Антибіотики (властивості, застосування, взаємодія) - М.П. Черенько 1999

Десмургія

Десмургія (гр. desmos — зв’язка, ergon — дія) — або вчення про пов’язку — є самостійним розділом загальної хірургії.

Пов’язка є важливим засобом для закриття рани або ушкодженої ділянки тіла з метою запобігання або Лікування ранової інфекції, створення певного тиску на ту чи ту ділянку з гомеостатичною або іншою метою, забезпечення нерухомості (іммобілізація) її.

У вузькому значенні під пов’язкою розуміють засіб для закріплення чи утримання на рані перев’язного матеріалу. Процес накладання його на рану називають перев’язуванням. Проте досить часто власне перев’язний матеріал і є матеріалом пов’язки, що виконує певну функцію. У цьому разі терміни «пов’язка» й «перев’язування» мають одне значення.

Класифікація пов’язкок передбачає розподіл їх за матеріалом, функціональним призначенням, етапністю надання медичної допомоги. Функціональне призначення пов’язки зумовлює загалом і вибір певного матеріалу, а етап надання медичної допомоги (перша допомога, догоспітальний та госпітальний рівні) визначає вид перев’язних засобів.

Залежно від виду матеріалу виділяють дві великі групи пов’язок. Це м’які пов’язки та тверді (або такі, що тверднуть). До м’яких належать пов’язки з марлі, бинтові, тканинні, марлево-клеольні, пластирні, з плівкотворних аерозолів.

До твердих зараховують шинні (тверді) пов’язки з різноманітних матеріалів (дерева, металу, пластику) та пов’язки з гіпсу, крохмалю й нових полімерних матеріалів (фіброглас, смоли), що в Процесі накладання стають твердими.

Функціональні пов’язки накладають з певною метою. Це захисні, фіксуючі, стискаючі, гомеостатичні, оклюзійні, іммобілізуючі, коригуючі пов’язки та пов’язки для витягання.

За допомогою захисних пов’язок закривають ранові поверхні, операційні рани та інші ушкодження на поверхні тіла. Вони безпосередньо контактують із раною. Для таких пов’язок використовують марлеві або тканинні бинти, лейкопластирні, плівкотворні аерозолі.

Метою фіксуючих (утримуючих) пов’язок є фіксація перев’язного матеріалу в ділянці його накладання. Найчастіше для таких пов’язок використовують пластир, клейові речовини та еластичні трубчасті бинти.

Стискаючі пов’язки повинні підтримувати рівномірний додатковий тиск на певну ділянку тіла. Вони можуть накладатися на ті ділянки, де не виникає загроза функціям Дихання (наприклад, шия) або кровопостачання (під пахвою). Ці пов’язки накладають з використанням лейкопластиру (наприклад, при пупковій грижі у немовлят), еластичних бинтів (на суглоби, кінцівки), мазьових препаратів (бинтова цинк-желатинова пов’язка при захворюваннях вен нижніх кінцівок).

Гемостатичні пов’язки призначені для зупинки кровотечі з рани (переважно капілярної або артеріальної чи венозної на догоспітальному етапі). Ця мета досягається використанням спеціальних гемостатичних матеріалів (гемостатична губка, марля, фібринотворчі пластини типу «Tacho-Comb») чи еластичним притисканням місця кровотечі або судинних стовбурів (скроневої Артерії, наприклад).

Оклюзивні (герметизуючі) пов’язки застосовують на догоспітальному етапі, при проникаючих пораненнях (переважно грудної клітки, для профілактики пневмотораксу). Для цього використовують або стандартні індивідуальні перев’язні пакети (ІПП), або будь-який матеріал, що не пропускає повітря.

Коригуючі пов’язки призначені для створення тиску на певну ділянку тіла з метою зміни її розташування чи форми. Їх виготовляють переважно з речовин, що тверднуть (наприклад, коригуючі гіпсові пов’язки при сколіозі, емалітинові чобітки при клишоногості, стремена Павлика з шкіри).

Пов’язки для витягання поєднують функцію іммобілізації із постійною дією в певному напрямку. Використовують на госпітальному етапі у стаціонарі. Переважно це складні конструкції з металу, дерева, дроту. До них належать компресійно-дистракційні апарати (Ілізарова та ін.).

Поліфункціональні те ’язки поєднують у собі кілька функцій: фіксують, закривають рану, зупиняють кровотечу та іммобілізують травмовану ділянку тощо.

Сучасна медична технологія дає можливість широко варіювати різні функції за допомогою однієї пов’язки.

У десмургії використовують велику кількість різноманітних матеріалів — і традиційних класичних, що витримали випробування часом (марля, вата, гіпс, крохмаль), і новітніх (плів- котворні аерозолі, фіброгласи, що швидко тверднуть, тощо).

Загальні вимоги до матеріалу для м’яких пов’язок, які безпосередньо контактують зі шкірою чи рановою поверхнею: висока капілярність; гігроскопічність; еластичність; достатня міцність; біологічна інертність (ареактивність); здатність не викликати подразнення шкіри; здатність зберігати свої властивості після стерилізації; економічна доцільність, низька собівартість.

Найбільшого поширення набули вироби з бавовни — марля та вата.

Усі види матеріалів, що використовуються для перев’язування, можна розділити таким чином: Тканини, бинти, волокнисті матеріали; пластикатні (плівкотворчі) матеріали; матеріали для твердих пов’язок (дерев’яні, металеві, з дроту шини), матеріали, що тверднуть, тобто гіпс, крохмаль, фіброгласи тощо.

