Психіатрія: Курс лекцій - В. С. Бітенський 2004

Патологія інтелектуальної та мотиваційної складових особливості

Увага

Увага — нервово-психічний процес, що організує поведінку людини та її активне пристосування до зовнішнього середовища в умовах найкращого сприйняття певних подразників і зворот­ного реагування. Це зумовлює вибірковий, спрямований харак­тер психічної діяльності людини.

Увага проявляється в зосередженні свідомості на обраному об’єкті чи явищі, внаслідок чого цей об’єкт чи явище відображу­ються людиною ясніше й повніше.

Особлива властивість психічних явищ, оскільки вони належать свідомості одного індивідуума, полягає в тому, що ці явища за­важають одне одному. Ми не в змозі думати одночасно про різні речі, не в змозі виконувати водночас різні роботи і т. ін. Ця влас­тивість свідомості дістала назву вузькості свідомості. З психіч­ними явищами все відбувається таким чином, неначе вони нама­гаються взаємно витіснити одне одного чи пригнітити, ніби ве­дуть поміж собою боротьбу за місце у свідомості, якого не виста­чає одночасно для всіх. Ця взаємна боротьба, витіснення та при­гнічення, наявні лише в тому випадку, якщо психічні явища не пов’язані для нас в одне ціле, а навпаки, являють собою незалежні між собою думки, почуття та бажання. Розглядати предмет і вод­ночас слухати не пов’язані з ним звуки для нас важко: одне зава­жає іншому, але коли ми слухаємо промову оратора і уважно сте­жимо за виразом його обличчя, це майже не заважає одне одно­му. Про психічне явище, яке домінує в даний момент, кажуть, що воно знаходиться в центральному полі зору. Інші, відтиснені, яви­ща займають периферію свідомості й до того ж знаходяться там тим довше, чим менше вони нами усвідомлюються. Об’єктивно увага, власне, не щось інше, як відносне панування даного уяв­лення у даний момент часу; суб’єктивно ж бути уважним озна­чає бути зосередженим на даному об’єкті, явищі, враженні.

Увага свого особливого змісту не має, вона проявляється у сприй­манні, мисленні, діяльності, забезпечує всі пізнавальні процеси, усвідомлення і сприймання, характеризує їх. У ній вони висту­пають як діяльність, зосереджена на об’єктах. В увазі найбільш чітко та виразно проявляється зв’язок свідомості та об’єкта; чим активнішою є свідома діяльність, тим виразніше виступає об’єкт, чим виразніше виступає в свідомості об’єкт, тим більш інтенсив­ною є і сама свідомість. Увага — прояв цього зв’язку свідомості та усвідомлюваного об’єкта.

Увага — якісно своєрідний процес, в основі якого лежать певні фізіологічні механізми. Найближче вони стоять до так званих домінантних зон збудження (О. О. Ухтомський). Коли при пев­них умовах деякі центри приходять у стан самостійного збуджен­ня, реакції, пов’язані з цими зонами збудження, стають доміную­чими, решта ж реакцій гальмується. Збудження, які потрапляють на змінені зони мозку, не приводять до утворення тимчасових зв’язків, і людина їх не пам’ятає. Зони з оптимальним збуджен­ням посилюються сторонніми подразниками і гальмують реакції, не пов’язані з дією домінуючих центрів, таким чином проявляється закон домінанти.

Розрізняють кілька основних властивостей уваги. Оскільки наявність уваги означає зв’язок свідомості з конкретним об’єктом, перш за все постає питання про ступінь зосередження або кон­центрацію уваги. Концентрація уваги означає наявність зв’язку з конкретним об’єктом і відображає інтенсивність цього зв’язку, таким чином, з’являється фокус, в який зібрана психічна, свідо­ма діяльність. Концентрація — це зосередження, центральний факт, в якому виражається увага.

Об’єм уваги визначається кількістю однорідних об’єктів, які охоплює увага. Об’єм уваги є змінною величиною, залежною від ступеня зв’язаності між собою елементів, на яких зосереджується увага, та від уміння свідомо зв’язати і структурувати матеріал.

З об’ємом уваги тісно пов’язаний і розподіл уваги між тією чи іншою кількістю різнорідних об’єктів, що водночас перебувають у центрі уваги.

Під спрямованістю уваги слід розуміти вибірковий характер психічної діяльності, вільний чи невільний вибір її об’єкта.

Під спрямованістю психічної діяльності розуміється не тільки вибір цієї діяльності, але й здатність її зберігати. Привернути ува­гу не так вже й важко, але зберегти її протягом тривалого часу часто буває нелегко. Тому спрямованість психічної діяльності по­лягає не тільки у вибірковому характері уваги, але й у збереженні її більш-менш тривалий час.

Стійкість уваги визначається часом, протягом якого збері­гається концентрація уваги. Найбільш суттєвою умовою стійкості уваги є можливість розкрити у тому об’єкті, на якому вона зосере­джена, нові сторони і зв’язки. Розкриваючи в об’єкті нові аспекти в їх взаємозв’язках та взаємозалежностях, увага може вельми трива­лий час залишатися стійкою. Там, де свідомість виявляє розріз­нений бідний зміст, не маючи змоги для подальшого розвитку, просування, заглиблення у нього, там створюються умови для легкого відволікання уваги і неминуче розвивається нестійкість уваги. Лише різноманітність змісту та постійне його оновлення спроможні підтримувати увагу. Одноманітність притуплює ува­гу, монотонність гасить її.

Виключно велике значення для стійкості уваги має активність при реалізації діяльності. Увага до об’єкта викликає природну потребу щось зробити з ним. Дія ж ще більше зосереджує увагу на об’єкті. Таким чином, увага, зливаючись з дією і взаємно пе­реплітаючись, створює міцний зв’язок з об’єктом.

Стійкість уваги не означає її нерухомості, вона не виключає її переключення. Переключення — це свідоме та змістовне пере­міщення уваги з одного об’єкта на інший. У такому випадку зрозу­міло, що переключення уваги у будь-якій складній і швидко­плинній ситуації означає здатність швидко орієнтуватись у ситу­ації та виявляти, чи слід зважати на зміну значень різноманітних елементів, які в неї включені. Легкість переключення у різних людей не однакова: деякі з легкістю переключаються, для інших входження в нову діяльність є складною справою. Переключен­ня залежить від деяких важливих умов: співвідношення між змістом поточної та наступної діяльності, ставлення суб’єкта до кожної з цих діяльностей; індивідуальних особливостей суб’єкта, зокрема — від його темпераменту.

Розсіяність зумовлена різними механізмами — значним відво­ліканням та слабким переключенням уваги. Увагу «розсіяної» людини можна порівняти з дитиною, яка випускає з рук цікаву іграшку, якою щойно гралася, тільки-но їй показують іншу. Кож­не нове враження відволікає увагу від попереднього; утримати у полі свого зору обидва вона не в змозі.

Увага у своєму загальновживаному значенні має дві форми: вона може бути пасивною або активною. Відрізняються ці фор­ми між собою тільки за своєю складністю: більш рання і більш пізня форми. Вони демонструють один і той самий тип свідомості, але в різні періоди психологічного розвитку.

Бувають також випадки, коли наша увага мимоволі привер­тається чимось і ми не в змозі опиратися цьому. Іншими слова­ми, бувають речі, на які свідомо ми не звертаємо уваги, але вони беруть нашу свідомість штурмом. До цього розряду належать інтенсивні збудники, які привертають до себе увагу проти нашої волі: голосні звуки, різкі смакові подразники та сильні запахи, сильний біль. Таким чином, інтенсивність, якість, повторення, раптовість, новизна, спорідненість з наявним змістом свідомості — це фактори, які визначають увагу. Як тільки вони виникають у свідомості, ми мусимо звернути на них увагу, навіть якщо у нас були підстави спрямувати увагу в інший бік.

Увага, зумовлена власне такими факторами, є увагою в своїй першій стадії розвитку, вона називається пасивною.

Але існує безліч випадків, коли враження не тільки не захоп­лює і не утримує нашу увагу, а, навпаки, здається, що ми утри­муємо свою увагу на враженні власним зусиллям. Геометрична задача не справляє на нас такого сильного враження, як удар гро­му. Задача становить для нас лише частковий інтерес поряд з іншими переживаннями. Тут постійно присутня спокуса відхили­тися від неї і звернути увагу на щось інше. Все ж таки ми продов­жуємо бути уважними, але заради цього повинні вольовим зу­силлям утримувати свою увагу — така увага зветься активною.

Але існує ще й третя стадія розвитку уваги. Вона характери­зується не чим іншим, як поверненням до першої стадії. Коли ми розв’язуємо геометричну задачу, то поступово починаємо ціка­витися нею, а незабаром стаємо цілком поглинутими нею. І до­сить швидко проблема розв’язання задачі набуває такої самої влади над нашою свідомістю, як і удар грому в момент його по­яви у свідомості.

Для раннього дитинства типовим є дифузний, нестійкий ха­рактер уваги. Той факт, що дитина, побачивши нову іграшку, випускає з рук ту, яку вона досі тримала, ілюструє це положен­ня. Однак це положення не має абсолютного характеру, інколи певний предмет надовго привертає увагу дитини. Скоріше, мані­пулювання з цим предметом так захоплює її, що, почавши мані­пулювати ним, наприклад, зачиняти і відчиняти двері і т. ін., ди­тина повторюватиме цю дію 20, 40 разів і більше. Цей факт свідчить про те, що дитина вже в ранньому віці здатна утриму­вати увагу протягом більш-менш значного часу. Проте вірним залишається те положення, що у дошкільному віці, а інколи й у молодшому шкільному, дитина ще дуже слабко володіє своєю увагою. Розвиток довільної уваги є одним із найважливіших по­дальших надбань, тісно пов’язаних із формуванням у дитини во­льових якостей.

