Антибіотики (властивості, застосування, взаємодія) - Посохова К.А., Вікторов О.П. 2005

Лінкозаміди

До препаратів групи лінкозамідів належать лінкоміцин і кліндаміцин (хлороване похідне лінкоміцину).

Лінкоміцин було впроваджено у клініку в 1962 р. Пізніше шляхом модифікації його молекули було синтезовано кліндаміцин, який має вищу антибактеріальну активність та біодоступність, порівняно з лінкоміцином.

Механізм дії. Обидва препарати діють бактеріостатично - інгібують Синтез білків мікробної клітини шляхом зв’язування 50S субодиниць рибосом, гальмування включення транспортної РНК до комплексів рибосома-іРНК. При збільшенні концентрації проявляють бактерицидну дію відносно стафіло-, стрептококів та анаеробів. Мають постантибіотичний ефект відносно чутливих мікроорганізмів, що, ймовірно, зв’язано з їх тривалою фіксацією на рибосомах мікробних клітин. Під дією цих антибіотиків полегшується фагоцитоз і внутрішньоклітинне знищення бактерій, зменшується продукція бактеріальних ендотоксинів, чим попереджується розвиток ендотоксичного шоку.

Спектр дії включає більшість грампозитивних аеробних коків (активність кліндаміцину в 5-8 разів вища, ніж у лінкоміцину), в тому числі стрептококи груп А, В, С, G, S. pneumoniae, стафілококи (в тому числі ті, які продукують пеніциліназу, метициліночутливий S. aureus ) та ін., за винятком E. faecalis та E. faecium. Помірна активність лінкозамідів, яка не має істотного практичного значення відмічена відносно M. catarrhalis, H. influenzae, N. meningitidis, N. gonorrhoeae. Найбільше практичне значення має висока активність препаратів відносно ряду грампозитивних та грамнегативних анаеробів, зокрема Actinomyces spp., B. fragilis, B. melaninogenicus, Peptostreptococcus spp., Peptococcus spp., C. perfringens, C. tetani. Не діють на ентеробактерії, легіонели, мікоплазму пневмонії, C. difficile.

Фармакокінетика. Антибіотики добре всмоктуються в шлунково-кишковому тракті (біодоступність лінкоміцину становить 3050 %, кліндаміцину - близько 90 %). Приймання їжі зменшує біодоступність лінкоміцину до 5 %, але не впливає на всмоктування кліндаміцину. Проникають в усі рідини та Тканини організму (в кісткову, харкотиння, плевральну, перитонеальну, жовч тощо), створюють високі концентрації у вогнищах запалення та деструкції (абсцеси, емпієми, трофічні виразки), не проходять через ГЕБ.

Лінкоміцин і, особливо, кліндаміцин мають здатність активно транспортуватись у поліморфноядерні лейкоцити і макрофаги. При цьому внутрішньоклітинна концентрація кліндаміцину перевищує позаклітинну в 40 разів.

Метаболізуються препарати, в основному, в печінці, виводяться через нирки. При печінковій та нирковій недостатності дози необхідно зменшувати лише у випадку Введення високих доз препаратів.

Показання до застосування. Клінічне значення лінкозамідів насамперед визначається їх активністю при інфекційних процесах, які викликані змішаною аеробно-анаеробною флорою, стафілококами, в тому числі деякими метицилінорезистентними штамами, анаеробною флорою, яка продукує бета-лактамази.

Лінкозаміди показані при процесах, спричинених анаеробними мікроорганізмами, які часто бувають збудниками госпітальних (внутрішньолікарняних) інфекцій. У цих випадках препарати використовують у комбінаціях з іншими антибактеріальними засобами. Вони показані при анаеробних інфекціях, викликаних пеніцилінорезистентними мікроорганізмами при ородентальному сепсисі; при рецидивуючих тонзилофарингіті, середньому отиті, синуситі; при аспіраційній пневмонії і абсцесах легень, емпіємі плеври; при внутрішньоабдомінальному сепсисі та інфекційних захворюваннях жіночої статевої сфери (які не передаються статевим шляхом і звичайно викликаються анаеробними мікроорганізмами, стійкими до пеніциліну); при стафілококових інфекціях кісток і суглобів, інфекціях шкіри та м’яких тканин.

їх використовують при токсоплазмозі у хворих на СНІД (разом з піриметаміном), при тропічній малярії, спричиненій хлорохінорезистентними штамами P. falciparum (разом з хініном).

У випадках, коли характер та локалізація інфекції свідчать про високу ймовірність грамнегативної флори (хронічний середній отит, абдомінальний Сепсис, проникаючі поранення черевної порожнини тощо), лінкозаміди необхідно комбінувати з азтреонамом чи аміноглікозидами.