До тканин належать передусім гігроскопічна марля (tela hydrophilia). Це бавовняна тканина або з додаванням віскозної нитки. Марлю нарізають різними за розміром шматками, з яких шляхом згортання країв усередину роблять серветки (їх звичайний розмір 4x4, 8x8 см), а також марлеві лонгети (10x90, 10x50 см) та тампони.

Марлю можна просочувати різноманітними речовинами (імпрегнувати) — протизапальними, антисептичними, гемостатичними.

Крім марлі, у вигляді переважно хусток (80x80x113 см), пелюшок, окремих стрічок, використовують суворе полотно. їх застосовують тоді, коли потрібно накласти тугу пов’язку або просту та зручну на догоспітальному етапі (хусткові пов’язки, правдоподібні тощо.

Накрохмалене полотно використовують для так званих крохмальних пов’язок.

Льняне полотно, яке щільніше за бавовняне, також краще витримує багаторазову стерилізацію, тому найчастіше його використовують для операційної білизни.

Особливий вид перев’язних тканин — тилексол. Це бавовняна тканина з дуже високими дренажними властивостями. Тому її використовують для лікування опіків.

Бинти (fasciae) є найпоширенішим матеріалом для м’яких пов’язок. Це смуга марлі різної ширини (5— 15 см) завдовжки 2—3 м, що скатана в тугий рулон. Бинти можуть бути стерильними й нестерильними. За допомогою їх можна накласти пов’язку різної форми і на будь-яку ділянку тіла.

Мал. 141. Накладання перев’язного пакету (а) на наскрізну (б) та сліпу (в) рани

Бинти зберігають гігроскопічність, аераційність, пластичність, не подразнюють шкіру.

На основі звичайних марлевих бинтів виробляють готові спеціальні бинти (клейкі цинк-желатинові, накрохмалені, гіпсові).

Еластичні бинти виготовляють з бавовняної тканини, в яку вплітають гумову нитку, що підвищує їх еластичність. Деякі фірми виготовляють еластичні бинти з нанесенням на один бік їх адгезивного шару, що полегшує формування пов’язки (моноласт, хафтелас — для фіксації пов’язок; фуреласт, пореласт, породрес, попеласт — еластичні бинти).

Особливою перев’язною формою, виконаною на базі бинта, марлі та вати, є індивідуальні перев’язні пакети (мал. 141). Вони зручні для використання, стерильні, поєднують у собі і матеріали, що накладаються на рану, і фіксуючий матеріал.

Трубчасті бинти мають вигляд безшовної трубки з гідрофільного сітчастого матеріалу, еластичність якого досягається за рахунок особливого типу плетіння. Вони мають значну перевагу перед марлевими бинтами завдяки універсальності, простоті накладання. Вони мають різні діаметр (1—10 см) та довжину.

Волокнисті матеріали найчастіше використовують як Додаток до інших перев’язних матеріалів. Вони мають вигляд прокладок, що підвищують гігроскопічність та капілярність, захищають від стискання чутливі ділянки шкіри, зберігають тепло. До таких матеріалів належать відбілена (гігроскопічна) та не відбілена (негігроскопічна, сіра) вата, а також целюлозна вата (лігнін), що використовується у вигляді серветок. Вирізняються високою гігроскопічністю та капілярністю, але неміцні та нееластичні.

Пластикатні матеріали набули поширення в останні десятиріччя. Це рідина, що після нанесення на поверхню шкіри за допомогою аерозолів (чи змащування) полімеризується, утворюючи тонку прозору плівку. Головні вимоги до цих препаратів — бути стійкими, не подразнювати шкіру, не зумовлювати алергії, не бути токсичними, не заважати диханню шкіри та процесам загоєння ран. Таким вимогам відповідають аерозолі на основі акрилової та метакрилової кислот. Це ліфузоль (Росія), пластубол (Угорщина), акутол (Чехія), нобекутан (Швеція), ліквідопласт (Німеччина) та ін.

Плівкотворчі аерозольні пов’язки застосовують дуже широко в разі чистих, сухих ран, де немає ознак нагноєння чи виділень з рани.

Клейові композиції (клеол та колодій) використовують для приклеювання країв марлевих пов’язок до шкіри.

Лейкопластир є різновидом перев’язного матеріалу, що складається з тканинної основи та тонкого шару липкої речовини. Основа мусить бути досить щільною, а липкий шар не повинен висихати та подразнювати шкіру. До нього часом додають деякі речовини. Лейкопластирем фіксують на рані інший перев’язний матеріал, зближують краї рани, підкріплюють свіжий рубець після раннього зняття швів (на 2-гу — 3-тю добу після операції). Рідше використовують його як іммобілізуючий матеріал або для тейпінгу (підкріплення зв’язок та суглобів, зокрема після пошкодження сухожильно-зв’язкового апарату кінцівок).

Зважаючи на переважно іммобілізаційну функцію твердих пов’язок, матеріал, що використовується для них, мусить бути міцним, легким, зручним для роботи, стійким до води, не подразнювати шкіру.

Іммобілізацію на догоспітальному етапі виконують за допомогою шинних пов’язок.

їх виготовляють з дерева, фанери (шини Дітеріхса при переломі ніг; шина Єланського при переломі шийного відділу хребетного стовпа; транспортні шини ЦІТО), дроту (багатофункціональні шини Крамера у вигляді довгих драбинок), металу (стандартні шини) та пластику (пневматичні та лубкові шини різної форми та розміру). Перевагу віддають багатофункціональним шинам та шинам з дроту.

Вимоги до матеріалу іммобілізуючих пов’язок довгострокового призначення, що використовуються переважно на госпітальному етапі, є ще більш жорсткими. Окрім згаданих вище властивостей, ці матеріали повинні бути ще пластичними та швидко тверднути.

