Антибіотики (властивості, застосування, взаємодія) - М.П. Черенько 1999

Короткий нарис з історії хірургії

Хірургія одержала свою назву від двох грецьких слів: χιρε —, що означає «рука», і є εργω — «діло». У давнину хірургію розцінювали як рукоділля, вважаючи її ремеслом. З роками вона розвивалася, удосконалювалася і перетворилася на справжню науку, яка займає одне з чільних місць серед інших медичних дисциплін. Ще у стародавньому манускрипті Сушрути вказується, що «хірургія перша і найкраща зі всіх медичних наук, дорогоцінний дарунок неба і вічне джерело слави».

У своїй книзі «Порадник для тих, хто вивчає хірургію в анатомічному театрі», яка побачила світ близько трьох сторіч тому (1710), професор і незмінний керівник Московської медико-хірургічної школи (1707—1735) М.Бідлоо вказує, що хірургія — це «предмет, створений досвідом на основі пізнання і вивчення добре складеного людського тіла для відновлення і збереження неприродно зміненого випадковими хворобами тіла і краси його, що досягається прикладанням рук ззовні, застосуванням ліків усередину, а також інструментів».

На його думку, хірургія поділяється на дві частини: теорію і практику. Теорія — є «викладання хірургічне, викладання історичне про всі хвороби людського тіла, аби пізнати, що таке хвороба, її суть, різноманітність проявів і перебіг. Практика — коли те, що ми говоримо, пояснюємо і розуміємо теоретично, робимо руками і інструментами, і всіма способами, що придатні для вилікування будь-якої хвороби».

Хірургія стара, як і людство. З найдавніших часів людина мусила давати собі раду у разі пошкоджень, які виникали в неї у боротьбі з супротивником або дикими звірами, повинна була вміти загоювати і зашивати рани, видаляти з них стріли чи кінці списів, управляти вивихи і лікувати переломи. У музеях можна побачити черепи з кам'яної епохи, знайдені під час розкопок у Єгипті, Південно-Західній Европі, Скандинавії, Перу, Полінезії, зі слідами трепанації, які свідчать про те, що від операції до смерті минув тривалий час.

У той же час, на думку деяких філософів та істориків (Жан-Жак Руссо, Ріхтер та ін.), людині первіснообщинного ладу не потрібна була медична допомога. На їх думку, життя первісної людини проходило в повному єднанні з природою, щедрими дарами якої вона користувалася безтурботно, мала добре здоров'я, не знала хвороб і страждань.

Але наукою доведено, що ніякого «золотого віку» позаду нас не було, і первісна людина жила важко, повсякчас боролася із ворожими силами природи.

Важкі умови життя, добування їжі спричиняли у первісної людини різні захворювання. На скелетах людей, які жили в сиву давнину, виявляють ознаки перенесених хвороб та хірургічних втручань.

Рабовласницький лад характеризувався інтенсивним розвитком виробничих відносин порівняно з первіснообщинним. При цьому з’явилися можливості для розподілу праці і її спеціалізації, виникли різні ремесла, в суспільстві виділилися ремісники-професіонали, у тому числі й лікарі. З'являється писемність (клинопис, ієрогліфи), що сприяє появі медичних текстів, творів.

Початкові основи хірургії були закладені лікарями Стародавньої Індії, Єгипту, Китаю, Греції, Риму. У Стародавній Індії були університети і практикувалася шкільна підготовка лікарів. За 100 років до нашої ери в Індії користувалися розпеченим залізом для припікання нориць. Кровотечі зупиняли за допомогою тугої пов'язки. Індійський метод пластики носа не втратив свого значення й до сьогодні. У Стародавній Індії працювали професіонали-хірурги, які добре знали анатомію людини. На їх озброєнні було близько 120 сталевих інструментів, вони знали техніку накладання швів за допомогою лляних ниток і Волосся, уміли зашивати рани кишечника. Сушрута використовував для цього чорних мурашок, які схоплювали своїми кліщами край рани, після чого він відрізував їх тулуби. Метод цей використовували до XI сторіччя.

У цей же час у Індії було заборонено розтин трупів людей, а також тварин. Лікарі відточували свою хірургічну майстерність на дошках, вкритих воском, на соковитих рослинах та овочах.

Стародавні євреї вважали за великий гріх навіть торкатися трупа. На жаль, про єврейську медицину того часу судити важко, бо стародавні євреї не залишили по собі жодної медичної книги.

Як можна судити з досліджень мумій і папірусів, за 1000 років до нашої ери стародавні єгиптяни уміли виконувати ампутацію, розкривати черепну порожнину і проводити інші складні втручання, застосовуючи при цьому для знеболення настій кореня мандрагори чи індійських конопель.

Не меншого розвитку досягла хірургія у Стародавньому Китаї. Низка положень китайської медицини зберігалася тривалий час, а Методи голковколювання і досі не втратили значення.

Стародавні асирійці, вавілонці відзначалися високим рівнем культури, медицини, в тому числі й хірургії.