Застосування кліндаміцину при тяжких інфекціях нижніх дихальних шляхів подано у таблиці 20.

Добова доза лінкоміцину в дорослих становить 1,8 г (при тяжкому перебігу інфекцій до 2,4 г). Кліндаміцин застосовують у добовій дозі 1,2-1,8 г (у тяжких випадках до 2,7 г) у 3-4 ін’єкції. При його внутрішньом’язовому введенні не рекомендують призначати на одну ін’єкцію більше 600 мг. Перорально кліндаміцин використовують по 300-450 мг кожних 6 год. Застосовують препарати здебільшого внутрішньовенно (повільно, краще краплинно), при цьому бактеріостатична концентрація антибіотика в крові (як і після внутрішнього вживання) зберігається протягом 5-6 год. Вводять 4 рази на добу. Для створення терапевтичних концентрацій у лікворі кліндаміцин можна вводити інтратекально.

Class="center">Таблиця 20. Застосування кліндаміцину при інфекційних процесах нижніх дихальних шляхів

Побічна дія лінкозамідів. Нудота, блювання, біль у животі, пронос при застосуванні лінкозамідів спостерігаються у 10-30 % випадків. В 1-2 % хворих розвивається псевдомембранозний коліт (особливо при застосуванні лінкозамідів з аміноглікозидами), який має тяжкий, іноді фатальний, перебіг. При цьому для ерадикації С. difficile використовують метронідазол (всередину по 400 мг 3 рази на добу), ентерококів - ванкоміцин (по 125 мг 4 рази на добу) протягом 7-10 днів, іноді ці препарати поєднують. Ризик розвитку шлунково-кишкових ускладнень збільшується, якщо у хворого в анамнезі були виразковий коліт, хвороба Крона, антибіотико-асоційований коліт.

При інтравагінальному введенні препаратів часто спостерігаються цервіцит, вагініт, вульвовагініт (35 % - у вагітних жінок, 16 % - у невагітних).

Лінкозаміди можуть призводити до порушення функції печінки, жовтяниці; транзиторних гранулоцито-, тромбоцитопенії.

При швидкому внутрішньовенному введенні препаратів, особливо лінкоміцину, можливий нервово-м’язовий блок з ослабленням і зупинкою Дихання, розлади функції серцево-судинної системи (падіння артеріального тиску, що супроводжується нудотою, блюванням, аритмією та зупинкою серця). Допомога у такому випадку полягає у внутрішньовенному введенні фізостигміну і препаратів кальцію. При внутрішньовенному введенні у місці ін’єкції - біль, можливий тромбофлебіт.

Лінкозаміди не є протипоказаними при вагітності та лактації. їх можна використовувати у дітей, в тому числі недоношених. Відносними протипоказаннями до їх призначення є порушення функції шлунково-кишкового тракту, в тому числі в анамнезі (Неспецифічний виразковий коліт, хвороба Крона, ентероколіт при застосуванні антибіотиків). Лінкозаміди не рекомендують використовувати при нейроінфекціях.

Взаємодія. Синергізм проявляється при поєднанні лінкозамідів з:

- цефтазидимом (відносно аеробно-анаеробної флори);

- примахіном (відносно P. carinii);

- піриметаміном або телітроміцином (відносно T. gondii);

- хлорохіном (відносно P. falciparum);

- з кетолідами (при енцефаліті, викликаному токсоплазмою).

Комбіноване застосування лінкозамідів з бета-лактамами, рифампіцином та аміноглікозидами можна здійснювати при емпіричній терапії легеневого абсцесу, деструктивної (некротизуючої пневмонії), інтраабдомінальних та гінекологічних інфекційних процесів.

Комбіноване застосування лінкозамідів можливе з бензилпеніциліном, антисиньогнійними цефалоспоринами, азтреонамом, аміноглікозидами, фторхінолонами, рифампіцином, телітроміцином.

Не бажано поєднувати лінкозаміди з макролідами та хлорам- феніколом, тому що вони мають подібні механізми антибактеріальної активності. Крім того, між ними виникає конкуренція за зв’язок з білками плазми крові, при цьому зменшується антибактеріальна дія лінкозамідів.

Лінкозаміди можуть загальмовувати метаболізм міорелаксантів, засобів для наркозу, опіоїдних аналгетиків, що призводить до посилення їх дії і є небезпечним щодо виникнення нервово- м’язової блокади і зупинки дихання.

Протипроносні лікарські засоби, які містять каолін та аттапульгіт, можуть суттєво загальмувати всмоктування лінкозамідів з шлунково-кишкового тракту. Тому інтервал між їх прийманнями повинен бути не менше 4 год.