Найпопулярніший серед них гіпс. Гіпсові пов’язки безпечні для здоров’я, біологічно інертні, пластичні, що дозволяє легко адаптувати пов’язку до будь-якої ділянки тіла, прості у використанні тощо.

Недоліками гіпсових пов’язок є повільне їх висихання (36—60 год), низька міцність, особливо після повторного зволоження, неповна прозорість для рентгенівських променів та ін.

Гіпс використовують у вигляді гіпсових бинтів, де гіпсовий порошок (CaSО₄) імпрегнований до марлевої стрічки.

Альтернативою гіпсовим пов’язкам стали пов’язки з фіброгласу та смол, що їх випускають у вигляді сказаних у рулони, герметично закупорених стрічок. Тверднуть вони протягом 10—30 хв.

Синтезовано також термопластичні матеріали (ортопласт, гекселіт), які моделюються у разі нагрівання до 72—75 °С. Їх можна використовувати багаторазово. Недоліками цих матеріалів є необхідність використання захисних (для рук лікаря) рукавичок та висока вартість. Проте їх легкість та міцність, можливість контакту з водою роблять їх незамінними для лікування людей похилого та старечого віку.

НАКЛАДАННЯ ПОВ’ЯЗОК

Накладання пов’язок — складна і відповідальна процедура. Ще Р.Вреден зазначав, що кожний медичний працівник мусить уміти правильно накласти пов’язку, а кожний хірург зобов’язаний бути майстром у цій справі. Неправильно накладена пов’язка може призвести до серйозних ускладнень і мати такі самі наслідки,

як і погано виконана операція. Тому існують певні вимоги до самої пов’язки взагалі і правила, що стосуються процесу її накладання.

Таким чином, будь-яка пов’язка призначена: а)максимально виконувати свою функцію; б) зберігати фізіологічні умови для функції того чи іншого органа та всього організму;

в) бути не дуже вільною (не ковзатися), але й не дуже тугою (за винятком спеціальних пов’язок), не порушувати крово- та лімфообіг; г) бути зручною для хворого, не пригнічувати його психіку; д) бути естетичною.

Правила накладання пов’язок:

1) орган, на який накладається пов’язка, повинен бути на рівні грудей того, хто робить перев’язку, ділянка тіла потерпілого повинна бути максимально доступна для перев’язки;

2) орган, на який накладається пов’язка, повинен у цей момент бути в такому самому положенні, у якому він буде й після перев’язування у процесі лікування чи транспортування. Це положення має бути функціональним (для плечового суглоба — відведене положення плеча; для ліктьового — зігнуте під кутом 90° у передпліччі; для кисті — положення «утримання м’ячика»; для кульшового суглоба — випростане стегно; для коліна — у трохи зігнутому положенні гомілки (10°) тощо;

3) м’язи пацієнта (особливо кінцівок) повинні бути максимально розслаблені. Для цього треба підтримувати кінцівку потерпілого або використовувати допоміжні підставки, валики тощо.

Вимоги до особи, що накладає пов’язку:

1) вона має стояти чи сидіти обличчям до хворого, щоб бачити його вираз обличчя (реакцію на пов’язку) і контролювати больові моменти перев’язки;

2) положення того, хто накладає пов’язку, повинно бути найбільш зручним;

3) під час накладання пов’язки треба запобігати вторинним ускладненням у травмованому органі за рахунок зміщення уламків кісток, пошкодження ними чи стискання судинних та нервових стовбурів, а також сповзанню пов’язки, додатковому мікробному забрудненню рани тощо;

4) розмір перев’язного матеріалу повинен відповідати розмірам органа, на який він накладається;

5) починати перев’язку треба з вужчого, периферичного, краю у напрямку ширшого, проксимального (пов’язка буде краще триматися);

6) пов’язку розпочинають з кількох циркулярних турів бинта.

Найпоширенішими в хірургії є м’які пов’язки — захисні та фіксуючі.

Захисні пов’язки призначені для запобігання первинному (у разі операційних ран) чи вторинному (у разі випадкових відкритих пошкоджень) забрудненню пошкоджених ділянок тіла.

Вид захисної пов’язки залежить від характеру та об’єму пошкодження, умов накладання та тривалості перебування пов’язки на тілі.

Найпростішими є клейові пов’язки на невеликі подряпини, дрібні різані, колоті, забиті рани. Для цього застосовують спеціальний медичний клей (БФ-6, клей-88, їх суміш з антисептиками, рідину Новикова та ін.). Їх наносять безпосередньо на ушкоджені ділянки шкіри. Клей застигає протягом 3—5 хв, утворюючи захисну плівку, надійно захищає рану від інфекції, тримається близько 3—4 діб, не змивається водою, не заважає рухам та сприяє епітелізації.

До цієї групи належать також пов’язки з використанням плівкотворчих аерозолей («Ліфузоль», «Пластубол», «Акутол», «Нобекутан» та ін.). Вони зручні, багатофункціональні (поєднують захисні та лікувальні властивості), їх можна наносити на будь-яку ділянку шкіри, дозволяють контролювати процес загоєння. Однак їх загальним недоліком є неможливість використання на вологих поверхнях у разі гнійних, ексудативних процесів, кровоточивих ран. За відсутності цих ускладнень шкіру перед накладанням клейових захисних речовин дезінфікують, знежирюють, рану обробляють антисептиками. Аерозоль наносять 2—3 шарами з інтервалом 15—30 с.

Плівка зберігається протягом 6— 8 діб. Видаляють шар плівки у разі потреби за допомогою ефіру, спирту. У деяких хворих клейові пов’язки можуть подразнювати шкіру, іноді спричиняючи алергічні реакції.

