Інтенсивна терапія гострих отруєнь - А. В. Говенко 2010

Загальна характеристика гострих отруєнь
Особливості патогенезу гострих отруєнь та фактори, що визначають розвиток отруєнь

У патогенезі отруєнь виділяють такі фактори.

1. Концентраційний фактор - концентрація молекул токсичної речовини в біологічних середовищах організму (мкг/мл). Цей фактор є основним, оскільки корелює з появою перших клінічних симптомів при токсичній концентрації отрути в крові, з подальшим розвитком отруєння, аж до можливого летального наслідку - у випадках смертельної концентрації.

2. Фактор часу - визначає час перебування токсичної дози отрути в організмі, швидкість її надходження і виведення. Тобто в цілому відображає зв’язок між часом дії отрути та її токсичним ефектом. Визначення динаміки концентраційного фактору і фактору часу дозволяє розрізняти токсикогенну та соматогенну фази отруєння, а також період резорбції та елімінації отрути в токсикогенній фазі.

3. Просторовий фактор - визначає шляхи надходження, виведення і просторового розподілу отрути, що, в основному, пов’язано з кровопостачанням органів і тканин. Найбільша кількість отрути за одиницю часу надходить, як правило, в Легені, нирки, печінку, Серце та мозок - так званий динамічний розподіл. Крім того, відбувається і статистичний розподіл отрути, що пов’язаний із ступенем адсорбції та чутливості до рецептора токсичності. Характер взаємодії отрути з організмом залежить також від багатьох додаткових факторів, що мають відношення як до самої отрути, так і до організму, наприклад реакції ферментних систем. Вони в свою чергу залежать від певної «токсикологічної ситуації», наприклад, від різних шляхів надходження отрути в Організм, взаємодії з іншими отрутами тощо.

4. Віковий фактор - відображає ступінь чутливості та реакцію організму на отруту в різних вікових періодах життя людини. Особливо цей фактор має значення в дитячому та старечому віці, коли резистентність до токсичного впливу знижена в 10 і більше разів.

5. Фактор ефективності Лікування - визначає реакцію організму на проведення детоксикаційної терапії, що дає змогу в декілька разів підвищити концентраційні пороги розвитку основних симптомів інтоксикації та значно скоротити період токсикогенної фази.

Особливе місце в патогенезі отруєння займає поняття про рецептори токсичності, як місце конкретної взаємодії отрути з організмом. У токсикологічних дослідженнях Дж. Ленглі (1878), А. Кларка (1937) показано, що між природними речовинами та рецепторами може виникати зв’язок, аналогічний взаємодії субстрату з специфічним ферментом. Наприклад, оксигрупа серину, що входить як складова частина в молекулу ферменту ацетилхолінестерази, є рецептором для ФОС (карбофос, хлорофос тощо), що утворюють з нею стійку сполуку. В результаті розвивається специфічний антихолінестеразний ефект, характерний для більшості ФОС.

Крім ферментів, рецепторами токсичності є амінокислоти (гістидин, цистеїн тощо), НУКЛЕЇНОВІ КИСЛОТИ, пуринові і піримідинові НУКЛЕОТИДИ, Вітаміни, а також найбільш активні функціональні групи органічних сполук, такі як: сульфгідрильні, гідроксильні, карбоксильні, аміно- і фосфорвмістні, що відіграють життєво важливу роль у метаболізмі клітини.

Вважається (Е. Альберт, 1951), що будь-яка хімічна речовина, для того щоб спричинити біологічну дію, повинна мати щонайменше дві ознаки: спорідненість до рецептора і власну фізико-хімічну активність. Під спорідненістю розуміють ступінь зв’язку речовини з рецептором, що вимірюється величиною, що є зворотною по відношенню до швидкості ДИСОЦІАЦІЇ комплексу «речовина+рецептор». Ступінь токсичності хімічної речовини визначається мінімальною кількістю її молекул, що здатні зв’язувати і виводити з ладу життєво важливі клітини-мішені.

Існує ціла група речовин, що характеризуються специфічною мембрано-токсичною дією - мембранотоксини (А. А. Покровский, 1962). До них відносяться екзогенні і ендогенні хімічні сполуки, що володіють фосфоліпазною активністю, в результаті якої відбувається дезорганізація і руйнування основної рідинокристалічної структури мембрани з подальшою загибеллю клітини (отрути змій, комах, мікроорганізмів; сапоніни, синтетичні детергенти тощо).

Особливістю патогенезу багатьох отруєнь є токсифікація деяких хімічних сполук у процесі їх біотрансформації в організмі. При цьому метаболіти отрути стають більш токсичними, ніж сама отрута. Цей процес має назву «летального синтезу». Прикладами такого процесу є метаболізм метилового спирту, етиленгліколю, деяких ФОС (карбофос), тощо.

В процесі перебігу гострого отруєння виділяють такі стадії.

I. Токсикогенна стадія, при якій отрута знаходиться в організмі в дозі, що здатна викликати специфічну дію (Екзотоксичний ШОК, кома, шлунково-кишкова кровотеча, асфіксія та ін.). Ця дія пов’язана з порушенням функції певних мембран, білків і інших рецепторів токсичності. Одночасно розвиваються адаптаційні реакції, що спрямовані на ліквідацію порушень гомеостазу, для яких отруйна речовина є пусковим фактором. Це гіпофізарно-адреналова реакція («стрес»), лізосомна реакція, реакція серцево-судинної системи (централізація кровообігу), реакція системи згортання крові та інші, що мають відношення до соматогенного ефекту хімічної травми. Всі ці реакції спочатку виступають як «захисні» реакції.

У токсикогенній стадії виділяють два періоди:

1. Період резорбції отрути (досягнення максимальної концентрації отрути в крові).

2. Період елімінації отрути (до повного виведення отрути).

II. Соматогенна стадія настає після виведення (часткового чи повного) або розпаду отрути у вигляді «слідового» ураження різних органів і систем організму аж до повного відновлення (виздоровлення) або загибелі організму (гострий респіраторний дистрес-синдром, гостра нирково-Печінкова недостатність, Сепсис, ін.).

Таким чином, загальний токсичний ефект внаслідок отруєння є результатом специфічної токсичної взаємодії отрути та компенсаторно-пристосувальними реакціями організму людини. Разом з тим неспецифічні для отруєння реакції, такі як «централізація кровообігу» або гіпокоагуляція і фібриноліз при їх вираженості стають причиною значних порушень гомеостазу і вимагають проведення невідкладних заходів.