У розвитку уваги у дитини істотною є її інтелектуалізація, яка спирається спочатку на чуттєвий зміст, потім починає переклю­чатися на розумові зв’язки. Внаслідок цього розширюється об­сяг уваги дитини.

Швидке зростання стійкості дитячої уваги спостерігається вже на четвертому році життя. Зокрема, відносно високий рівень її формується близько 6 років, на межі шкільного віку. Це істотна умова «готовності до навчання».

Відволікання уваги у 2-4-річної дитини у 2-3 рази більше, ніж у віці 4-6 років. У шкільному віці увага, як мимовільна, так і до­вільна, продовжує розвиватись. Але в молодших класах школи у дітей ще може зустрічатися значне відволікання уваги.

В 10-12 років, тобто в період, коли у більшості дітей спостері­гається помітне, часто стрибкоподібне зростання розумового розвитку, відбувається розвиток абстрактного мислення, логіч­ної пам’яті та ін., також спостерігається помітне зростання обся­гу уваги, її концентрації та стійкості.

При різних захворюваннях відбувається Порушення уваги. Так, при пошкодженні потиличної ділянки кори мозку виникають порушення зорової уваги, при пошкодженнях скроневої кори — порушується слухова увага та ін.

Виділяють такі форми порушення активності уваги.

Відволікання уваги — надмірна рухливість уваги, переключен­ня її з одного об’єкта на інший, характерне зокрема для маніа­кальної фази афективних порушень. Протилежне явище — загальмованість уваги, що спостерігається в депресивній фазі афектив­них порушень, при хронічному епідемічному енцефаліті, інших органічних ушкодженнях головного мозку.

Недостатня здатність до переключення (торпідність) уваги, пов’язана із в’язкістю мислення та схильністю до деталізації, при­таманна хворим на епілепсію, з органічними ураженнями голов­ного мозку. Зниження рівня уваги та порушення її розподілу спо­стерігаються при ураженні судин мозку, особливо при церебраль­ному атеросклерозі.

Виснаження уваги властиве астенізованим пацієнтам з тяжкими тривалими соматичними недугами, хворим на неврастенію, з органічним ураженням головного мозку.

Апрозексія — повне випадіння уваги.

Виражене недоумство супроводжується повною дезінтеграцією активної уваги. Довше зберігається пасивна увага, коли хворий знову повертається до джерела інтенсивного світла чи звуку.

Своєрідне спотворення уваги спостерігається при шизофренії. Хворий зосереджується на власних патологічних переживаннях (галюцинації, нав’язливі стани, маячні ідеї). В окремих випадках Шизофренія супроводжується й загальним ослабленням уваги, її відволіканням, загальмованістю.

Зміни в стані уваги можна встановити шляхом простих спо­стережень. Але більш точні дані дають експериментально-психо­логічні Методи дослідження.

Пам’ять

Пам’ять — психічний процес, який виконує функцію накопи­чення, збереження і репродукції досвіду пізнання людиною на­вколишнього середовища та самої себе, що забезпечує її дифе­ренційоване пристосування.

Пам’ять є одним із найважливіших компонентів вищої нерво­вої діяльності. Жодна актуальна дія є неможливою поза проце­сами пам’яті, тому що перебіг будь-якого, навіть найпростішо­го, психічного акту обов’язково має передумовою утримання кожного його елемента для «зчеплення» з наступним. Без здат­ності до такого «зчеплення» стає неможливим розвиток. Пам’­ять забезпечує накопичення вражень про навколишнє середови­ще, служить основою набуття знань, навичок та вмінь з їх на­ступним використанням. Збереження досвіду створює можливість для навчання людини і розвитку її психіки (сприйняття, мови та ін.). Пам’ять як найважливіша характеристика усіх психічних процесів забезпечує єдність і цілісність особистості.

Провідним положенням психологічної теорії пам’яті є вчення про активний характер процесів, які лежать в основі мнестичної діяльності. Так, запам’ятовування — процес, спрямований ува­гою, метою і зацікавленістю щодо події. У процесі ж забування головну роль відіграє Інтерференція, відволікаюча дія іншої інформації.

Фізіологічною основою пам’яті є утворення тимчасових нерво­вих зв’язків, які здатні відтворюватись, актуалізуватись у подаль­шому під впливом різноманітних подразників.

Дослідження останніх років, які проводились на нейрофізіо­логічному та біохімічному рівнях, дозволяють виділити дві фази у формуванні таких зв’язків. У першій (лабільній) фазі слід ут­римується завдяки реверберації нервових імпульсів. Протягом другої (стабільної) фази збереження сліду здійснюється за раху­нок структурних змін, що виникають на основі змін першої фази. Згідно з різними даними, це або ріст протоплазматичних нерво­вих відростків, або зміни у синаптичних закінченнях, у власти­востях клітинних мембран або у складі рибонуклеїнових кислот клітини. Набуті біохімічні зміни надають нервовій клітині влас­тивість резонувати на повторну дію «знайомих» подразників. Полегшують формування сліду й уповільнюють його зникнення пептиди (вазопресин, АКТГ і його фрагменти та ін.). До них та­кож належать нейропептиди (ендоекзогенні нейрогуморальні ре­гулятори), що мають потенційну властивість стимулювати про­цеси Навчання та пам’яті, посилювати концентрацію уваги і ре­гулювати рівень бадьорості.

У здійсненні процесу консолідації пам’яті важливу роль відіграє період, наступний за сприйняттям інформації, а саме, період її закріплення у пам’яті. Без цього періоду інформація, що надходить, не може бути перетворена в стійкий слід пам’яті. У забезпеченні цього процесу беруть участь глибинні структури мозку і, перш за все, утворення гіпокампова кола (коло Пейпза). Воно складається, крім утворень гіпокампа, з передніх ядер та­ламуса та мамілярних тіл. Гіпокамп і пов’язані з ним відділи ре­тикулярної формації забезпечують необхідну фонову активність і відбирають нову потрібну інформацію. Мамілярні тіла, передні ядра таламуса і частина лімбічної кори здійснюють кодування сприйнятої інформації.

За тривалістю закріплення і збереження матеріалу розрізняють сенсорну, короткочасну і довгочасну пам’ять.

Сенсорна пам’ять — периферична, модально-специфічна, мит­тєва пам’ять (не більше 2 с) з великим обсягом інформації, яка зберігається. Ця система утримує досить точну і повну картину світу, що сприймається органами Чуття. Припускають, що у сен­сорній пам’яті відображуються фізичні характеристики стимулів. Завдяки даному виду пам’яті забезпечується здатність безпе­рервного сприймання навколишнього середовища при рухах очей та кліпанні.

Короткочасна пам’ять характеризується коротким терміном збереження (не більше 30 с) після одноразового короткочасного сприйняття і негайним відтворенням матеріалу. У цьому разі інформація, що утримується, являє собою не повне відображен­ня подій, які відбулися на сенсорному рівні, а безпосередню інтер­претацію цих подій. Ємність короткочасної пам’яті обмежена. Зазвичай запам’ятовується лише 5-9 останніх одиниць інформації з поданого матеріалу.

Доклавши свідомих зусиль, знову і знову повторюючи матері­ал, який міститься в короткочасній пам’яті, його можна утриму­вати протягом довшого часу.

Особливим видом короткочасної пам’яті є оперативна пам’ять, під якою розуміють мнемонічні процеси, які обслуговують безпосе­реднє здійснення людиною актуальних дій, операцій. Оперативна пам’ять відрізняється від довгочасної пам’яті тим, що в ній утво­рюється «робоча суміш» з матеріалів, які надходять як з коротко­часної, так і з довгочасної пам’яті. Доки цей робочий матеріал функ­ціонує, він залишається у підпорядкуванні оперативної пам’яті.

Для довгочасної пам’яті характерним є тривале збереження матеріалу після багаторазового його повторення і відтворення. Довгочасна пам’ять найбільш важлива і найбільш складна в сис­темі пам’яті. Її ємність практично необмежена, а інформація може зберігатися невизначено довго.

За характером психічної активності, яка переважає у діяльності людини, пам’ять поділяють на рухову, емоційну, образну, сло­весно-логічну. Ця послідовність відображує генетичні сходинки розвитку пам’яті: від рухової до емоційної, образної та словесно- логічної як вищого виду пам’яті людини.

Рухова пам’ять — це запам’ятовування, збереження і відтво­рення різноманітних рухів та системи рухів. Цей вид пам’яті слу­жить основою для формування різних практичних та трудових навичок, ходіння, письма та ін. Звичайно, ознакою доброї рухо­вої пам’яті є фізична спритність людини, вправність у праці.

Емоційна пам’ять — це пам’ять на почуття. Емоції сигналізу­ють про ступінь задоволення потреб та інтересів індивідуума. Тому пережиті й збережені у пам’яті почуття виступають як сиг­нали або фактори, що спонукають до дій.