Особливою формою захисної пов’язки на неушкоджену шкіру перед операцією є плівки ОПАЛ-ЦІТО, що їх накладають на оброблену антисептиками шкіру або напередодні операції, або безпосередньо перед її початком.

Лейкопластирні пов’язки застосовують у разі невеликих свіжих ран. Вони дозволяють зблизити та стиснути краї рани, але без марлевої чи іншої гігроскопічної підкладки їх застосовувати небажано: стрічка лейкопластиру закриває всю рану, не даючи змоги виділятись ексудату, і перешкоджає «диханню» рани. Тому більшого поширення набув бактерицидний пластир з марлевою, просякнутою антисептиками підкладкою.

Якщо треба захистити рану, що гноїться або кровоточить, використовують марлево-клейові або марлево-бинтові пов’язки.

Марлево-клейові пов’язки складаються з кількох шарів марлі або іншого гігроскопічного стерильного матеріалу (з антисептиками чи без них), їх накладають на рану за допомогою клейолу чи колодію, приклеюють до здорових ділянок шкіри по периметру. Пов’язки можна закріпити кількома смужками лейкопластиру.

Гемостатичні пов’язки краще закріплювати бинтуванням.

Крім бинтування, використовують також хусткоподібні та пращоподібні пов’язки.

Мета фіксуючої пов’язки — утримання перев’язного (лікувального чи захисного) матеріалу на рані чи ушкодженій ділянці тіла.

Надійне утримання матеріалу на певній ділянці тіла досягається застосуванням марлево-клейових, марлево-пластирних пов’язок, про які йшлося вище.

Надійні, зручні і прості для накладання, особливо на госпітальному етапі, хусткоподібна, правдоподібна, Т-подібна пов’язки.

Хусткоподібну пов’язку накладають у вигляді трикутника тканини (стандартний розмір 80x80x113 см) або квадрата, складеного по діагоналі. Вона може бути накладена практично на будь-яку ділянку тіла, а тому використовують її не лише на догоспітальному етапі, але і в клініці, а також для тимчасової іммобілізації кінцівок.

Мал. 142. Накладання пов’язки на кисть

Мал. 143. Накладання пов’язки на плече

Перевагою хусткових пов’язок є економічність та безпечність їх стосовно стиснення судин, нервів та інших тканин — так званого турнікетного ефекту.

У хустці виділяють вершину, основу та 2 кінці. Якщо згорнути хустку, починаючи з вершини, у смугу завширшки 5—6 см, то ми отримаємо матеріал для виконання так званих краваткових пов’язок.

Мал. 144. Накладання пов’язки на верхню кінцівку: а — підтримувальна; б — фіксуюча

Мал. 145. Накладання пов’язки на стопу

Загальне правило накладання хусткових пов’язок полягає у тому, що на ушкоджену ділянку чи перев’язний матеріал накладають основу хустки, вершина її облягає решту ділянки, що потребує перев’язки, а кінці закріпляють шляхом перехрещування та зав’язування (на протилежному від рани боці).

Схема накладання різновидів хусткових пов’язок наведена на мал. 142—146.

Правдоподібні пов’язки належать до найпростіших. їх роблять з довгої смуги марлі, бинта чи тканини, обидва кінці якої надрізають уздовж на однакову відстань. Середню (нерозрізану) частину бинта накладають на уражену ділянку для фіксації матеріалу, а кінці після перехрещування з протилежного боку сегмента тіла попарно зв’язують (мал. 147). Таку пов’язку використовують для фіксації перев’язного матеріалу на частинах тіла, що виступають (ніс, підборіддя тощо).

Мал. 146. Накладання пов’язки, що підтримує молочну залозу

Т-подібні пов’язки роблять з 2 смужок бинта чи тканини, які йдуть у перпендикулярному напрямку. Найчастіше Т-подібну пов’язку накладають на промежину.

Мал. 147. Накладання пращоподібної пов’язки на піднебіння (а) та ніс (б)

Мал. 148. Накладання циркулярної (д), спіральної (б) та повзучої (в) бинтової пов’язки

З м’яких фіксуючих пов’язок частіше використовують бинтові. Вони універсальні, надійні, міцні, еластичні, дозволяють створити необхідний тиск на певну ділянку тіла.

Але не слід забувати й про недоліки бинтових пов’язок.

По-перше, це турнікетний ефект у зоні накладання бинта, що створює несприятливі умови для крово- і лімфообігу, іноді призводить до ушкодження нервів. По-друге, це економічна недоцільність використання такої великої кількості марлі, потрібної для бинтових пов’язок. Тому перспективним є використання еластичних сітчастих трубчастих бинтів, марлево-клейових пов’язок та клейових аерозолів.

Але Загальні принципи і техніку накладання бинтових пов’язок мусить знати кожен медичний працівник, бо елементи бинтування присутні у більшості процедур у десмургії.

Мал. 149. Перегинання бинта для щільного його прилягання до поверхні ноги під час бинтування її нециліндричних сегментів

Бинт — туго згорнута смуга марлі завдовжки 2—3 м, завширшки 5— 20 см. Згорнута частина бинта називається головкою, а вільний кінець — початком. Для накладання бинтової пов’язки головку беруть у праву руку (правшами), а початок у ліву. Бинт не розторгується широко, а згорнутим лише ковзає по поверхні органа. Залежно від форми — ходу турів бинта — бинтові пов’язки бувають колові (циркулярні), спіральні, повзучі, колосоподібні, черепашачі, хрестоподібні (вісімкоподібні). Будь-яку бинтову пов’язку починають і закінчують накладати коловими турами бинта, які закріплюють її. Перші тури закріплюють бинт на органі, і лише в разі накладання колової пов’язки всі тури його кладуть на одному рівні так, щоб кожний наступний повністю перекривав попередній (мал. 148, а). Всі інші пов’язки накладають, починаючи з 2—3 поперечних ходів, а потім хід змінюється залежно від характеру пов’язки: у разі спіральної — кожний наступний тур перекриває попередній на дві третини чи половину, рідше — на одну третину (мал. 148, б). У разі колосоподібної та черепашачої — ходи одного напрямку також накладаються так само, як за спіральної, перекриваючи кожний наступний на половину чи дві третини; у разі повзучої пов’язки кожний наступний тур не дотикається своїм краєм до попереднього (мал. 148, в).