Хірурги того часу вже проводили складні операції, за успішне виконання яких вони отримували високу винагороду. Щоправда, за негативні наслідки їх вони каралися. У папірусах того часу писалося: «Якщо лікар виконує у кого-небудь серйозну операцію бронзовим ножем і спричинить хворому смерть, якщо він, знімаючи у кого- небудь катаракту, пошкодить око, то він карається відрізуванням руки».

Солідні наукові праці з медицини (в тому числі й хірургічні) знайдено в Стародавній Греції. Авторитет грецьких учених був непохитним у всіх країнах світу протягом багатьох сторіч.

Незважаючи на заборону розтину трупів (з релігійних переконань, а також через відразу), хірургія у Греції досягла великого розвитку.

Говорячи про хірургію стародавніх греків, ми не можемо не назвати відомого лікаря того часу Гіппократа (мал.1). Не маючи точних відомостей про анатомію і фізіологію людини, Гіппократ емпірично заклав початкові основи наукової хірурги. Він розробив раціональні для того часу методи Лікування ран, переломів, описав правець, виділив Сепсис, вправляв вивихи тощо. Перед виконанням операції Гіппократ вимагав від лікарів скрупульозної чистоти, ретельного гоління операційного поля. Підчас проведення оперативних втручань він застосовував переварену і профільтровану воду, чисте полотно, Губки, сухе листя, вино, галун і солі міді. При переломах виконував іммобілізацію за допомогою шин, витягання. Оперував Гіппократ інструментами з міді, бо сталі у той час греки не знали.

Наскільки серйозно ставився Гіппократ до лікарської діяльності, свідчить один із його афоризмів: «Vita brevis, ars longa, tempus praeceps, experimentum periculosum, judicium difficile» («Життя коротке, мистецтво довге, час скороминучий, досвід небезпечний, рішення тяжке»).

Між цим афоризмом та пізнішим висловлюванням школи Асклепіада (126—56 р. до н.е.), що мистецтво коротке, а життя довге, є велика різниця. З того наукового нігілізму учень Асклепіада Тессалус робить висновок, що медицину можна вивчити за 6 міс. Тож не дивно, що випускників цієї школи називали «ослами Тессалуса».

Після завоювання Греції римлянами починається занепад грецької культури і економіки. Центром науки у цей час стає Рим. Розвиток медицини тут пов'язаний з іменами Цельса (25 р. до н.е.—50 р.н.е.) і Галена (130—210 р. н.е.) Хоча Цельс не був професійним лікарем, у його працях знаходимо опис перев’язування судин, визначення чотирьох ознак запалення («Notae verae inflammationis sunt quatuor: rubor et tumor, cum calore et dolore»): є чотири ознаки справжнього запалення — почервоніння та опух з жаром і болем.

Гален зупиняв кровотечу за допомогою не лише перев'язування судини шовковими нитками чи струною, але й скручування. Він першим вивчив механізм утворення кісткового мозоля.

Галенові належать анатомічні атласи, написані на підставі секції мавп і свиней і лише випадково — людських трупів. Отож не дивно, що в них багато неточностей.

Недостатній розвиток у цей час анатомії часто пояснюють ворожим ставленням церкви до розтину трупів людей. Однак це не відповідає історичній правді. Професор Московського університету Л.Мороховіц у своїй праці «Історія і співвідношення медичних знань» писав: «Заборона робити розтин трупів стосувалася лише монахів. Світським людям папи не забороняли виконувати секції, на що вказують статути багатьох університетів».

Мікеланджело Буонарроті у монастирі св. Духу у Флоренції з дозволу настоятеля мав спеціальне приміщення для трупів.

У Франції 1367 р. було дозволено робити секцію трупів страчених людей.

Середні віки в Европі характеризуються занепадом науки. У той час найбільшого розвитку здобула арабська медицина. На жаль, релігійні забобони арабів заважали розвиткові оперативної хірургії. Багато досягнень стародавньої культури, в тому числі й хірургії, було забуто.

Видатними представниками арабської школи були Абулькасем (початок XII ст.) і Ібн-Сіна (980—1037), що відомий у Европі як Авіценна. Перший наголошував на ролі повітря у зараженні ран, широко використовував примітивний «мурашиний» шов кишок; як кровоспинний засіб застосовував розпечене залізо, відзначав значення вина як знезаражувального засобу.

Мал. 1. Гіппократ (460—377 р. до н. е.)

Ібн-Сіна написав багато праць з медицини, серед яких найбільшою популярністю користувався його «Канон лікарської науки». Він залишив численні праці з різних галузей знань: філософії, математики, фізики, астрономії, хімії та ін. Був великим ученим, і його ім'я справедливо може бути поставлене поряд з такими корифеями науки, як Гіппократ і Гален.

У середні віки в країнах Західної Європи розвиток медицини і хірургії почався в Італії і Франції, дещо пізніше — в Англії і Німеччині. Важливим кроком щодо цього було відкриття університетів у Падуї, Салерно, Кембріджі і Оксфорді (XIII ст.), Празі, Відні, Кракові (XIV ст.), Лейпцігу (XV ст.).