Образна пам’ять — це пам’ять на уявлення, образи, запахи, звуки. Залежно від того, який аналізатор брав найактивнішу участь у сприйнятті матеріалу, виділяють зорову, слухову, доти­кову пам’ять та ін. Якщо зорова і слухова пам’ять зазвичай доб­ре розвинуті та відіграють провідну роль у життєвому орієнту­ванні усіх нормально розвинутих людей, то дотикова, нюхова та смакова пам’ять певною мірою є «професійними» видами пам’я­ті. Як і відповідні відчуття, вони особливо інтенсивно розвива­ються у зв’язку зі специфічними умовами діяльності. Особливо високого рівня розвитку ці види пам’яті можуть досягати в умо­вах, коли вони повинні компенсувати або доповнювати види па­м’яті, яких бракує, наприклад, у сліпих, глухих та ін.

В основі словесно-логічної пам’яті лежать вербалізовані розу­мові операції. Словесно-логічна пам’ять є специфічно людською пам’яттю. Рухова, емоційна та образна пам’ять у своїх найпрос­тіших формах властиві й тваринам.

Пам’ять кожної людини індивідуальна, неповторна, оскільки становить відображення неповторного «малюнка» діяльності конкретного індивіда. Індивідуальні ознаки пам’яті базуються на переважному розвитку одного з видів пам’яті, який виділяється у відповідності з характером та засобом сприйняття матеріалу, що запам’ятовується. Для багатьох людей характерним є більш значний розвиток одного з таких типів пам’яті: словесно-логіч­ної, образної, емоційної або рухової.

Інформація краще запам’ятовується, якщо використовується переважаючий тип пам’яті. Вказані основні типи пам’яті розді­ляються на окремі підтипи (наприклад, пам’ять на обличчя, чис­ла та ін.). Широко відомі індивідуальні особливості пам’яті, обу­мовлені способом (модальністю) сприйняття інформації: зорова, слухова, дотикова та ін. Наприклад, особи з більш розвиненою зоровою пам’яттю запам’ятовують невербальний матеріал, який сприймається візуально, а ті, у кого краще розвинена слухова пам’ять, легше запам’ятовують той самий текст, якщо сприйма­тимуть його на Слух.

Одним із факторів, який визначає індивідуальні відмінності пам’яті, є особливість функціонування нервової системи. В осіб з переважно образним видом пам’яті домінує перша сигнальна система, а із словесно-логічним — друга сигнальна система. Але насамперед індивідуальні відмінності пам’яті є наслідком різно­манітності діяльності, здійснюваної людьми. Відповідно, най­більшого розвитку досягають ті види пам’яті, які найчастіше ви­користовуються людиною: математику значно легше запам’ята­ти абстрактні символи, художнику — образи.

Крім видів пам’яті, розрізняють процеси пам’яті — це функції, які виконує пам’ять у житті й діяльності. До процесів пам’яті на­лежать запам’ятовування, відтворення, а також збереження і за­бування матеріалу.

Головний серед цих процесів — запам’ятовування. Він визна­чає повноту і точність відтворення матеріалу, повноту і три­валість його збереження. Основні умови продуктивності запам’я­товування пов’язані з тим, у якій формі воно відбувається, а саме, у формі мимовільного чи довільного процесу. Довільне запам’я­товування — це продукт спеціальних мнемічних дій, тобто дій, основною метою яких є запам’ятовування. Продуктивність тако­го запам’ятовування зумовлена властивостями його цілей, мо­тивів і заходів здійснення. Виділяють такі етапи смислового за­пам’ятовування: усвідомлення мети запам’ятовування, розумін­ня суті, аналіз матеріалу, виділення найбільш істотних ідей, уза­гальнення, запам’ятовування цього узагальнення.

Мимовільне запам’ятовування є продуктом і умовою здійснен­ня пізнавальних і практичних дій, при цьому саме запам’ятову­вання не є основною метою. Мимовільно запам’ятовується кра­ще той матеріал, який входить до складу основної мети діяль­ності, а не до умов і засобів досягнення цієї мети. Тоді матеріал викликає більш активну розумову роботу над ним, а відтак — більшу зацікавленість у змісті виконуваного завдання.

Використання людиною набутого досвіду здійснюється завдя­ки відновленню раніше засвоєних знань, вмінь і навичок. Най­простішою його формою є впізнавання, яке відбувається за умов повторного сприймання об’єктів, закріплених у пам’яті раніше. Складнішим є відтворення у свідомості тих об’єктів минулого досвіду, які в даний момент не сприймаються нами. Впізнавання і відтворення також можуть бути довільними і мимовільними.

Відтворення, яке супроводжується активними пошуками необ­хідного матеріалу, називається пригадуванням. Повнота та якість пригадування залежать від того, які заходи використовуються для пригадування. Серед них найважливішими є такі: складання пись­мового або усного плану пригадування матеріалу, активне ви­кликання у себе образів відповідних об’єктів, свідоме викликання відповідних асоціацій, які обхідним шляхом ведуть до відтворен­ня того, що нам потрібно. Пригадування не є простим відтворен­ням минулих вражень. У процесі пригадування встановлюються асоціативні зв’язки ніж новим і вже засвоєним матеріалом, з но­вих позицій аналізується весь інформаційний масив у відповід­ному напрямку.

Згадування — це відтворення індивідом образів минулого, ло­калізованих у часі та просторі. Згадування є складним процесом, який включає відтворення об’єктів минулого з віднесенням їх до певного життєвого періоду та місця і супроводжується відповід­ними емоційними реакціями.

Окремі помилки пригадування і впізнавання, аж до неможли­вості не тільки пригадати, але й впізнати раніше сприйняте, є різними проявами забування. Забування може бути стійким, три­валим і тимчасовим. Цей процес розглядають як результат галь­мування, зокрема проактивного (з боку попереднього збуджен­ня), ретроактивного (з боку наступного збудження) і гальмуван­ня інтерферуючими (сторонніми) впливами.

У віковому аспекті різноманітних проявів пам’яті першим роз­вивається впізнавання, пов’язане з повторами сприйнятих вра­жень.

Можливість впізнавання об’єктів дійсності прогресивно зрос­тає і закріплюється. Якщо у тримісячної дитини вона нараховує кілька хвилин після контакту з об’єктом, то у віці 12 міс зростає до кількох тижнів, у 24 міс — до кількох місяців, а з 4 років збері­гається протягом року. Пам’ять на категорії простору, часу фор­мується лише після того, як стане доступною початкова орієнта­ція в них, складеться уявлення про простір і час. У свою чергу, оволодіння цими категоріями є неможливим без участі пам’яті. Тому не випадково пам’ять на дні тижня виявляється з 5-6 років — тобто з початку орієнтації у цих часових категоріях, а на місяці і роки — з 9-10 років. Запам’ятовування у дошкільному віці го­ловним чином механічне. Це обумовлено як недостатньою ще здатністю до усвідомлення матеріалу, так і невеликою кількістю знань, а тому меншою можливістю користування асоціаціями, недостатнім досвідом та необізнаністю щодо прийомів запам’я­товування. Повністю сформованою механічна пам’ять стає лише з 10-14 років. У юнацькому віці встановлюється пам’ять на фор­му й образ, а словесно-логічна пам’ять продовжує формуватися і в зрілому віці.

Максимального розвитку пам’ять як інтегративна функція досягає у 20-25 років. У подальшому настає період стабілізації, який триває до 45-50 років, після чого пам’ять поступово слаб­шає. У старечому віці змінюється структура пам’яті, раніше зга­сає механічний компонент, слабнуть безпосереднє відтворюван­ня та фіксація поточного досвіду і чуттєва пам’ять. Таким чином, функції, які сформувалися раніше, першими й погіршуються. У глибокій старості слабшають і асоціативні зв’язки. У цьому віко­вому періоді на функції пам’яті несприятливо впливають і такі фактори, як зниження емоційності, рівня бадьорості й уваги, зву­ження кола інтересів та розрив багатьох життєвих зв’язків. По­ряд з цими факторами погіршенню пам’яті у старечому віці сприя­ють також порушення кровопостачання мозку. У таких випад­ках у найбільш несприятливих умовах опиняються структури мозку, які здійснюють фіксацію нового досвіду. Це пояснює пе­реважне порушення пам’яті на недавні події. Водночас пам’ять на події багаторічної давнини значною мірою зберігається (за­кон зворотного ходу пам’яті, або закон Рібо).

Разом з тим тривалий час можуть зберігатися навички логіч­но-смислового запам’ятовування і професійної пам’яті, за раху­нок чого компенсується недостатність інших мнестичних функцій.

Мнестичні функції коливаються у певних межах під впливом різних факторів повсякденного життя — стомлення, недосипан­ня, емоційного напруження, соматичних захворювань. До найбільш ранніх проявів погіршання пам’яті належать послаб­лення фіксації та вибіркової репродукції — труднощі у відтво­ренні необхідного на даний момент матеріалу пам’яті. Слабкість вибіркової репродукції іноді супроводжується полегшенням об­разних спогадів, які виникають мимовільно у вигляді яскравих чуттєво-конкретних уявлень.

До порушень пам’яті відносять порушення або втрату здат­ності запам’ятовувати, зберігати та відтворювати інформацію. Виділяють такі види порушення пам’яті: гіпермнезія — посилен­ня, загострення пам’яті; гіпомнезія, або дисмнезія — послаблен­ня мнестичних функцій; амнезії — відсутність пам’яті; парамнезії — обмани пам’яті.