Мал. 150. Накладання хрестоподібної (у вигляді вісімки) пов’язки на задню поверхню шиї

Це загальні правила накладання бинтових пов’язок.

Циркулярні пов’язки накладають на невеликі ранові поверхні переважно верхніх чи нижніх кінцівок у тих сегментах, які за формою нагадують циліндр (дистальні відділи, передпліччя та гомілки, пальці, лоб, рідко інші).

Спіральні пов’язки застосовують найчастіше у разі пошкодження кінцівок, грудей, тулуба.

Повзучі пов’язки використовують для закриття великих ранових поверхонь у ділянці кінцівок для фіксації перев’язного матеріалу, після чого накладають спірально.

Мал. 151. Накладання колосоподібної пов’язки на пахвинну ділянку (о) та повертальної — на куксу плеча (б)

У ділянці кінцівок тури ведуть знизу вгору, тобто за рухом крові та лімфи. Верхній край кожного 3—4-го тура відхиляється від поверхні шкіри, проходить не впритул до неї, тому в цьому місці треба перегнути бинт на 180° (мал. 149).

Закінчують накладання бинтової пов’язки також циркулярними (одним чи двома) турами, а закріплюють її або роздвоєнням дистального кінця бинта на частини і, перехрестивши їх між собою, зв’язують над пов’язок» з протилежного боку, або ж пришивають кінець пов’язки чи закріплюють його булавкою.

Хід бинта, його турів повинен бути рівномірним за силою стискання або перші тури — найтугіші, а наступні дещо слабші, а не навпаки. Фіксують бинт шляхом загортання початку бинта після першого тура під другий тур (перпендикулярно до ходу останнього) або приклеювання клеолом початку бинта до шкіри.

Під час накладання треба весь час стежити за виразом обличчя хворого, а також кольором дистального сегмента кінцівки, щоб запобігти стисканню органа та порушенню в ньому кровообігу.

Вісімкоподібну (або хрестоподібну) пов’язку широко використовують, якщо рана локалізується в ділянці голови, шиї, грудей, ступні, у підколінній ямці, на кисті тощо. За формою нагадує цифру «8». При цьому тури бинта кілька разів повторюються з перехрестом по одній лінії і переважно — над ураженою ділянкою. Якщо перехрест відбувається на одному і тому самому місці, пов’язка має назву хрестоподібної (мал. 150). Закріплюють її кількома коловими турами бинта. Якщо перехрест ходів бинта розташовується по одній лінії та поступово просувається кожним туром в напрямку догори чи донизу, перекриваючи 2/3 попереднього, то така пов’язка має назву колосоподібної (мал. 151, а). Найчастіше її накладають на суглоби.

Варіантом вісімкоподібної пов’язки є черепашача, що її використовують переважно для бинтування ділянок колінного, ліктьового суглобів.

Повертальні пов’язки використовують для бинтування кукс на нижніх та верхніх кінцівках (мал. 151, б), бинтування ступні та кисті, їх треба фіксувати клеолом або ж розпочинати з колосоподібної пов’язки над суглобом. Без цього такі пов’язки швидко розслаблюються і сповзають.

Мал. 152. Пов’язка «шапочка Гіппократа»

Мал. 153. Накладання пов’язки «очіпок» (а, б)

Майже всі пов’язки на різні ділянки тіла є комбінованими, тобто утворюються з колових (чи спіральних) у поєднанні з вісімкоподібними, що добре утримують перев’язочний матеріал.

Перед накладанням пов’язки треба вміти підібрати бинт оптимальної ширини і довжини: для пальців та кисті — відповідно 3—5 см, 0,5—1 м і для верхніх кінцівок — 5—7 см, 1—2 м; для нижніх кінцівок — 7—10 см, 2— З м; для тулуба — 10—15 см, 3—5 м.

Пов’язки на голову та шию. Пов’язка «шапочка Гіппократа», що вкриває волосяну частину голови, має переважно історичне значення, бо погано фіксується та легко сповзає (мал. 152). Тому на практиці віддають перевагу пов’язкам «очіпок» та «вуздечка».

Пов’язку «очіпок» (мал. 153) накладають так. Відрізок бинта завдовжки близько 1 м накладають симетрично на тім’я. Кінці бинта вільно звисають по обидва боки голови. На рівні брів та потиличного горба накладають перший циркулярний виток під кінцями, що вільно звисають, на кожному наступному витку роблять петлю навколо вільного кінця, після чого бинт ведуть через потилицю на інший бік голови, де знову роблять оберт навколо вільного кінця, і бинт ведуть через лоб до іншого боку. Поступово зміщується кожний наступний тур у напрямку до тім’я, доки пов’язка не закриє всю поверхню волосяної частини голови. Вільні кінці зав’язують під підборіддям.