У той час офіційна університетська наука визнавала лише внутрішню медицину. Хірургія д більшості університетів не викладалася. Лікарі, які закінчували навчання, повинні були присягти, що не будуть займатися хірургією. Нею займалися цирульники і працівники лазень без будь-якої спеціальної підготовки. Рівень хірургії Дуже знизився — до рівня ремесла, займалися лише кровопусканням, прикладанням банок, видаленням зубів, ставленням клізми, розтином гнояків. У той же час серед цирульників було багато талановитих людей, які самі удосконалювалися і згодом із цеху цирульників переходили в цех хірургів. Найповніше узагальнення досвіду середньовічної хірургії у XVI ст. дав родоначальник хірургії того часу Амбруаз Паре, який сам був вихідцем із військових цирульників.

Понад два тисячоліття, до періоду раннього капіталізму, хірургія грунтувалася на емпіричних основах. Капіталістичний суспільний лад, який поступово зруйнував феодалізм, створив кращі умови для культурного процесу. У XVI ст., яке в історії називається періодом Відродження, слабне влада церкви, зменшується її вплив на науку. В той час здійснюється низка відкриттів, які мають величезне значення для розвитку медицини взагалі і хірургії, зокрема. Працями Леонардо да Вінчі і Андрія Везалія закладено основи анатомії. Гарвей (1628 р.) відкриває Кровообіг, Левенгук — Мікроскоп. Відомим у XVI ст. був французький хірург Амбруаз Паре (1517—1541).

Амбруаз Паре у 20 років працював уже військовим хірургом. Будучи дуже спостережливим, він зробив важливі відкриття. Коли в одній із битв у 1537 р. не вистачило олії, якою звичайно заливали рани, він використав для цього суміш жовтків, трояндової олії і терпентину. Після безсонної ночі, проведеної біля ліжка хворих, він з подивом зауважив, що загальний стан пацієнтів і вигляд ран кращі, ніж у тих поранених, яким рани обробляли гарячою олією. Це дало йому можливість дійти висновку, що гаряча олія негативно впливає на процес гоєння ран і що цей метод не повинен використовуватися. У подальшій роботі, у 1552 р., для зупинки кровотечі, замість припікання залізом кровоточивих судин, Амбруаз Паре застосував їх перев'язування, яке з часів Цельса було зовсім забуте.

Неоднозначною фігурою був Парацельс. Це видатний учений, який об'їздив увесь світ і набув великого практичного досвіду, беручи участь у війнах. Запропонував лікувати рани в'яжучими засобами, а для поліпшення загального стану хворого використовував різні напої.

Попри незаперечні наукові і революційні якості Парацельса, у його поглядах знаходимо багато марновірств і забобонів. Так, за його тлумаченням, людським організмом керує астральне тіло, яке міститься в шлунку і мозку. Парацельс був у постійному конфлікті з професорами і владою, викладав не латинською, а німецькою мовою, вимушено мандрував по всій Європі, ніде довго не затримуючись. Особливо ретельно вивчав він хімію, вишукуючи щораз нові хімічні препарати для лікування хвороб. Про фантастичність його пошуків свідчать пропоновані ним лиси — мазь та вино для обробки ран. До складу мазі повинен був уходити смалець з жиру повішених, а вино повинно було варитись із глистами.

Позитивним аспектом діяльності Парацельса було те, що він почав вивчати професійні хвороби робітників, вніс багато нового в розуміння перебігу ранового процесу.

У Росії певний вплив на розвиток медицини і особливо хірургії мали реформи Петра І. Сам Петро І цікавився хірургією. Він завжди носив із собою хірургічні інструменти. Не будучи лікарем, а тільки любителем-хірургом, сам робив розрізи, череворозтин, видаляв Зуби.

За наказом Петра І від 25 травня 1706 р., за річкою Яузою був збудований госпіталь, який став першою медичною школою, або медико-хірургічним училищем, у Росії. Тут уперше почали викладати медицину й хірургію.

У 1755 р. з ініціативи М.Ломоносова (1711—1765) було відкрито Московський університет, якому судилося відіграти видатну роль у розвитку не тільки російської, а й світової науки. За проектом М. Ломоносова, до складу Московського університету входив і медичний факультет — «для умножения в России российских хирургов и докторов, которых очень мало».

За статутом медичний факультет Московського університету мав право присвоювати ступінь доктора медицини. Вперше такий вчений ступінь одержав у 1794 р. вихованець Київської академії Хома Борсук-Мойсеєв.

У Росії протягом першої половини XIX ст. було досягнуто значних успіхів у різних галузях науки. У цей період відкрито кілька університетів з медичними факультетами: у Вільно (Вільнюс) — у 1803 р.; у Казані — у 1804 р.; у Юр’єві (Тарту) — у 1814 р.; у Петербурзі — у 1819 р. Медико-хірургічні училища в Петербурзі і Москві були перетворені на медико-хірургічні академії. Викладання анатомії і хірургії займало в них почесне місце.

У XVIII ст. світова хірургія зробила значний крок уперед. Велике значення мало відкриття в Парижі хірургічної академії (1731). З цього часу хірургія почала визнаватися як наука.