Гіпермнезія проявляється посиленням спогадів про минуле життя, частіше уривчастих, або тимчасовим посиленням запам’я­товування поточних подій. Гіпермнезія виникає при полегше­ному, іноді хаотичному, плині асоціацій, здебільшого найпрос­тіших — за подібністю та спільністю, що обумовлює посилення механічної пам’яті, а не словесно-логічної. Гіпермнезія спостері­гається при збудженні, зокрема при маніакальних і гіпоманіакальних станах, іноді при синдромах порушеної свідомості. При де­пресивному синдромі хворі іноді скаржаться на напливи спогадів із далекого минулого. Аналогічні явища зустрічаються інколи під час гарячки при інфекційних захворюваннях.

Для гіпомнезії характерною є своєрідна динаміка погіршення пам’яті. Спочатку спостерігається погіршення довільної репро­дукції: хворий не може згадати потрібне слово або ім’я. Зосере­дження уваги лише погіршує результати пошуків забутого слова, але через деякий час, коли це слово або ім’я втрачають для хво­рого свою актуальність, вони самі собою немов би виринають із пам’яті. Наступним етапом гіпомнезії є послаблення утримання інформації в пам’яті, а потім вже проявляється наростаюча не­достатність запам’ятовування. Стан пам’яті може стабілізувати­ся на одному з етапів. Гіпомнезія може бути загальною (страж­дає і запам’ятовування, і відтворення) і частковою (страждає або запам’ятовування, або відтворення). Для гіпомнезії також харак­терним є першочергове зниження механічної пам’яті і довше збе­реження пам’яті словесно-логічної та асоціативної. Гіпомнезія часто спостерігається при астенічних синдромах, судинних за­хворюваннях головного мозку, епілепсії.

Амнезія — пропуски відтворення, випадіння із пам’яті подій певного відрізку часу. За динамікою перебігу амнезії поділяють на ретроградну (відсутність спогадів про період, який передував втраті або дезінтеграції свідомості); антероградну (відсутність спогадів про період після виходу із стану затьмареної свідомості); антероретроградну (сполучення антероградної та ретроградної амнезії); репродукційну часткову (труднощі у відтворенні або пригадуванні окремих подій) та репродукційну загальну (відсутність спогадів усіх подій якогось минулого відрізка часу); фіксаційну (порушення здатності запам’ятовувати); прогресую­чу (зростаюче забування спочатку власних психічних процесів і розумових операцій, потім — розташування подій і фактів у часі, самих подій і фактів, емоційних стосунків, життєвих навичок і звичок).

Амнезії можуть бути результатом перенесеного стану пору­шення свідомості різного генезу або грубого органічного по­шкодження головного мозку. Іноді амнезія виникає психогенно (афектогенна амнезія). При амнезії у хворого ускладнюється орі­єнтація у навколишній обстановці та пристосування до неї (амнестична дезорієнтація).

Парамнезії належать до клінічних форм викривлення процесів пам’яті. Це порушення розподілу пригадування подій у часі та просторі (наприклад, переміщення їх з минулого в сучасне, з од­них обставин в інші тощо); перекручування раніше пережитих подій, заміна їх або заповнення пропусків пам’яті при амнезії фантазіями (фантастичними псевдоспогадами); відчуження зга­дуваних переживань від власного життєвого досвіду і навпаки. Парамнезії включають до свого складу псевдоремінісценції, конфабуляції та криптомнезії.

При псевдоремінісценціях реально пережита у минулому подія згадується як така, що сталася недавно. Наприклад, хворий, який довго перебуває у лікарні, стверджує, що він щойно приїхав сюди з вокзалу, що сьогодні вранці він був ще у поїзді, а вчора увечері виїхав у відрядження.

При конфабуляціях пропуски пам’яті заповнюються вигада­ними, а іноді й фантастичними псевдоспогадами. Надзвичайно образно, з усіма подробицями хворі розповідають про неймовірні події, що нібито траплялися з ними у минулому. Змістом можуть бути великі відкриття, знайдені скарби, дивовижні пригоди. Все це пов’язується з якимось певним періодом минулого життя. Інтенсивна поява великої кількості конфабуляцій, що супрово­джується помилковими впізнаннями навколишніх обставин і осіб, непослідовністю поведінки і мислення, дістала назву конфабуляторної сплутаності. У такому стані хворий сприймає оточуючих людей як рідних, знайомих, давно померлих родичів, лікарню — як своє робоче місце, квартиру. Помилкове впізнання осіб і на­вколишніх обставин постійно змінюється. Висловлювання хво­рих вкрай непослідовні, інколи незв’язні.

У випадку криптомнезій раніше особисто пережите згадується як таке, що чулося, бачилося або було прочитане (за механізмом відчуження) або, навпаки, прочитане, побачене уві сні або в кіно згадується як особисто пережите (за механізмом присвоєння).

Одним із найчастіших синдромів зі значними порушеннями мнестичної діяльності є корсаківський синдром. Він складається з порушень пам’яті на поточні події (фіксаційна амнезія) й по­милкових спогадів — псевдоремінісценцій і конфабуляцій. Знач­на патологія пам’яті позначається на функціях орієнтування у часі й просторі. Особливо у часі, оскільки цей вид орієнтування по­требує запам’ятовування послідовності подій та їх співвідношен­ня з часовими параметрами. Хворий не може запам’ятати ім’я та по батькові лікаря, не може знайти свою палату, не пам’ятає, де їдальня, їв він сьогодні чи ні. Разом з тим, пам’ять на події, які були до хвороби, зберігається. Не порушуються й такі інтелек­туальні функції, як дотепність, винахідливість, критичні здібності. Пропуски, які утворюються внаслідок фіксаційної амнезії, запов­нюються псевдоремінісценціями і конфабуляціями. Частіше зус­трічаються конфабуляції — суто фантастичні вигадки, які у цих хворих зазвичай виникають не спонтанно, а тоді, коли їм по­трібно відповісти на запитання, особливо якщо воно стосується недавніх, поточних подій. Корсаківський синдром спостерігається при інфекційних і травматичних захворюваннях центральної нервової системи з переважним ушкодженням лімбіко-ретикулярних структур мозку.

Найбільш часті і значні порушення пам’яті спостерігаються при гострих екзогенних психозах (наприклад, інфекційних та травматичних), при ендогенно-органічних захворюваннях голов­ного мозку. Після травм черепа, отруєнь, спроб самогубства (по­вішання) виявляються також різні порушення пам’яті.

Значною мірою на характер порушення пам’яті впливає локалі­зація ураження структур мозку. При ураженні кіркових зон аналі­заторів виникають парціальні порушення пам’яті, які обмежуються дефектами зберігання та відтворення слідів, що належать до пев­ної модальності (зорові, слухові, дотикові та ін.). Таким чином виділяють порушення акустичної, слухово-мовної, зорової, рухо­вої пам’яті та ін., так звані модально-специфічні порушення пам’я­ті. Пошкодження асоціативних зон між кірковими відділами ана­лізаторів призводить до порушення комплексного запам’ятовуван­ня та відтворення. Пошкодження лобних часток призводить до порушення довільної, вибіркової мнестичної активності. Знижен­ня тонусу кори головного мозку і пошкодження підкірково-стов­бурових структур позначається дифузним погіршенням усіх мнестичних процесів — фіксації, ретенції й репродукції.

При пошкодженні правої півкулі у праворуких відмічається погіршання несловесної, образної пам’яті. При пошкодженні лівої півкулі спостерігається слабкість словесно-логічної пам’яті.

Для дослідження стану пам’яті використовують експеримен­тально-психологічні методи, від найпростіших методик до склад­них, які потребують професійного досвіду та навичок їх застосу­вання. До простих методик належать проби на запам’ятовуван­ня слів, чисел; повторення за співрозмовником зростаючих рядів чисел у прямому та зворотному порядку та ін. До складних ме­тодик належить шкала пам’яті Векслера та ін.

Стан здатності до ретенції визначають, перевіряючи збере­женість у пам’яті досліджуваного: анамнестичних відомостей; шкільних знань; практичних відомостей і побутових знань.

Для виявлення ретроградної амнезії необхідно ретельно роз­питати хворого про минуле, аж до моменту захворювання. Щоб встановити наявність конфабуляцій, доцільно порівняти одержані кілька разів відповіді на одні й ті самі запитання поміж собою та з об’єктивними даними.

Одним із методів дослідження пам’яті, що найвиразніше відоб­ражає зміни, які відбулися в ній при патологічних станах, є ме­тод згадування (А. Р. Лурія). Він полягає у тому, що хворому чи­тають з однаковими інтервалами ряд, який складається з 10 не пов’язаних між собою слів (наприклад, кіт, дім, ліс, стіл, ніс, гол­ка та ін.). Вислухавши весь ряд, хворий повинен повторити ті сло­ва, які він утримав у пам’яті, не турбуючись про черговість слів. Кількість утриманих слів виражається певним числом (4, 5, 6). Після цього той самий ряд слів повторюють знову (включаючи й ті, що він відтворив раніше). Таке дослідження проводиться з тим самим рядом слів тричі підряд, учетверте — через годину. При нормальній пам’яті хворий зазвичай відтворює всю серію слів після 3-го повторення і зберігає у пам’яті майже усі слова протягом години. Хворі з різноманітними типами порушення пам’яті мають зазвичай великі труднощі в утриманні ряду слів і навіть після багаторазового повторення не відтворюють усі 10 слів. Хворі, що є пасивними та інертними, звичайно відтворю­ють не більш як 3-4 слова. Хворі з ясно вираженою виснажливіс­тю спочатку швидко запам’ятовують слова, але надалі втомлю­ються і при подальших повтореннях кількість слів, які запам’я­тались, значно зменшується, практично до 1-2 при контрольно­му опитуванні через 1 год.