Пов’язка «вуздечка» (мал. 154), крім волосяної частини голови, закриває ще й бічні поверхні обличчя, підборіддя, скроні, лоб. Її починають з 2— 3 циркулярних турів через лоб та потилицю, а потім спускають над вухом і переводять на задню, а потім на праву і передню поверхні шиї, далі ведуть по лівій щоці вертикально догори попереду вуха. Роблять потрібну кількість вертикальних турів, закриваючи тім’я і потилицю, далі бинт знову переводять позаду вуха на потиличну ділянку, шию, роблять горизонтальні тури для фіксації.

Мал. 154. Накладання пов’язки у вигляді вуздечки на тім’яно-скроневу ділянку (а), на тім’яно-скронево-потиличну (б) та на підборіддя (в)

Мал. 155. Накладання пов’язки на одне око

Вузлова пов’язка використовується для зупинки кровотечі зі скроневої артерії. Накладають її за допомогою двоголовчастого бинта. Бинтування починають зі скроні здорового боку у горизонтальній площині. На місці ушкодження роблять перехрест (для збільшення тиску на рану під бинт кладуть ватно-марлеву кульку), і далі ведуть бинт перпендикулярно до першого туру (у фронтальній площині). Знову проводячи обидві головки через здорову скроню до ураженої, роблять там перехрест і бинтують у горизонтальній площині

Мал. 156 Накладання пов’язки на обидва ока

Пов’язка на око (мал. 155). Якщо бинтують праве око, бинт тримають у правій руці і, навпаки, у разі перев’язування лівого ока головку бинта перекладають у ліву руку і ведуть пов’язку в напрямку справа наліво. Першим накладають циркулярний тур навколо голови. Наступні витки проходять над вухом здорового боку і під вухом з боку ушкодження.

Мал. 157. Накладання висхідної спіральної пов’язки зі стрічками-пройомами через плечі на ділянку грудей

Пов’язку на обидва ока (мал. 156) починають накладати так само, як пов’язку на одне око. Потім переходять через потиличний горб на інший бік під вухом, після чого ведуть догори, закриваючи друге око. Витки перехрещують над переніссям. Пов’язку закінчують циркулярним туром навколо голови. Вуха залишають відкритими.

Пов’язки на одне чи обидва вуха виконують так само, як і пов’язки на одне чи обидва ока, але закривають вушну раковину з ураженого боку і залишають відкритим око. Можна також виконати пов’язку «вуздечка», закриваючи вушну раковину.

Пов’язку на ніс та підборіддя накладають переважно так само, як правдоподібну.

Пов’язку на шию треба накладати дуже обережно, аби не спричинити асфіксії. До того ж через великий діапазон рухів шиї в цій ділянці важко зафіксувати перев’язний матеріал.

Тому застосовують комбіновані пов’язки, поєднуючи спіральну пов’язку (на шию) з вісімкоподібною — через потилицю та грудну клітку або підкріплюють її косими турами через голову.

Мал. 158. Накладання бинтової підтримуючої пов’язки на молочну залозу

При гнійних ранах шиї бинтову пов’язку, якщо не можна обійтись наклейкою, фіксують з боків креолом для запобігання ковзанню перев’язного матеріалу.

Пов'язки на грудну клітку. Застосовують широкі бинти. Особливістю пов’язок на цю ділянку тіла є легке сповзання їх, а також можливість обмеження дихальних екскурсій, що дуже небажано у людей похилого віку.

На верхню половину грудей накладають переважно вісімкоподібні пов’язки з перехрестом на спині чи у ділянці груднини — залежно від локалізації рани. Доповнюють їх циркулярними турами навколо грудей.

Для бинтування нижньої половини грудей може бути рекомендована висхідна спіральна пов’язка. Для кращого утримання перед накладанням цієї пов’язки через дельтовидні м’язи з обох боків перекидають дві стрічки бинта, що перехрещуються на спині (мал. 157).

Пов’язки, що підтримують та стискають Молочні залози (мал.158). Перший виток проводять навколо грудей під молочними залозами у напрямку від здорової до ураженої, потім бинт ведуть через спину на надпліччя здорового боку, огинають навскоси, спускають донизу, прикриваючи молочну залозу, починаючи з нижніх ділянок. Наступні витки прикривають її повністю.

Мал. 159. Накладання бинтової пов’язки на живіт: а — через груди; б — з проймами

Для виконання пов’язки на обидві молочні залози після витка, що вкриває залозу, бинт не проводять на протилежне надпліччя, а огинають тулуб, прикриваючи другу молочну залозу, і ведуть на протилежне надпліччя попереду.

Пов’язки на живіт, ділянку таза та промежину. Пов’язку на живіт виконують класичним способом. Це спіральна пов’язка (мал. 159), яку можна закріпити чи вісімкоподібними ходами через надпліччя, чи так, як спіральну пов’язку на груди, — двома бретельками через надпліччя, що закладаються перед бинтуванням.

Пов’язку на промежину виконують за принципом колосоподібної (мал. 160). Вона формується вісімкоподібними турами, які проводять навколо кульшових суглобів так, що перехрест бинта утворюється на промежині, не закриваючи анальний отвір та Зовнішні статеві органи. Бинт проводять від передньоверхнього краю клубової кістки до промежини, переходять на протилежне стегно, обходять його ззаду, повертаються на промежину і йдуть на задню поверхню стегна, огинають його і навскоси піднімаються попереду, до передньоверхнього краю протилежної клубової кістки.

Мал. 160. Накладання бинтової колосоподібної пов’язки на промежину

Колосоподібну пов’язку на пахвинну ділянку використовують для закриття як цієї ділянки, так і промежини. Накладання пов’язки починають з циркулярних турів навколо живота на рівні талії. Далі бинт ведуть по передній поверхні живота навскоси донизу в пахвинну ділянку, огинають стегно з протилежного боку позаду і по передній поверхні живота повертають до початкового пункту. Потім бинт обводять навколо тулуба позаду і по передній поверхні таза, навскоси спускаючись у пахвинну ділянку. Симетрично повторюють попередній виток. Пов’язку закінчують циркулярним витком на талії.