У XVIII ст. і в першій половині XIX ст. за рівнем розвитку хірургія випередила внутрішню медицину, позаяк представники цієї спеціальності ще дотримували застарілих догм, у той час як хірурги зрозуміли велике значення патологоанатомічних досліджень для операційної техніки і використовували методи досліджень, застосовувані в терапевтичній клініці.

Настає XIX ст., а з ним і інтенсивний розвиток капіталізму. На основі наукових відкриттів і винаходів відбувається швидкий прогрес у промисловості. Одночасно успішно розвивається й біологічна наука, яка створює базу для медицини.

Здавалося б, є всі умови для швидкого розвитку теоретичної і практичної хірургії. І все-таки цього не сталося. Існували три серйозні перешкоди цьому. Це відсутність методів боротьби з болем, невміння хірургів запобігати рановій інфекції, спиняти кровотечу і поповнювати втрачену Кров. Все це призвело до того, що наслідки хірургічних втручань у першій половині XIX ст. були значно гіршими, ніж у другій половині XVIII ст. Зумовлювалося це низкою причин: лікарні були переповнені, панувала неймовірна недбалість, а лікування більше шкодило, аніж допомагало хворим. У хірургічних відділеннях лютували бешиха, септичне і гнильне зараження, у пологових будинках помирали сотні жінок від післяпологової гарячки. У Відні в одній із клінік протягом певного періоду померли від зараження всі породіллі. Хірурги не мили рук перед операціями, акушери — перед прийманням пологів. Робили це тільки після них. Загальна післяопераційна смертність доходила до 80 %.

Мал. 2. Джозеф Лісгтер (1827—1881)

Ці жахливі наслідки оперативних втручань пояснюються передусім повним незнанням бактеріології і основ антисептики і асептики.

Перелом щодо цього настав лише після відкриття Луї Пастером і впровадження у 1867 р. англійським хірургом Джозефом Лістером (мал.2) обгрунтованої системи заходів, спрямованих на запобігання інфекційним ускладненням ран. Останньому і належить честь відкриття антисептики.

Наприкінці ХІХ ст. поряд із антисептикою Бергманом і Шіммельбушем у хірургічну практику було введено антисептичний метод, спрямований на запобігання проникненню інфекції в рану.

Подальший розвиток хірургії пов’язаний із упровадженням у хірургічну практику інгаляційного наркозу.

У 1800 р. англійський хімік Деві для знеболення різних маніпуляцій і операцій запропонував використовувати винайдений ним газ — закис азоту («веселящий» газ). Але потрібно було лише 40 років, аби англійський зубний лікар Уельс почав застосовувати його під час екстракції зубів. Невдачі, які супроводжували ці маніпуляції, призвели до психічного розладу, і Уельс зрештою наклав на себе руки. Це сталося у 1848 р. Щасливішим виявився другий зубний лікар — американець Мортон. З його іменем зв’язано використання ефірного наркозу.

Мал. 3. M.І.Пирогов (1810—1881)

16 жовтня 1846 р. Дж.Уоррен, провідний хірург Массачусетського університету, першим у світі виконав операцію з видалення пухлини на шиї під ефірним наркозом.

У 1847 р. англійським лікарем акушером-гінекологом Сімпсоном для знеболення пологів було запропоновано ще один анестетичний засіб — хлороформ.

Наприкінці XVIII і на початку XIX ст. було усунено третю перешкоду на шляху розвитку хірургії. Хірурги навчилися боротися з крововтратою. Цьому сприяло відкриття таємниці крові. У 1909 р. виявлено нову її властивість. Віденський бактеріолог К. Ландштейнер установив, що кров людей за своїми серологічними властивостями поділяється на три групи. Справу, почату Ландштейнером, завершив чеський учений Ян Янський, який виділив IV групу крові.

Після Введення в хірургічну практику асептики і антисептики, знеболення та переливання крові хірургія починає розвиватися швидкими темпами.

Важливу роль у розвитку хірурга у другій половині ХІХ ст. відіграв М. Пирогов (1810—1881; мал.З). Насамперед він відомий як видатний хірурга засновник воєнно-польової хірургії. Його книга «Початки загальної воєнно-польової хірургії» і сьогодні вважається першокласною працею. У ній він наголошує на значенні сортування поранених, вимагає іммобілізації травмованих кінцівок, застосовує з цією метою гіпсові пов'язки, першим залучає до подання медичної допомоги у воєнний час жінок. Раніше за Луї Пастера він зробив припущення про те, що гнійні ускладнення ран спричинюються живими збудниками, яких він назвав «міазмами». У зв'язку з цим він створив у клініці спеціальні відділення для хворих, що заражені «госпітальними міазмами».

М. Пирогов започаткував пластику кісток, розробив методи перев’язування судин (його докторська дисертація присвячена перев'язуванню черевної аорти при аневризмі в пахвинній ділянці). Великий внесок зробив М. Пирогов у розвиток топографічної анатомії.

З часів М. Пирогова російська хірургія стала на ноги і внесла багато нового, повчального і оригінального в скарбницю світової хірургії.