Інтелект

Інтелект — це здатність людини до користування операціями мислення (аналізом, синтезом, порівнянням, абстракцією, уза­гальненням, конкретизацією), вміння застосовувати набуті знання та досвід у практичній діяльності, проникати в сутність речей та явищ оточуючого, виділяти головну ланку в складному ланцюзі причинно-наслідкових зв’язків і накопичувати нові знання та досвід.

Порушення інтелектуальної діяльності при психічних за­хворюваннях досить різноманітні. Стани, за яких спостерігається недостатність інтелекту, називаються недоумством. Воно може бути набутим (деменція) і вродженим (олігофренія).

Деменція — це набуте недоумство, розпад колишнього інте­лекту внаслідок психічних захворювань, що характеризується стійким зниженням пізнавальної діяльності людини, прогредієнтним перебігом, порушенням поведінки та збідненням морально- етичного ядра особистості. Розрізняють лакунарну, тотальну, концентричну і транзиторну деменції.

Лакунарна деменція (парціальна, осередкова) проявляється частковими дефектами інтелекту, насамперед внаслідок знижен­ня пам’яті. Людина стає малоздатною до операцій мислення. У цьому разі обмежуються асоціативні зв’язки, що призводить до недостатньої кмітливості. При лакунарній деменції спостеріга­ються емоційна нестійкість, зниження працездатності, але зберігаються до певної міри професійні навички. На початку роз­витку лакунарної деменції особистість хворого та критичне ставлення його до власного психічного стану збережені. Лаку­нарна деменція буває при вогнищевих ураженнях головного моз­ку (судинні захворювання, черепно-мозкові травми, сифілітичні ураження головного мозку та ін.).

Тотальна деменція (глобальна, паретична, дифузна) вияв­ляється зниженням усіх форм пізнавальної діяльності. Хворий поступово втрачає здатність користуватися операціями мислення, критично оцінювати свій стан, вчинки, а також навколишній світ. Відбувається загальне (глобальне) зниження розумової діяльності із розпадом ядра особистості. Глибоко порушується пам’ять на поточні та минулі події. Нерідко буває ейфорія. Хворий не здат­ний до цілеспрямованої діяльності, потребує догляду й нагляду. Тотальна деменція розвивається при старечому недоумстві, про­гресивному паралічі, хворобах Альцгеймера, Піка та ін.

Концентрична (епілептична) деменція характеризується посту­повою психічною деградацією особистості з втратою гнучкості мислення за рахунок зниження здатності до користування опе­раціями мислення. Спостерігаються в’язкість, тугорухомість та застрягання думок. Хворий не може перейти з однієї теми роз­мови на іншу. Стає надто прискіпливим, дріб’язковим, егоїстич­ним. Увага зосереджена на власній особі, своїх потребах, пере­важно біологічних, що сприяє розвитку крайнього егоцентриз­му. Настрій пригнічений. Пацієнти бувають дратівливими, зло­пам’ятними, скаржаться, буцімто їх ображають інші хворі, а ме­дичний персонал неуважний, тощо. З прогресуванням недуги кон­центричне недоумство поглиблюється, хворі стають безпорадни­ми, апатичними і марантичними. Їхні інтереси звужуються до за­доволення лише власних інстинктів. Концентричне недоумство спостерігається при епілепсії.

Транзиторна (шизофренічна) деменція характеризується слаб­кістю пізнавальних процесів, розвивається поступово й схильна до прогресування. Хворий не здатний користуватися операція­ми мислення не за рахунок порушення пам’яті чи втрати знань і вмінь, а внаслідок дезінтеграції (ДИСОЦІАЦІЇ) психічних процесів. Такий тип недоумства розвивається на фоні зниженого енерге­тичного потенціалу. Попри достатній рівень формальних знань, діяльність хворих є непродуктивною, і тому вони є соціально дезадаптованими. Час від часу такий хворий може здивувати влуч­ним зауваженням, дотепним жартом тощо. Після Лікування стан хворих поліпшується, але після чергового загострення хвороба поглиблюється. Транзиторна деменція спостерігається при ши­зофренії.

Олігофренія (вроджене недоумство, недорозвинення інтелекту) є збірною групою різних за етіологією, патогенезом та клінічни­ми проявами непрогредієнтних патологічних станів. Загальною ознакою їх є наявність вродженого чи набутого в ранньому ди­тинстві загального та психічного недорозвинення з переважан­ням інтелектуальної недостатності.

Загальні ознаки олігофренії такі:

1. Психопатологічна структура недоумства з тотальністю пси­хічного недорозвитку та переважанням слабкості абстрактного мислення.

2. Непрогредієнтність інтелектуальної недостатності.

3. Сповільнений темп психічного розвитку індивідуума.

За ступенем психічного недорозвинення та клінічної картини недоумства виділяють такі форми олігофренії: дебільність, імбе­цильність, ідіотія.

Дебільність є легким ступенем психічного недорозвинення. Хворі не здатні абстрактно мислити, робити узагальнення, утво­рювати складні поняття. У них переважає конкретно-описовий тип мислення. Вони не розуміють ситуацію в цілому. Сприйнят­тя неточне, увага нестійка. Програму загальноосвітньої школи засвоїти не можуть, особливо з математики. Часто залишаються на другий рік у класі. Значно легше дається навчання в до­поміжній спеціальній школі. Зі складною роботою вони не справ­ляються, потребують допомоги з боку старших. Легко піддаються навіюванню, через що потрапляють під чужий вплив. Інтелекту­альний коефіцієнт дорівнює 50-69.

Імбецильність — середній ступінь затримки психічного розвит­ку. Пізнавальна функція порушена більшою мірою, ніж при де­більності. Хворі не можуть формувати поняття, абстрактно мис­лити. Набувають навичок із самообслуговування (одягання, еле­ментарна охайність тощо). Розуміють просту мову і самі оволо­дівають невеликим запасом слів. Користуються дуже короткими реченнями (іменник, прикметник, дієслово). Засвоюють новий ма­теріал лише на рівні конкретних уявлень. До повноцінного само­стійного мислення не здатні через неможливість узагальнювати. Тому адаптація можлива лише в звичних ситуаціях. Чужі мову, міміку, жести хворі розуміють у межах повсякденного життя. Потребують нагляду. Інтереси досить примітивні й стосуються винятково задоволення фізіологічних потреб. Поведінка залежить від афективного стану й сили потягів. Інтелектуальний коефіцієнт дорівнює 20-49.

Ідіотія — найважчий ступінь вродженого недоумства, що характеризується нездатністю до пізнавальної діяльності. У та­ких осіб різко обмежене сприйняття, вони не можуть мислити і говорити. Вимовляють лише окремі звуки. Не розуміють інших людей, не впізнають навіть близьких родичів, не розрізняють їстівне і неїстівне. Вираз обличчя тупий. Пізно починають ходи­ти, інколи пересуваються поповзом. Не набувають навичок са­мообслуговування, неохайні. Інколи спостерігаються афекти гніву (кусаються, плюються). Нерідко у них виявляють вроджені фізичні вади. Інтелектуальний коефіцієнт — до 20.

Для діагностики розумової відсталості, особливо легкого та помірного ступенів, треба, крім опису клінічної картини, засто­совувати шкільний, соціальний та психометричний критерії.

Шкільний критерій. Діти з легким ступенем розумової відста­лості можуть навчатися в школі або відстають від ровесників на два роки до дев’ятирічного віку і на три — після дев’ятирічного віку.

Соціальний критерій. Слід оцінити можливість самостійно існу­вати, забезпечити своє життя. Особи в стані легкої розумової відсталості можуть працювати самостійно, в стані помірної — виконувати нескладну роботу під контролем інших. Потребують нагляду та Опіки.

Психометричний критерій. Визначають інтелектуальний кое­фіцієнт за допомогою патопсихологічних тестів (метод Векслера).

Діти з розумовою відсталістю не виявляють інтересу до на­вчання, не мають почуття відповідальності, обов’язку. У деяких випадках діти малотовариські, пасивні, емоційні прояви у них бліді. В інших випадках нижчі емоції у дітей з розумовою відста­лістю можуть бути достатньо розвинутими, їх емоції залежать від конкретної ситуації. Ступінь недорозвитку емоцій відповідає гли­бині інтелектуального дефекту.

Ці прояви відображені в такому клінічному випадку. Хлопець 14 років, розумово відсталий, в’ялий, пасивний. На обличчі найчастіше благодушна посмішка, ставлення до оточуючих людей мало диференці­йоване: з усіма однаково ласкавий, прихильний, радо допомагає дорос­лим, любить, щоб його хвалили. Не формуються глибокі прихильності, емоції поверхові. Не розвинуті вищі емоції, естетичне почуття. Мало критичний до своїх вчинків, не переймається, якщо щось зламає або зробить комусь шкоду.

