нападки Везалія на анатомію Галена стали причиною жорстоких переслідувань з боку правлячих кіл та інквізиції. Зви­нувачений інквізицією у злочинах, він ледве врятувався від смертного вироку втручанням іспанського короля, сина якого Везалій колись вилікував, у той час коли ніхто з лікарів нічого не міг вдіяти. Але це не врятувало Везалія від переслі­дувань церкви. Молодому доктору медицини довелось після цього поїхати до Па­лестини, звідки він не повернувся, бо вмер на зворотньому шляху на безлюдному острові, де його поховали пілігрими. Точних відомостей про обставини його сме­рті не залишилось.

Наукова спадщина Везалія величезна. Він описав безліч нових анатомічних фактів, добутих вивченням людських трупів і вивів анатомію на новий, справді науковий шлях. Його підручник «Будова тіла людини» не втрачав цінності протягом 200 років і був перекладений на росій­ську мову. Везалій створив також чудові анатомічні таб­лиці для вивчення кісток і м’язів. Деякі ідеї Везалія з фун­кціональної анатомії органів (печінки, нирок) почали розвиватися лише через 100 років після його смерті. Він помер у 50 років у розквіті сил і здібностей.

Мігель Сервет (1511—1553 pp.) — іспанський філо­соф і природодослідник епохи Відродження. Був юрис­том, астрономом, метрологом, географом, лікарем та гео­логом. Переслідуваний інквізицією, втік із Сарагоси в Париж, де з 1536 року вивчав медицину і слухав лекції з анатомії Сільвія. Одним із перших відкрив і в трактаті «Відновлення християнства» описав мале (легеневе) коло кровообігу. Наперекір вченню Галена визначив шлях руху крові з правого шлуночка в ліве передсердя по системі легеневих артерій і легеневих вен. Припустив наявність у легенях невидимих неозброєним оком «волоскових судин», що з’єднують розгалуження легеневих артерій і вен. Визначив фізіологічне значення циркуляції крові судинами малого Кола кровообігу, вказавши, що вона переробляється і набирає в них світлого відтінку. Як і А. Везалій, наперекір твердженню К. Галена, М.Сервет вважав, що міжшлуночкова перегородка серця в нормі суцільна і не має отворів.

За свої відкриття в анатомії і матеріалістичні переконання М. Сервет був спале­ний на вогнищі разом із своєю книгою за доносом, наданим суду інквізиції близь­ким другом дитинства Кальвіном.

Вільям Гарвей (1578—1653) — знаменитий англійський вчений епохи Відро­дження, лікар, фізіолог, один з основоположників порівняльної анатомії і ембріоло­гії. Професор кафедри анатомії, фізіології і хірургії в Лондоні. Вияснив функціональне значення різних відділів серця і великих судин, остаточно розгромив уявлення Галена про кровообіг. На основі багаторіч­них експериментів на тваринах створив учення про кровообіг, відкрив і описав велике коло кровообігу і доповнив опис малого (легеневого) кола кровообігу. Передбачив наявність в органах і тканинах невидимих оком анастомозів — капілярів між судинами артеріа­льного і венозного русла. Найбільшу славу і найзапекліші гоніння принесла Гарвею його книга «Анатомі­чне дослідження рухів серця і крові у тварин», яка вийшла в 1628 р. Книга викликала запеклі дискусії і нападки. Боротьбу проти Гарвея очолив відомий па­ризький професор Ріолан. Гарвей позбувся всієї своєї величезної лікарської практики, його заміська домівка була розгромлена, і він виїхав у Рим, де став лейб-медиком папи. Праці Гарвея бу­ли визнані тільки під кінець його життя. Буквально через кілька років після смерті Гарвея Мальпігі відкрив капіляри.

Марчелло Мальпігі (1628—1694) — італійський лікар і природодослідник, основоположник мікроско­пічної анатомії, в 1653 році одержав ступінь доктора медицини. Був удостоєний почесного звання «Майстер мікроскопічної техніки», відкрив капіляри і «замкнув» коло кровообігу. Окрім цього, Мальпігі вивчав мікроскопічну будову багатьох органів (шкіри, легень, нирок, лімфатичних вузлів, селезінки, нервів), тому його заслужено вважають одним з основоположни­ків гістології (мікроскопічної анатомії). Він також ба­гато років працював над різними проблемами ембріо­логії, що дало йому змогу описати бластодерму, нервову борозну, очні міхури, соміти. Розширив поло­ження Гарвея «всяка тварина із яйця» в положення «все живе із яйця». Ім’ям Мальпігі названі легеневі альвеоли, ниркові тільця і піраміди, чудесна судинна світська медицина. Однак розвиток анатомії гальмувався рядом обставин, до яких, в пе­ршу чергу, слід віднести татарське іго, безкінечні війни, панівне становище церкви.