Анатомія людини - Коцан І. Я. 2009

Місце людини в природі
Структурні елементи людського організму
Поняття про органи, системи і апарати

Орган (organum — знаряддя) — це частина тіла, яка має певну форму і будову, за­ймає певне місце в організмі і виконує специфічну функцію.

В утворенні будь-якого органа беруть участь різні Тканини, але одна є головною, робочою і обумовлює особливості його будови та функції. Для кісток — це кістко­ва тканина, для м’язів — м’язова, для мозку — нервова, для залоз — епітеліальна. Інші тканини, що входять до органа, виконують допоміжну функцію. Так, сполучна тканина утворює сполучнотканинний каркас органа, який називається стромою; епітеліальна тканина вистилає слизові оболонки органів дихальної і травної систем, м’язова тканина бере участь в утворенні стінок порожнистих органів. До органів відносять кістки, м’язи, залози, Легені, Шлунок, печінку і т.д.

Для виконання ряду функцій одного органа буває недостатньо. Тому виникають комплекси органів — системи.

Система органів — це сукупність органів, які подібні за своєю загальною бу­довою, мають спільне походження і виконують однакову функцію в організмі. На­приклад, кісткова система — це сукупність кісток, що мають однорідну будову, по­дібну функцію і спільне походження. Те ж саме можна сказати про м’язову чи нервову системи. В організмі людини виділяють наступні системи: кісткову, м’язову, травну, дихальну, сечовидільну, статеву, кровоносну, лімфатичну, імунну, нервову, ендокринну і систему органів чуттів.

Апарат — це сукупність органів або систем, які мають різну будову і походження, але виконують спільну функцію. Наприклад, Опорно-руховий апарат включає кісткову і м’язову системи; Сечово-статевий апарат об’єднує дві системи органів, анатомічно і фізіологічно різних, але тісно пов’язаних топографічно, за своїм походженням і част­ково функціонально — систему органів сечовиділення і систему органів розмноження.

Сукупність систем і апаратів органів утворюють цілісний людський Організм, в якому всі складові його частини взаємопов’язані одна з одною, при цьому основна роль в інтеграції (об’єднанні) організму в єдине ціле належить нервовій, серцево-судинній і ендокринній системам. Ці три системи забезпечують нейрогуморальну регуляцію функцій організму.

Людський організм тісно зв’язаний з оточуючим середовищем, живе лише в певних умовах оточуючого середовища, до яких він пристосувався і без яких він не може існу­вати. Постійний обмін речовин з оточуючою зовнішньою природою є суттєвим момен­том життя організму. З припиненням обміну речовин припиняється і життя.

В організмі людини виділяють сому (від грец. soma - тіло), куди умовно відно­сять шкіру, кістки, з’єднання кісток, м’язи,Органи чуттів, і внутрішні органи, що розміщуються в порожнинах (грудній, черевній, порожнині таза). До внутрішніх органів належать органи травної, дихальної і сечово-статевої систем. До соми і вну­трішніх органів підходять і розгалужуються в них Судини і нерви.

Основні принципи будови тіла — це полярність (різна будова і функція полю­сів), сегментарність (найбільш чітко збереглась лише в тулубі), двостороння си­метрія (подібність сторін, але не абсолютна) і кореляція (співвідношення між окремими частинами).

Організм людини в процесі свого становлення пристосувався до оточуючого йо­го середовища. В результаті між ним і конкретними умовами зовнішнього світу встановилась певна рівновага. Ця рівновага, яка досягається завдяки певним мор­фологічним і функціональним особливостям організму позначається як норма, а відповідна їй будова тіла як нормальна. Оскільки різні фактори зовнішнього і вну­трішнього середовища впливають на організм, то будова його і окремих органів та систем варіює, але ця варіабельність в нормі не порушує рівноваги, що встанови­лась із середовищем. Таким чином, норма не є щось стале, незмінне, як вчить ме­тафізика; вона різноманітна і представлена багатьма варіантами будови, які скла­дають в сукупності індивідуальну Мінливість організму, обумовлену як спадковістю, так і факторами зовнішнього середовища.

Будова організму і його окремих органів має багато різновидів — варіантів нор­ми (variatio — видозміна). Згідно з варіаційною статистикою, вони утворюють ва­ріаційний ряд, по краях якого знаходяться крайні форми індивідуальної мінливості. Отже, норма — це гармонійна сукупність варіантів будови і співвідношення таких структурних даних організму, які характерні для людини як виду і забезпечують повноцінне виконання біологічних і соціальних функцій.

Кожна людина неповторна і відрізняється від іншої індивідуальними, тільки їй характерними особливостями, і разом з тим все ж люди належать до одного виду і мають однаковий план будови.

Аномалія (від грец. anomalos — несхожий, відмінний) — це відхилення від но­рми, виражені в різній мірі. Вони також мають різновиди, з яких одні є результатом неправильного розвитку, але не порушують рівноваги, що встановилась між органі­змом та середовищем і, відповідно, не відображаються на функції. Наприклад, правостороннє положення серця чи перекручене розташування внутрішніх органів. Інші аномалії супроводжуються розладом функцій організму чи окремих органів, порушують рівновагу організму з середовищем (наприклад, розщелина піднебіння) чи навіть призводять його до повної нежиттєздатності (наприклад, відсутність че­репа — акранія, відсутність серця — акардія і ін.). Такі різкі вади розвитку назива­ються виродливістю (потворністю). Галузь анатомії і ембріології, що вивчає анома­лії і потворності, називається тератологією (від грец. teratos — чудо, чудовисько, потвора) і відноситься до патологічної анатомії.