Потреби

Кожна людина для продовження свого існування і розвитку потребує певних умов. Необхідність у цих умовах формує потре­би організму. Специфіка потреб залежить від соціальної природ­ної діяльності людини, насамперед трудової. Для аналізу потреб людини відправним моментом є суспільство як конкретно-істо­рична система, що зумовлює формування і розвиток потреб, зміст, засоби і форми їх задоволення.

Потреби можна розділити на біологічні, соціальні та ідеальні.

Біологічні потреби повинні забезпечити індивідуальне і видо­ве існування людини. До біологічних належать і потреби в еко­номії сил, які спонукають людину шукати найбільш короткий, легкий і простий шлях досягнення своїх цілей.

Соціальні потреби — це потреби належати до соціальної гру­пи і посідати в ній певне місце, користуватися прихильністю і повагою оточуючих, бути об’єктом їх поваги і кохання. Соціальні потреби, що зводяться до прагнення відстоювати свої права (по­треби «для себе»), є протилежними і водночас взаємопов’язани­ми з потребами виконувати свої обов’язки (потреби «для інших»). Сили тієї чи іншої потреби контролюються соціальними норма­ми їх задоволення. Ці норми формуються в результаті складної взаємодії історичних, економічних, національних та інших фак­торів.

Ідеальні потреби — потреби пізнання навколишнього світу в цілому та в його окремих частинах, свого місця у ньому, пізнан­ня сенсу та призначення свого існування.

Кожна з потреб спонукає до відповідних видів діяльності: ма­теріальної, соціальної та духовної.

Потреби є основою активності людини. Психологічною фор­мою активності особистості, яка відображає потреби, є мотива­ція поведінки. У людини процес задоволення потреб виступає як цілеспрямована діяльність. Але для того, щоб така потреба ста­ла рушієм для цілеспрямованої поведінки, вона повинна отри­мати визначеність стосовно відповідних для її (потреби) задово­лення зовнішніх об’єктів, тобто визначитися й тим самим деле­гувати функції організації діяльності предметові, здатному її за­довольнити, тобто мотиву. Усвідомлюючи ціль суб’єктивно як потребу, людина переконується, що її задоволення можливе тільки шляхом досягнення мети. Динаміка потреб проявляється у переході від усвідомлення мети (як передумови діяльності) до мо­білізації засобів, за допомогою яких відбувається її досягнення. Таким чином, потреби проявляються у мотивах, що спонукають до діяльності й стають формою прояву потреб.

Якщо людська потреба діяльності сама по собі не залежить від предметно-соціального змісту, то у мотивах ця залежність проявляється у вигляді особистої активності індивіда. Тому сис­тема мотивів, провідна для поведінки особистості, багатша оз­наками, ніж потреби, які складають її сутність.

Первинна форма існування мотиву — матеріальні предмети, що відповідають найпростішим потребам людини. Згодом моти­вами стають предмети ідеальні, виступаючи у формі тих чи інших спонукальних уявлень чи свідомих цілей.

Одні мотиви, спонукаючи до діяльності, разом з тим надають особистого змісту: ці мотиви називаються змістоутворювальними. Інші, співіснуючи з ними та виконуючи роль спонукальних факторів (позитивних чи негативних), інколи гостро емоційних, позбавлені змістоутворювальної функції і називаються мотива­ми — стимулами.

Діяльність людини спонукається переважно водночас кілько­ма мотивами, один з яких є головним, провідним, а решта — підлеглими, інколи виконуючими тільки функції додаткової сти­муляції. Особливість провідних мотивів полягає в тому, що, крім функції спонукання та спрямування діяльності, вони надають її об’єктам та умовам того чи іншого суб’єктивного змісту. Ево­люція мотивів знаходить своє відображення не тільки у їх збага­ченні, а й у встановленні певної ієрархії мотивів — при цьому мотиви, що відповідають елементарним потребам, підкоряють­ся вищим соціальним і духовним мотивам, тобто за певних об­ставин людина здатна жертвувати матеріальними благами і навіть самим життям в ім’я ідеальних спонукань.

Потяги

Суттєву роль у життєдіяльності людини відіграють потяги. Під ними розуміють психічні стани, які виражають недиференційовані неусвідомлені чи недостатньо усвідомлені потреби суб’єкта. Потяги — це прагнення, в яких усвідомлюється тільки незадово­лення якимось станом, але не усвідомлюється його зміна як мета, а також Шляхи та засоби її досягнення. Коли виникає усвідом­лення зв’язку між потягом, що виражає потребу, та предметом, який здатний цю потребу задовольнити, потяг переходить у ба­жання, воно якби «опредмечується», дістає свій мотив. Таке «опредмечування» вже є передумовою виникнення особистого вольо­вого процесу, тут виявляються можливості організації дії.

В основі потягу лежать інстинктивні механізми. Інстинкти — генетично закріплені форми поведінки та психічної діяльності людини. Адаптивне значення інстинктів (самозбереження, алімен­тарного, сексуального) полягає у забезпеченні виконання найваж­ливіших для існування людини життєвих функцій.

Порушення різних видів потягів: імпульсивні потяги і дії, роз­лади потягів на рівні інстинктів тощо.

Імпульсивні дії реалізуються без контролю з боку мислення і свідомості. Вони характеризуються відсутністю мотивів, некри­тичністю. Хворий раптом починає голосно кричати, ламати меблі, викидатись з вікна, розбивати шибки, нападати на пере­хожих та ін.

Імпульсивні потяги є недостатньо мотивованими чи зовсім немотивованими. Вони оволодівають свідомістю хворого і підпо­рядковують собі його поведінку. Ці потяги спрямовані на досяг­нення об’єктивно непотрібних цілей і реалізуються без внутріш­ньої боротьби мотивів та опору.

Розрізняють кілька видів імпульсивних потягів: піроманія — немотивований потяг до пожеж; клептоманія — потяг до без­цільних крадіжок, що періодично з’являється; копролалія — не­мотивована потреба говорити нецензурні чи малокультурні сло­ва; дромоманія — періодично виникаючий потяг до зміни місця проживання, немотивованого мандрування.

До порушень аліментарного потягу належать такі розлади.

Булемія — підвищений потяг до їжі, посилене почуття голо­ду. Булемія виявляється при різних психічних захворюваннях у хворих з кататонічними розладами, при прогресивному паралічі, недоумстві. Може бути пов’язана з психогенними факторами — їжа стає засобом задоволення інших, не тільки харчових потреб. Наприклад, з метою подолання емоційного напруження, погано­го настрою, для того щоб підвищити впевненість у собі, показа­ти свою перевагу тощо.

Анорексія — це втрата почуття голоду, яка з’являється при деяких психічних станах, депресії, кататонії. У пубертатному пе­ріоді дівчата частіше за хлопців хворіють на нервову анорексію. На перших етапах при цій хворобі з’являється психогенна відмова від їжі, потім зникає почуття голоду, виникає огида до їжі.

Поліфагія — це стан, при якому людина їсть різні речі та пред­мети, які не належать до їстівних. Фізіологічно поліфагія може виникати у вагітних і маленьких дітей.

Полідипсія — спостерігається частіше при ендокринних за­хворюваннях, патології діенцефальної зони головного моз­ку.

Парарексія — харчові переобтяження, обумовлені надцінним або маячним ставленням до їжі. Хворі розробляють різні дієти чудернацького характеру («їм тільки солі кальцію, магнію і трішечки білків»).

Копрофагія — це стан, коли у хворого виявляються перверзії потягу до їжі (при шизофренії, деменції, недоумстві), і він їсть не тільки неїстівні речі, але й екскременти.

Патологічні зміни потягу самозбереження виявляються у кількох формах:

— посилення потягу виявляється у підвищеній тривозі та го­товності до скорих (інколи панічних) реакцій, високій готовності у разі дії больових чи інших подразників;

— зниження цього потягу проявляється у відсутності захисних, оборонних реакцій при несподіваному замахуванні на хворого;

— в основі суїцидальної поведінки також лежить значне ос­лаблення потреби самозбереження.

Сексуальний потяг патологічно змінюється при багатьох психічних захворюваннях, патології ендокринної системи. Ос­лаблення сексуального потягу (імпотенція, фригідність) може виникати при тяжкому перебігу психозів, депресії, при трива­лому лікуванні психотропними ліками та ін. При неврастенії, психастенії може також спостерігатися слабкість ерекції, ран­ня еякуляція. Посилення сексуального потягу (гіперсексуальність) характерна у нормі для підлітків та відмічається при деяких патологічних станах (маніакальний синдром, прогре­сивний параліч).

До перверзних форм статевого потягу (сексуальні перверзії) належать такі.

Садизм — прагнення до заподіяння статевому партнеру фізич­ного болю, морального страждання, з метою особистого сексу­ального збудження чи задоволення.

Мазохізм — потреба у переживанні фізичного болю чи мо­ральних страждань, що походять від сексуального партнера.

Фетишизм — напрям сексуального потягу на предмети туале­ту або окремі частини тіла.

Пігмаліонізм — прояв сексуального збудження та задоволен­ня при розгляданні творів живопису та торканні до скульптур.

Спостерігаються також й інші статеві розлади (парафілії): трансвестизм — прагнення до носіння одягу протилежної статі; педофілія — сексуальний потяг до дітей; геронтофілія — сексу­альний потяг до людей похилого віку; содомія — потяг до тва­рин; некрофілія — потяг до мерців; ексгібіціонізм — прагнення до оголення статевих органів та мастурбації у присутності осіб іншої статі.