Пов'язки на руки та плечовий пояс. Пов’язки на палець можуть бути виконаними за типом повертальних, спіральних та колосоподібних. Для цього використовують бинти завширшки 3—5 см.

Пов’язку, що повертається, застосовують тоді, коли треба повністю закрити кінець дистальної фаланги. Бинтування починають з долонної поверхні, проводячи бинт уздовж пальця від основної фаланги до нігтьової, огинають кінець пальця, переводять бинт на тильну поверхню, ведуть до основної фаланги, де бинт перегинають і повзучим ходом доводять до кінця пальця, а звідти — у зворотному напрямку спіральними турами до основної фаланги, де і закріплюють пов’язку.

Мал. 161. Накладання бинтової пов’язки на пальці, кисть (а) та передпліччя (б)

Спіральна пов’язка починається з фіксації циркулярними турами у зоні зап’ястка. Після цього бинт по тильній поверхні кисті ведуть до нігтьової фаланги пальця, а звідти — спіральними ходами до основної фаланги і знову через тил кисті повертаються до зап’ястка, де і фіксують пов’язку. Колосоподібна пов’язка найзручніша для закриття ділянок п’ястковофалангових суглобів, переважно І пальця. Її починають звичайно із закріплення на зап’ястку, далі бинт навскоси по тильній поверхні кисті переводиться на великий палець, після кількох вісімкоподібних турів з повертанням на зап’ясток пов’язку там же і фіксують (мал.161, а).

Спіральну пов'язку на всі пальці кисті (рукавичка) накладають тоді, коли треба по черзі забинтувати всі пальці, наприклад при опіках чи шкірних хворобах. Її виконують вузьким бинтом, починаючи з І пальця на правій руці або з Y на лівій. Пов’язку накладають так само, як і спіральну пов’язку на один палець, поступово переходячи з одного пальця на інший через закріплюючі тури на зап’ястку. Таку пов’язку можна накладати і не повністю — не бинтувати пальці.

Кисть також можна забинтувати колосоподібною пов’язкою та пов’язкою, що повертається.

Мал. 162. Накладання черепашачої пов’язки на ліктьовий суглоб: а — східна; б — розхідна

Колосоподібна пов’язка закриває тильну та долонну поверхні кисті, окрім пальців. Починають її з фіксуючих турів на зап’ястку, далі косо перетинають тильну поверхню кисті від променевого боку до ліктьового і переходять на долоню, повертаючись до основи II пальця, а звідти знову по тильній поверхні кисті до променезап’ясткового суглоба. Краще таку пов’язку виконувати низхідною, перекриваючи спочатку дистальну частину кисті, а потім — проксимальну.

Передпліччя бинтують за технікою простої спіральної пов’язки (мал. 161, б) чи з перегинами. Обидві пов’язки краще виконувати як висхідні, починаючи з променезап’ясткового суглоба.

Ділянку ліктьового суглоба бинтують за допомогою черепашачої пов’язки — такої, що сходиться або розходиться. Накладають її у фізіологічному (середньому) положенні суглоба. У першому разі перший фіксуючий тур проводять під ліктьовим суглобом, далі через ліктьову ямку бинт переводять на плече вище від суглоба, обвивають його позаду. Поступово вісімкоподібними ходами, що збігаються до ліктьового відростка, закривають увесь суглоб, посередині якого накладають останній фіксуючий виток (мал. 162, а). У разі розхідної пов’язки (мал. 162, б) перший виток накладають над ліктьовим відростком, а потім вісімкоподібні витки розходяться від середини, поступово закриваючи весь суглоб. Перехрест роблять на передній поверхні кінцівки.

Для прикриття ділянки плечового суглоба та пахви використовують колосоподібну пов’язку на плечовий суглоб (мал. 163).

Висхідну колосоподібну пов’язку починають з фіксуючого витка на плечі біля пахви. Потім бинт переводять під пахвою на зовнішній бік плечового суглоба, огинають його і йдуть на спину до пахви протилежного боку, а тоді — по передній поверхні грудей на передню поверхню хворого плеча, навколо нього до пахви. Утворюється вісімкоподібний виток з перехрестям на передній поверхні плеча.

Низхідну колосоподібну пов’язку починають з колового фіксуючого витка навколо грудей на рівні пахви, потім бинт переводять з пахви здорового боку навскоси через груди на передню поверхню плечового суглоба, огинають його, проводять під пахвою наперед і вгору з переходом на спину і потім проводять через пахву здорового боку. Таким чином утворюються вісімкоподібні витки, що йдуть від надпліччя на плече з перехрестям на передній поверхні плеча. Пов’язку закінчують закріплюючим витком у верхній третині плеча.

Мал. 163. Накладання колосоподібної висхідної пов’язки на плечовий суглоб

Мал. 164. Накладання пов’язки Дезо

Пов’язка Дезо досить складна. Використовують її для фіксації верхньої кінцівки до тулуба та її підвішування головним чином при переломах ключиці чи плечової кістки. Звичайно її накладають під час подання першої допомоги. Перед бинтуванням під пахву вкладають ватно-марлевий валик, що запобігає зміщенню уламків ключиці чи плеча. Рука притиснута до грудей та зігнута у лікті під кутом 90°. Перший циркулярний виток проводять з боку спини під здорову пахву через груди, огинаючи ушкоджену руку та притискуючи її до грудної клітки. Потім бинт проходить по спині, повертаючись до пахви здорового боку, виходить з-під неї і навскоси через груди йде до верхньої частини плеча. Після цього спускається по задній поверхні плеча, утворюючи петлю для підтримання передпліччя, і по передній поверхні піднімається до надпліччя ушкодженої руки. Аналогічні тури повторюють, поступово утворюючи пов’язку. Здорова рука залишається при цьому вільною (мал. 164).