Після смерті М. Пирогова тіло його було забальзамовано, і воно зберігається зараз у спеціальному саркофазі в невеличкій церковці в селі Вишня Вінницької області на території маєтку, де провів свої останні роки великий хірург. У будинку, де жив М. Пирогов, розташований меморіальний музей.

Світова імперіалістична війна призвела до застою в розвитку мирної хірургії, підсиливши в той час зацікавленість воєнно-польовою. Але час минав. Сьогодні операції на черепі,

грудній клітці, легенях, серці є великим досягненням. Щороку тисячі людей рятують хірурги від неминучої смерті.

XX ст. дало світові великих учених. Імена Федорова, Оппеля, Спасокукоцького, Бакулева, Кера, Кйорте, Тренделенбурга, Лексера, Зауербруха, Більрота, Кохера, братів Мейо, Крайля та багатьох інших учених пов'язані з великими досягненнями у різних ділянках хірургії.

І хоча багато ще в питаннях і проблемах сучасної хірургії вимагає подальшого удосконалення, всебічного вивчення, вже зараз вона досягла такого розвитку, про який наші вчителі і попередники могли лише мріяти.

Чому завдячує хірургія останніх років свій бурхливий розвиток? Передусім досягненням у галузі природознавства і техніки. У своєму рухові вперед вона широко використовує нові відкриття в галузях біології, анатомії, фізіології, фармакології, хімії, електроніки та інших наук.

Винятковий вплив на розвиток хірургії має впровадження в хірургічну практику нових методів знеболення, які дають можливість проводити складні втручання з мінімальним ризиком, нової медичної апаратури й інструментів. Сучасний досвідчений хірург це — лікар із широким світоглядом, який поєднує хірургічні знання зі знаннями фармакології, фізіології, терапії, анатомії, біохімії та ін.

Розвиток хірургії в Україні

У Київській Русі медицини, яку б очолювали лікарі, не було. У містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них воно було не основним, а додатковим заробітком. Лише із збільшенням населення Міст (за часів найбільшого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 тисяч) з'явився попит на медичну допомогу, що сприяло виділенню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з елементами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них «спеціалізувалися» на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, родопомочі тощо.

У ранніх збірниках законів («Руська правда», XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.

Поруч із лікарями -ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у великих містах практикували й приїжджі лікарі-чужинці з країн Заходу і Сходу. Вони знайомили наших лікарів з лікувальними методами своїх країн і в свою чергу запозичали наші терапевтичні засоби, зокрема застосування лікарських рослин.

Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона заснувала в Києві лікарні, а догляд за хворими доручила жінкам. Князь Володимир Великий у 996 р. та князь Ярослав Мудрий у 1096 р. закріпили право лікувати за монастирями.

За грецькими зразками при монастирях і великих церквах, передусім при Києво-Печерському монастирі, влаштовуються притулки для хворих та інвалідів. Серед монахів виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і їх лікування. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до засобів народної медицини.

«Києво-Печерський патерик» доніс до нас відомості про монаха Агапіта, що в XI ст. лікував у Києво-Печерській лаврі.

Першим визначним лікарем-жінкою України була онука Володимира Мономаха — Євпраксія Мстиславівна, яка народилася у 1108 р., виховувалася при княжому дворі і здобула енциклопедичну освіту. Вона почала свою лікарську діяльність молоденькою дівчиною і успішно лікувала хворих з усього Києва. Після одруження з візантійським царевичем у 1152 р. вона продовжувала свою медичну освіту, навчаючись у найкращих лікарів Візантійської імперії. Свій досвід і знання Євпраксія виклала у науковому трактаті «Мазі» та першій в Русі науковій праці, написаній українською мовою, яка є своєрідною енциклопедією тодішніх медичних знань. Тепер ця книжка зберігається в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції в Італії.

У часи розквіту в Київській Русі були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися відомості про лікування хвороб, виходячи як з багатовікового емпіричного досвіду нашого народу, так і з писемних джерел стародавніх учених, які потрапляли до нас з інших країн.

Найдавнішим випадком хірургічного лікування, що згадується у писемних джерелах, є «рєзаньє желве», тобто вирізування пухлини, зроблене у 1076 р. Святославу Ярославичу.

У 1237—1243 рр. усі землі Київської Русі опинилися в тяжкій татаро-монгольській неволі. Глибокий занепад економічного і культурного життя народу не сприяв розвитку лікувальної справи в ті часи. Найменше потерпіли від кочівників західні українські землі — Волинь і Галичина.

Під час навали кочівників кількість покалічених, хворих, тих, хто потребував Опіки й хірургічної допомоги, значно збільшилася. Але глибокий загальний занепад економічного і культурного життя народу гальмував розвиток лікувальної справи. Припиняються також зв’язки з Візантією, південними і західними слов'янськими народами.

У XIII ст. у Львові, який не був окупований татаро-монголами, медицина розвивалася далі, організувалися перші громадські лікарні.

У XIV ст. в Русі склалися відносно сприятливі умови для розвитку медицини.