Воля та її порушення

Діяльності людини в цілому притаманний вольовий характер.

Воля — здатність людини прямувати до свідомо поставленої мети, переборюючи при цьому зовнішні та внутрішні перешко­ди. Такі перешкоди виникають у випадках, коли людина змуше­на діяти під впливом двох протилежно спрямованих тенденцій, одна з яких обумовлена безпосереднім спонуканням, а друга — значущою для людини, але безпосередньо не спонукальною ме­тою. Інакше кажучи, воля полягає у здатності діяти відповідно до мети, ігноруючи безпосередні бажання та прагнення.

Сутність волі полягає у тому, що вона є прагненням у подо­ланні перешкод. Практично ця потреба виступає як схильність до досягнення далеких цілей, до оволодіння важкодосяжними предметами потягів. Завдяки волі вони виглядають для вольової людини особливо принадними, на відміну від безвольної, яку тяг­не до найбільш легкого, найбільш доступного. Безвольна люди­на воліє, наприклад, підкоритися потребі в економії сил, посту­питися своїм лінощам, негайно отримати позитивні емоції, ви­кликані доступністю бажаного. Вольова людина не відмовляється від активності, знов і знов переживаючи радість подолання пе­решкод, навіть у тому випадку, коли цією «перешкодою» на шля­ху до досягнення поставленої мети є вона сама.

В основі вольової поведінки лежить складний психофізіологіч­ний механізм. Він включає в себе специфічні та загальні для будь-якої цілеспрямованої діяльності компоненти. Загальними є опосередкованість поведінки (на відміну від імпульсивного, си­туаційного потягу) внутрішнім інтелектуальним планом, викону­ючим функцію свідомої регуляції діяльності. При цьому внут­рішній інтелектуальний план спрямований на пошук тих дій, які при конкретних умовах можуть привести до досягнення поставле­ної мети.

Початковим пунктом вольової дії є її мета та завдання, які створюють спонукальну силу для її виконання.

МЕТА І ЗАВДАННЯ, як правило, не збігаються. Людина може поставити перед собою мету, яка потребує поступового виконан­ня великого ряду дій, рішення багатьох завдань за тривалий час.

Мета і завдання можуть бути досягнутими за наявності двох умов: вірної оцінки об’єктивних передумов та вірної самооцін­ки. Намічена мета, поставлене завдання спонукає до дії через складання більш-менш виразного плану та вибору засобів його виконання.

Це планування чи програмування — важливий етап вольової дії. Здатність до планування своїх дій, рівень та індивідуальні здібності планування залежать від типології особистості, рівня інтелектуального розвитку тощо.

Таким чином, вольовий процес складається з 4 головних етапів:

1-й етап — поява прагнення до діяльності та усвідомлення мети (формування мотиву).

2-й — боротьба мотивів, порівняння потреб, що з’явились, з іншими, притаманними особистості.

3-й — прийняття рішення діяти.

На заключному 4-му етапі намічається план дій, який потім здійснюється у поведінці.

Порушення вольової діяльності можуть виникати на всіх її ета­пах. Розрізняють такі основні види патології волі: абулія, гіпобулія, гіпербулія, парабулія, рухово-вольові порушення.

Абулія спостерігається при різних психопатологічних проце­сах. Вона відмічається при шизофренії («втрата енергетичного потенціалу», «динамічне спустошення»), найбільш виразною є при простій її формі й у станах глибокого психічного дефекту.

Гіпобулія — ослаблення прагнень. Вона характерна для де­пресії та визначає у деяких випадках психічний статус хворих («анергічна депресія»). При цьому зберігається критичне ставлен­ня до зниження активності, переживання його як тяжкого яви­ща. При цьому хворий прагне подолати такий стан.

Гіпербулія — стан надмірної, підвищеної активності з великою кількістю різноманітних спонукань до діяльності, прагнення до їх негайного здійснення, розгальмованість потягів. Діяльність у цілому виявляється малопродуктивною через швидку зміну од­них спонукань іншими, відсутність планомірності, втрату мети та переважання інтуїтивних реакцій.

Парабулія — перверзія вольової активності. Вона обумовлена патологічною мотивацією поведінки, пов’язаною з обманами сприйняття, мареннями, афективними розладами, порушеннями свідомості. Неадекватна поведінка виражається різноманітними вчинками, які суперечать ситуації (втеча, відмова від прийому їжі, акти агресії та суїцидальні тенденції).

Рухово-вольові порушення

До рухово-вольових порушень належать такі розлади: акіне­зія — нерухомість внаслідок припинення самостійних дій, але при спонуканні ззовні рухи виявляються можливими; гіпокінезія — рухове пригнічення, яке супроводжується збідненням та уповіль­ненням руху; ступор — повне знерухомлення; гіперкінезії (рухо­ва збудженість) — надмірне прагнення до діяльності, загальний руховий неспокій; паракінезії — манірність, химерність дій та рухів, безглузде гримасування.

Гіперкінези

Найбільш виразну форму рухово-вольового збудження являє раптус. Цей стан характеризується надзвичайним збудженням, раптовістю, вибуховістю. Хворі метушаться, кричать, виють, б’ються об стіни, завдають собі ушкоджень. Цей стан часто ви­никає на фоні зниженого настрою (меланхолічний раптус).

Кататонічне збудження супроводжується стереотипністю та автоматизмом рухів, їх нецілеспрямованістю, хаотичністю, химер­ністю. Поряд з цим можуть несподівано виникати немотивовані імпульсивні дії. Кататонічному збудженню властиві двоякість спо­нукань (амбітендентність); автоматичне повторення мови (ехола­лія) та рухів (ехопраксія) оточуючих, негативізм, вербігерація.

Маніакальне збудження характеризується надмірним прагнен­ням до діяльності з незавершеністю та немотивованими перехо­дами від одного виду діяльності до іншого у поєднанні з підви­щеним настроєм, прискоренням мислення та мови. У такому стані хворі співають, сміються, прагнуть підключитися до будь-якої діяльності, метушаться.

Психомоторне збудження — надмірно виражена неадекватна рухова й психічна активність, патологічна за формою та силою, що створює для оточення і самого хворого ненормальні умови і навіть небезпеку. Найчастіше у лікарській практиці зустрічаються такі види збудження: галюцинаторно-маячне, маніакальне, де­пресивне, кататонічне, гебефренічне, епілептичне, аментивне, хореатичне, істеричне, психопатичне, панічне, еротичне.

Галюцинаторно-маячне збудження є наслідком галюцинацій (слухових, зорових, нюхових та ін.), що загрожують хворому, а також маячних ідей переслідування, фізичного та психічного впливу, отруєння тощо. Збудження супроводжується афектом страху, тривоги, емоційною напругою, люттю. Хворі з підозрою ставляться до навколишнього, кожний рух тлумачать по-маяч­ному. Психомоторне збудження, спрямоване на «підозрілих», може супроводжуватися агресивними діями (ліквідація «во­рогів»). Інколи хворі «рятуються», здійснюючи небезпечні для себе дії, наприклад, тікають через вікно, не врахувавши поверху будинку, завдають собі ушкоджень, реалізують суїцидальні на­міри («краще вмерти легшою смертю») тощо. Галюцинаторно-маячне збудження спостерігається при шизофренії та інших пси­хічних захворюваннях, що проявляються галюцинаціями й ма­ячними ідеями.

Маніакальне збудження супроводжується немотивованими веселощами, піднесеним настроєм, прискореним плином думок («стрибки ідей»), мова стає непослідовною (маніакальний мов­ний безлад). Хворі постійно прагнуть діяти. Немотивовано пе­реходять від одного напрямку діяльності до іншого, не закінчив­ши роботу. Метушливі, неспокійні, сексуально розгальмовані. Мало сплять, мало їдять, худнуть. Інколи стають дратівливими, агресивними (гнівлива манія). Маніакальне збудження є харак­терним для маніакального стану афективного психозу (біпо­лярного щодо афективного розладу) та маніакальних станів іншо­го генезу.

Депресивне (меланхолічне) збудження, або ажитована де­пресія. Класичний депресивний синдром проявляється пригніче­ним настроєм, тугою, нудьгою, сповільненням мислення, загаль­ною загальмованістю. Ажитована депресія виникає раптово, мов спалах, перериває загальмованість чи ступор. Хворі стають ша­леними, не можуть всидіти на одному місці, кричать, метушать­ся, б’ються головою об стіну, розривають на собі одяг, вирива­ють Волосся, заломлюють руки, роблять спробу самогубства. Все це поєднується з відчаєм, нестерпною тривогою, тугою та нудь­гою. Такі хворі висловлюють маячні ідеї самоприниження, само­звинувачення. Ажитована депресія спостерігається при депресив­ному стані афективного психозу, при інволюційній депресії та депресії судинного походження.

Кататонічне збудження супроводжується руховим неспокоєм з безглуздими стереотипіями — як мовними, так і руховими. Характерними для цього стану є кривляння, манірність, карикатурність («псевдовишуканість») рухів, незвичайні химерні пози тіла, парамімії (невідповідність виразу обличчя емоціям). При кататонічному збудженні можливі імпульсивні дії, агресія, руйнівні вчинки, йому притаманні негативізм, амбітендентність, ехолалія, ехопраксія тощо. Часто поєднується з окремими симп­томами кататонічного ступору або змінюється ним. Такий тип збудження спостерігається при кататонічній формі шизофренії.