У XV ст. починають готувати лікарів у Краківському університеті, а пізніше — в Замойській академії (в м. Замості поблизу Львова). При академії був шпиталь на 40 ліжок. Замойська академія проіснувала 190 років.

Незважаючи на скромні можливості медичних факультетів Кракова і Замостя, вони відіграли позитивну роль у поширенні наукових медичних знань серед населення наших земель. Кількість випускників цих шкіл, особливо українців і білорусів, була невеликою. Окремі з них, отримавши звання ліценціатів медицини, продовжували своє навчання в університетах Італії, де здобули вчений ступінь доктора медицини. Серед них Юрій Котермак-Дрогобич, Георгій Франціско Скорина, Пилип Ляшковський.

У 1445 р. у Львові було обладнано першу в Україні аптеку. У XVII ст. такі аптеки відкрито в Чигирині, Києві, Ніжині.

Першим вищим навчальним закладом в Україні була Києво-Могилянська колегія, яку заснував у 1671 р. Петро Могила шляхом об'єднання школи Київського братства зі школою Києво-Печерської лаври.

У 1701 р. вона стала Київською академією. Багато її вихованців були відомими вченими, засновниками медицини, зокрема Нестор Максимович-Амбодик, Андрієвський, Шумлянський. Збільшується кількість шпиталів та лікарень, відкриваються урядовий військовий шпиталь у Києві, державні лікарні в Кременчуці, Полтаві, Ромнах, Лубнах.

У королівській Польщі і підлеглих їй українських землях лікарська справа була поза увагою і контролем державної влади. Широкі маси населення обслуговували не дипломовані лікарі, а лікувальники-ремісники, відомі під назвою цирульників.

У Київському центральному архіві зберігається копія статуту цеху цирульників XVIII ст. У ньому обсяг їх діяльності окреслювався так: «Оное мастерство цирульников имеет стоять в том: бреить, кров жилную и зашкурную пускать, раны гоить рубаные и стреляные, а особенно в вырывании зуба и в излечении французской и шолудной болезней, в поставке крастером и шлифовании бритов». Як бачимо, вся травматологія, лікування венеричних, шкірних хвороб, захворювання зубів були в компетенції цирульників.

Крім цехових цирульників, у великих містах медичною практикою займалося багато осіб, які в цехи з тієї чи тієї причини не входили. Називали їх «партачами» (приватниками). Між цими групами постійно велася боротьба

Після скасування кріпацтва справа медичної допомоги сільському населенню була зосереджена в земських управах, де керівна роль належала поміщикам-дворянам. В Україні земство спочатку було введене на лівобережжі і тільки в 1905 р. — на правобережжі.

Значне поширення в селах різних епідемічних захворювань, велика смертність населення, особливо дітей, змусили новостворені земські управи звернути увагу на медичну справу. Для обслуговування сільського населення стали запрошувати лікарів. Вони повинні були подавати медичну допомогу з усіх галузей медицини, в тому числі й хірургії. Лікарі ці пізніше сформувалися у таких видатних хірургів, як О. Богаєвський, Б. Козловський, Л.Малинівський.

Земська хірургія сприяла проникненню хірургічної допомоги в широкі маси населення. У невеликих земських лікарнях формувалися видатні хірурги, які проводили складні операції.

У 1805 р. Східна Україна дочекалася свого власного університету, який відкрили в Харкові. До його складу входив медичний факультет. У 1834 р. відкрито університет у Києві. Тут у 1844 р. організовано перші терапевтично-хірургічні клініки.

У складі професорів медичного факультету Харківського університету в першій половині XIX ст. було мало видатних фахівців. Більшість із них були посередніми викладачами, які обмежувалися читанням лекцій за записками, зміст яких не змінювався багато років, дисципліни викладались лише теоретично. Ще у 1850—1855 рр. патологію, хірургію викладали латинською мовою, що утруднювало засвоєння цих дисциплін студентами. Такі лекції вони мало відвідували. У лекційному журналі викладача патології і терапії професора І. Рейпольського є такий запис: «Лекція відбулася, але слухачів не було».

У другій половині XIX ст. хірургічні клініки медичних університетів Харкова і Києва стають справжніми осередками хірургічної науки і практики в Україні. Викладання хірургії тут пов'язане з іменами таких відомих учених, як В. Грубе, В. Караваєв (мал.4), Ю.Шимановський, М.Волкович (мал.5) та ін.

У 1865 р. відкрито університет в Одесі.

Через шість років після заснування у Київському університеті було відкрито медичний факультет. Організовано терапевтичну і хірургічну клініки на 20 ліжок кожна, що відразу позитивно позначилося на діяльності новоствореного факультету. А найголовніше — провідні кафедри медичного факультету очолили видатні вчені.

Протягом 48 років кафедру хірургії на медичному факультеті при Київському університеті очолював учень М. Пирогова В. Караваєв.

У співдружності з В.Караваєвим працював талановитий хірург і вчений Ю. Шимановський, який викладав хірургічну анатомію і оперативну хірургію.

Серед керівників хірургічних кафедр Київського університету слід назвати М. Волковича. Він був організатором і головою Київського хірургічного товариства.