Гебефренічне збудження проявляється руховим і мовним збу­дженням з дурнуватою поведінкою. Хворі стають метушливими, на фоні піднесеного безглуздого настрою з’являються стереотипні рухи (пустотлива ейфорія): неадекватний сміх, кривляння. Вони передражнюють інших, блазнюють, копіюючи їхні дії. Стриба­ють, плещуть у долоні, оголюються. Пози калейдоскопічно змінюються, повторюються. Можливі імпульсивні асоціальні дії.

Гебефренічне збудження частіше буває у хворих з гебефренічною формою шизофренії підліткового віку.

Епілептичне збудження часто виникає в потьмареному стані свідомості, перед судомними нападами або після них, і прояв­ляється дисфорією (вираженими афектами злості, страху, спа­лахами гніву, агресії). Під час епілептичного збудження хворі вда­ються до брутальності, можуть поранити і навіть убити. Збу­дження виникає раптово, без чіткого мотиву, внаслідок звужен­ня поля свідомості. Спостерігається воно при різних видах епі­лепсії і епілептиформних синдромах.

Аментивне збудження проявляється безладною поведінкою. Хворі метушливі, розгублені, їхні рухи однотипні, хаотичні. Не орієнтуються в навколишньому, не розуміють, що відбувається поруч, раз по раз озираються, вглядаються в обличчя людей. Постійно задають запитання: «Де я?», «Хто вони?», «Що відбу­вається?». Висловлювання хворих непослідовні, фрагментарні (аментивний мовний безлад). Інколи хаотичний набір фраз пе­реривається невеселим сміхом, схлипуванням. Міміка хворих ви­ражає здивування в поєднанні з тривогою, страхом, безпорадні­стю. Аментивне збудження спостерігається при інфекційних пси­хозах і психозах виснаження.

Хореатичне збудження виникає гостро, частіше ввечері або вночі, характеризується глибокою сплутаністю свідомості та дез­орієнтацією. Рухи безладні, аморфні, у межах ліжка (яктація). Хворий розмахує руками, скидає постіль на підлогу, скручує її, опускає ноги. Мова погано модульована: викрикує окремі сло­ва, уривки фраз, склади, звуки (хореатичний мовний безлад). Соматичний стан тяжкий. Шкіра й слизові оболонки сухі, бліді. Обличчя гіперемічне, склери ін’єктовані. Губи з тріщинами, час­то з герпетичною висипкою. Язик сухий, вкритий сіро-коричне­вим нальотом. На тілі помітні петехії, синці. Гіпергідроз, фізич­не виснаження. Температура тіла сягає 40-41 °С. Хореатичне збудження спостерігається при інфекційному психозі за типом «гострої маячні» і при фебрильній шизофренії.

Істеричне збудження виявляється порушеннями в афективній сфері (підвищена афективність, дратівливість, нестійкість емоцій). На фоні пригніченого настрою хворі з незначного приводу де­монстративно плачуть, голосять, стукають кулаками по столу, тупають ногами, б’ють посуд, рвуть на собі одяг. Інколи знижений настрій змінюється веселістю, при цьому хворі неадекватно сміються. На висоті збудження («рухова буря») кричать, тремтять, метушаться, аж до конвульсій. Демонстративно говорять про са­могубство, інколи навіть здійснюють спробу суїциду. При істе­ричному збудженні можуть виникати істеричне потьмарення свідомості й істеричні напади. На поведінку хворого завжди впли­ває конкретна психотравмуюча ситуація. Інколи істеричне збу­дження виявляється пуерилізмом, псевдодеменцією й синдромом Ганзера. Істеричне збудження може супроводжувати істеричну психопатію, істеричні форми реактивних психозів, невротичну істерію.

Психопатичне збудження найчастіше психогенно обумовлене, має певну мету й досить різноманітні прояви (залежно від фор­ми психопатії). Психопатичні особи створюють напружену об­становку, залучаючи в конфлікт інших людей. Якщо хворого стримувати, збудження наростатиме. Зміст мови (викрики, вимо­ги, образи, погрози, лайка) змінюється залежно від дій оточую­чих і ситуації. Спостерігається при психопатіях і у хворих з психопатоподібною симптоматикою.

Панічне збудження характеризується хаотичним, безглуздим руховим збудженням, що виникає раптово внаслідок стихійного лиха, катастроф, ситуацій, які загрожують життю. Людина ме­тушиться, виконує безтямні рухи, розмахує руками, кричить, про­сить допомоги, не помічаючи реальних шляхів до порятунку. Інколи раптом кудись мчить без будь-якої мети, часто назустріч небезпеці (фугіформна реакція). Панічне збудження може супро­воджуватися потьмаренням свідомості з подальшою амнезією. Для панічного збудження характерні вегетативні порушення: підвищення артеріального тиску, тахікардія, блідість шкіри, пітливість, діарея.

Якщо кілька осіб охоплено таким станом, то виникає загальна паніка. Це явище інколи набуває характеру масового індукова­ного психозу, особливо в тих випадках, коли «індуктором» є осо­бистість, яка піддається навіюванню.

Еротичне збудження спостерігається при олігофренії та ви­являється руховим збудженням безглуздого характеру, часом руй­нівними діями, супроводжується криками, інколи з нанесенням собі ушкоджень.

Гіпокінезія 1 ступор

Типами психомоторної рухової загальмованості є гіпокінезія і ступор.

Розрізняють такі види ступору: кататонічний, депресивний, реактивний (психогенний), екзогенний тощо.

Кататонічний ступор характеризується нерухомістю, мутизмом (відмова від мовного контакту), підвищенням м’язового то­нусу, наявністю воскової пластики (хворий надовго застигає в спонтанно прийнятій або наданій позі, часто незручній). Також можуть бути виявлені симптоми Дюпре (у хворого з-під голови забрана подушка, його ГОЛОВА висить у повітрі, але він лишаєть­ся у такому положенні тривалий час); негативізму — безпідстав­ної протидії вимогам ситуації, наприклад, при активному нега­тивізмі хворим виконуються дії, прямо протилежні тим, яких від нього вимагають, а у випадку пасивного негативізму — спостері­гається відмова від виконання запрограмованих дій, автоматич­ного підкорення. Для депресивного ступору характерний розви­ток масивного рухового гальмування, до повного знерухомлення на висоті депресії.

Кататонічний ступор є проявом кататонічного синдрому. Ха­рактеризується нерухомістю, тривалим перебуванням в одно­манітній позі, часто ембріональній, симптомами повітряної по­душки Дюпре (під час лежання на спині голова, шия, плечовий пояс підведені), капюшона (хворі сидять чи лежать, натягнувши на голову ковдру, халат тощо, залишивши відкритим обличчя) та ін. При цьому людина не реагує на мокру постіль, зміни тем­ператури в приміщенні, голод, спрагу, уколи, термічні подраз­нення і навіть небезпеку (скажімо, пожежу). Притаманний також м’язовий гіпертонус або воскова гнучкість (утримує тіло в тако­му положенні, якого надають сторонні), мутизм (мовчання). Може супроводжуватися негативізмом — активним (безглузда, активна протидія інструкціям) або пасивним (нереагування на будь-які зовнішні втручання). Спогади на цей період зберігають­ся. Субступорозний стан — це неповне заціпеніння, різного про­яву мутизм, неприродна поза, часткова відмова від їжі.

Депресивний ступор — повна або майже повна нерухомість, скорботна поза, стражденний вираз обличчя. Вербальний кон­такт утруднений, відповіді односкладові. Хворі інколи бувають неохайні. Ступор раптово може змінитися гострим збудженням, під час якого пацієнт здатний завдати собі серйозних ушкоджень. Спостерігається при тяжких ендогенних депресіях.

Психогенний (істеричний) ступор виникає внаслідок пси­хогенної травми — переживання катастрофи, страху, жаху, рап­тової смерті близьких тощо. Найчастіше буває в істероїдних осо­бистостей. Характеризується загальною загальмованістю, аж до заціпеніння. Іноді супроводжується мутизмом, розслабленням м’язів. Відомий під назвою «уявна смерть».

Для апатичного ступору притаманна байдужість до всього, бездіяльність, дезорієнтування, повне безсилля, безсоння, анорексія, зниження тонусу м’язів, неохайність. Виникає на фоні тяж­кого фізичного виснаження, кахексії при затяжних симптоматич­них психозах, енцефалопатіях. Його називають також адинамічним, аспонтанним, абулічним ступором.

Екзогенний ступор — гіпо- або акінезія, що спостерігається при тяжких токсичних або інфекційних ураженнях головного мозку.

Дослідження волі та сфери потягів потребує перш за все ре­тельного збору анамнезу зі слів хворого, а також родичів і близь­ких, що іноді дає набагато більше. Особливо пильно треба вив­чати Анамнез у випадку поєднання гіпобулії зі зниженим на­строєм, що може супроводжуватися думками про самогубство. Багато може дати безпосереднє спостереження за хворим (ви­разність, точність та швидкість рухів, ступінь активності у відділенні, ставлення до їжі тощо), докладне ознайомлення з його скаргами. Необхідну інформацію про поведінку хворого також можна отримати із записів чергового медперсоналу в спеціаль­них медичних журналах.

Нарешті, слід особливо виділити так званий апатико-абулічний синдром, що складається з апатії та абулії і має велике зна­чення в клініці шизофренії, інших тяжких психічних розладів.