Широко відомим став вихованець Харківського університету хірург-новатор Аполінарій Підріз. Він був піонером хірургії серця. А.Підріза слід вважати одним із зачинателів поєднання асептики і антисептики.

На медичному факультеті Одеського університету працювали такі видатні вчені-хірурги, як К. Серапін, М. Лисенков, К. Сапєжко, А. Щоголів.

Після 1917 р. в Україні розгортається будівництво мережі лікувальних і профілактичних закладів. Після закінчення громадянської війни особливу увагу було звернено на організацію хірургічного обслуговування шахтарів Донбасу, працівників у галузі важкої промисловості Дніпропетровщини, Кривого Рогу і насамперед — на організацію травматологічної допомоги. Щодо цього провідна роль належить Харківському ортопедо-травматологічному інститутові. Він на тривалий час стає методичним центром з організації травматологічної допомоги в Україні.

Мал. 4. В.О.Караваєв (1811 —1892)

Мал. 5. М.М.Волкович (1858—1928)

Значну роботу проведено в країні з організації невідкладної медичної допомоги, зокрема при хірургічних захворюваннях. Уже в 30-х роках ця справа у великих містах і промислових центрах була на високому рівні. У повоєнні роки особливу увагу приділено організації такої допомоги в районах. Тут створено хірургічні відділення на чолі з кваліфікованими хірургами. У разі складного щодо діагностики чи оперативного лікування захворювання районний хірург мав можливість через санітарну авіацію запросити консультанта з обласного центру чи відправити хворого у спеціалізований заклад.

У 1930 р. у Харкові, а в 1934 р. у Києві було організовано інститути переливання крові. У них розроблялися проблеми консервування крові, вивчалися терміни життєздатності еритроцитів, лейкоцитів, уперше встановлено важливість визначення резистентності еритроцитів як біологічного критерію збереження консервованої крові.

У країні організовуються нові хірургічні школи, пов'язані з іменами таких видатних хірургів, як М. Волкович, О. Кримов (мал.6), О.О. Вишневський, Б.В. Петровський, І. Іщенко, М. Коломийченко та ін.

Українські хірурги порад із хірургами інших національностей брали активну участь у героїчній боротьбі нашого народу з фашистською Німеччиною. Завдяки їхній самовідданій праці 72 % поранених вдалося повернути в ряди бійців. Організація медичної допомоги проводилася на фронтах за етапним принципом, уперше розробленим в період першої світової війни професором військово-медичної академії у Ленінграді В. Оппелем.

У роки Великої Вітчизняної війни видатну роль у керівництві хірургічною роботою відіграли головний хірург Радянської Армії М.Бурденко, Радянського флоту — Ю. Джанелідзе, фронтів і армій — М. Єланський, П. Куприянов, М. Ахутін, С. Банайтіс, І.М. Іщенко. Проте основний тягар праці винесли на своїх плечах тисячі рядових медиків, які під обстрілом ворога виконували складні хірургічні операції. Сотні тисяч поранених зобов'язані своїм життям саме цим мужнім людям.

Важливу роль у діяльності воєнно-санітарної служби, в організації лікування та обслуговування поранених відіграли радянські жінки (40 % фронтових лікарів, 43 % фельдшерів, 40 % санінструкторів та санітарів).

Було нагромаджено великий досвід у різних галузях воєнної медицини.

Після війни в Україні сформувалося багато наукових шкіл, які внесли значний вклад не лише у вітчизняну, але й у світову медицину. Все це сприяло розвитку хірургічної техніки, розширенню діапазону оперативних втручань.

У 1957 р. видатним хірургом М.М. Амосовим було створено у Києві перше відділення серцевої хірургії, у 1983 р. — організовано НДІ серцево-судинної хірургії. Операції на серці почали виконувати в Київському НДІ клінічної і експериментальної хірургії, клініці торакальної хірургії Львівського медичного інституту, Харківському НДІ загальної і невідкладної хірургії, хірургічній клініці Донецького медінституту.

М. Амосов вніс великий вклад і у розвиток легеневої хірургії в Україні, організувавши у 1952 р. в Києві спеціалізовані відділення, а в 1955 р. — першу в Україні кафедру торакальної хірургії. Науково-методичним центром трахеобронхіальної хірургії стала кафедра пульмонології Київського інституту вдосконалення лікарів.

У 50-х роках починається формування анестезіологічної служби в Україні. При провідних хірургічних клініках організовуються анестезіологічні центри. У 1957 р. кафедру торакальної хірургії було перетворено на кафедру торакальної хірургії і анестезіології Київського інституту вдосконалення лікарів, яку очолив професор А.І. Трещинський.

Удосконалились за останні десятиріччя Діагностика та Хірургічні методи лікування захворювань органів черевної порожнини.

Велику роль щодо цього відіграв Київський інститут експериментальної і клінічної хірургії, очолюваний академіком О.О. Шалімовим.

У 1965 р. було організовано КНДІ захворювання нирок і сечовивідних шляхів (урології), який став науково-організаційним центром, урологічної допомоги в республіці. Його очолює академік О.Ф. Возіанов, президент Академії медичних наук України.

Мал. 6. О.П.Кримов (1872—1928)

Поліпшення нейрохірургічної допомоги населенню стало можливим тільки зі створенням у Києві в 1950 р. Українського НДІ нейрохірургії на чолі з видатним нейрохірургом О.І. Арутюновим, а пізніше — академіком А.П. Ромодановим.

У останні десятиріччя набула розвитку спеціалізована допомога при захворюваннях органів слуху та верхніх дихальних шляхів. Значний вклад у розвиток цієї галузі вніс професор О.І. Коломійченко та його школа.

Важливу роль у розвитку онкологічної допомоги відіграє у повоєнні роки Український рентгенологічний інститут у Харкові і Київський науково-дослідний інститут онкології та радіології.

Велика заслуга в розвитку онкологічної допомоги в Україні належить академіку Р.Є. Кавецькому, який з 1960 р. і до кінця свого життя очолював створений ним Інститут експериментальної і клінічної онкотогії МОЗУРСР. У 1971 р. його було реорганізовано в Інститут проблем онкології АН УРСР. Сьогодні цей інститут носить його ім’я.

Після війни розвиток хірургічної офтальмологічної допомоги пов’язаний з ім’ям академіка В.П. Філатова — директора Українського НДІ очних хвороб і тканинної терапії. В. Філатов був не лише видатним вченим, але й прекрасним клініцистом-хірургом і педагогом. Ним запропоновано метод пересадки шкіри за допомогою мігруючого шкірного клаптя на живильній ніжці, який широко використовується в хірургічній практиці.

Гнійна хірургія знайшла розвиток у роботах відомого вченого В.Ф. Войно-Ясенецького. Поряд із хірургічною діяльністю, велику увагу він приділяв духовному наставництву. У 1921 р. ставши архієпископом Сімферопольським і Таврійським, він продовжує багато оперувати, консультує і навчає лікарів. Крім того, сумлінно виконує свої обов’язки як архієпископ. Його роботи внесли багато нового в проблему гнійної хірургії.

За релігійні переконання вчений був переслідуваний радянською владою, неодноразово арештовувався, сидів у тюрмі, був у засланні. Помер архієпископ Лука у 1961 р. на 85-му році життя. Похований в Сімферополі на міському кладовищі.

У повоєнний період було накреслено плани щодо зміцнення охорони здоров'я населення, оздоровлення зовнішнього середовища, запобігання захворюванням, збільшення тривалості життя людини, розширення мережі лікувальних закладів, поліпшення дослідницької роботи з боротьби зі злоякісними пухлинами, розвитку грудної, пластичної, відновної хірургії, випуску нових фармакологічних препаратів і медичної апаратури. У той час здавалося, що є всі умови д ля здійснення цих планів. І лише сьогодні ми усвідомлюємо, як мало зроблено в цьому напрямку, скільки невикористаних можливостей і резервів є ще стосовно цих питань. Мало того, багато в чому ми не лише не досягли прогресу, а, навпаки, зробили значний крок назад. Тоталітарна адміністративна система, що склалася в СРСР, вичерпала себе і увійшла в суперечність із вимогами суспільства. Із середини 70-х років почалося зниження темпів економічного зростання, стали помітні явища стагнації. Це позначилося на всіх галузях народного господарства, в тому числі й на системі охорони здоров'я, фінансування якої проводилося за залишковим принципом. Бюджетні видатки на охорону здоров'я неухильно зменшувалися. Так, у 1960 р. вони дорівнювали 6,6 % від загального бюджету, у 1985 р. 4,6 %, а у 1990 р. — лише близько 3 %.

У останнє десятиріччя у колишньому Радянському Союзі сталася низка великих катастроф. Найтяжчою з них з далекосяжними, важко передбачуваними наслідками для населення стала аварія на Чорнобильській атомній електростанції (1986), коли, за офіційними даними, у повітря потрапило понад 50 млн кюрі радіоактивних речовин. В Україні найбільшого радіоактивного забруднення зазнали райони Київської та Житомирської областей.

Все вищесказане призвело до того, що за чверть сторіччя в країні збільшилася вдвічі кількість дітей з вадами розвитку. Дитяча смертність у 2—2,5 разу перевищує показники розвинених країн. Частота захворювання на рак за період з 1930 по 1975 р. потроїлася, а до 1987 р. збільшилася ще у 1,5 разу. Тривалість життя зменшилася порівняно з показниками 1985 р. і становить 69,6 року. Про екологічне становище в країні не доводиться й говорити. Є відставання з багатьох клінічних дисциплін, у тому числі й хірургії. І пояснюється воно не тим, що у нас немає кваліфікованих фахівців. За хірургічною майстерністю українські хірурги не поступаються зарубіжним. Відсутність належного устаткування, сучасної діагностичної і лікувальної апаратури, медикаментозних засобів не дає можливості їм проявити себе. Не треба, однак, драматизувати ситуацію, яка склалася. Слід тверезо її оцінити, подивитися правді у вічі і докласти всіх зусиль, аби поступово виправити становище і піднести українську медицину, в тому числі й хірургію, до рівня світових стандартів.