Пов’язка Вельпо мало відрізняється від попередньої. Під пахву кладуть подушечку. Ушкоджена рука розташовується таким чином, щоб долоня лежала на плечі здорової руки. Перший тур циркулярний — навколо грудей, другий — притискує ушкоджену руку до грудної клітки. Потім бинт проводять під здоровою рукою на спину, навскоси до протилежного (хворого) плеча, огинають його вгорі і ведуть по передній поверхні вниз до ліктя хворої руки, охоплюють його трохи вище від ліктьового згину і проводять під пахвою здорової руки. Край ліктя залишається вільним (мал. 165). У зв’язку з недостатньо фізіологічним положенням руки цей вид пов’язки накладається не довше ніж на тиждень.

Пов’язки на ноги. Колосоподібна пов’язка на І палець ноги має деякі особливості. Починають її з фіксуючого тура над кісточками. Потім бинт під внутрішньою кісточкою переходить на тильний бік ступні навскоси майже до основи мізинця, де огинає зовнішній край ступні і по підошві йде до основи великого пальця. Далі після колового тура навколо пальця бинт проводять аналогічним чином у зворотному напрямку (мал. 166, а).

Колосоподібна пов’язка на ступню може бути висхідного та низхідного типу. У будь-якому разі її починають з колового туру над кісточками. Потім бинт проводять з внутрішнього боку ступні на зовнішній, звертають на підошву і знову виводять з іншого боку на тильний бік ступні, де він проводиться навскоси до місця фіксації над кісточками (мал.166, б).

Крім цього, ступню з пальцями можна бинтувати пов’язкою, що повертається.

Ділянку п’яти бинтують за технікою черепашачої пов’язки. Краще утримується на ступні черепашача пов’язка, яка починається з колового тура на п’ятці, а наступні тури віддаляються від верхівки п’яти на гомілку та ступню.

Мал. 165. Накладання пов’язки Вельпо

Мал. 166. Накладання колосоподібної пов’язки на І палець стопи (а) та на ступню (б)

Навпаки, черепашача пов’язка на коліно має виконуватись так, аби останній виток прикривав наколінок.

Пов’язку на гомілку виконують як спіральну просту чи з перегинами. Починають бинтувати знизу.

Мал. 167. Накладання висхідної (колосоподібної) пов’язки на кульшовий суглоб

Так само накладають пов’язки на стегно, але через конусоподібну форму цього відділу кінцівки часом виникає потреба доповнювати верхню частину пов’язки для кращого її утримання колосоподібними турами, як це роблять у разі накладання пов’язки на кульшовий суглоб.

Колосоподібна пов’язка на кульшовий суглоб може виконуватись у низхідному і висхідному варіантах. Частіше накладають висхідну пов’язку (мал. 167). Її починають з фіксуючого тура на талії у напрямку здорового боку з переходом на поперек. Потім бинт проводять уперед над передньоверхнім краєм клубової кістки на хворому боці і спускають на внутрішню поверхню стегна, де роблять коловий тур. Потім бинт з передньої поверхні стегна переводять на здоровий бік, проходячи попереду над лобковою ділянкою.

У разі накладання висхідного типу пов’язки її починають з циркулярного тура у верхній третині ураженого стегна у напрямку від зовнішнього до внутрішнього боку.

Пов’язка на всю ногу поєднує у собі майже всі наведені типи пов’язок на кінцівку, починаючи з пов’язки на великий палець та колосоподібної пов’язки на ступню і до колосоподібної пов’язки на кульшовий суглоб.

Пов’язки з еластичних трубчастих бинтів. За допомогою еластичного трубчастого бинта з бавовняної пряжі пов’язку на будь-яку ділянку тіла можна виконати значно простіше, ніж класичну бинтову. Крім цього, така пов’язка дозволяє заощадити перев’язний матеріал.

Мал. 168. Накладання пов’язки на палець з еластичного трубчастого бинта за допомогою аплікатора

Дуже важливо правильно підібрати ширину та довжину бинта (вона залежить від кількості шарів бинта у пов’язці та довжини сегмента, що перев’язується) та відповідний аплікатор. Якщо пов’язку накладають з використанням аплікатора, то останній разом з натягнутим на нього бинтом заводиться за уражену ділянку, а потім вивільняється у дистальному напрямку з одночасною фіксацією відрізка бинта, який зсуватиметься з аплікатора. Після перекруту на 180° бинта разом з аплікатором за межами сегмента, що перев’язується, маніпуляцію повторюють у зворотному напрямку, доки не буде досягнуто необхідної товщини пов’язки. Застосування аплікатора дозволяє уникнути травмування ушкодженої ділянки під час натягування бинта. До того ж аплікатор можна стерилізувати разом з бинтами і використовувати безпосередньо в операційній. Основні типи пов’язок з еластичних трубчастих бинтів на палець, передпліччя, гомілку наведено на мал. 168, 169.

Накладання твердих та жорстких пов’язок. Транспортні та лікувальні іммобілізуючі пов’язки. Тверді чи жорсткі пов’язки виготовляють із матеріалів (гіпс, крохмаль, клеї, целулоїд, пластмаси тощо), що швидко тверднуть. Вони забезпечують нерухомість органа (кінцівок, хребетного стовпа, таза) у відповідному положенні на визначений час. Застосовують їх як під час надання першої допомоги потерпілому (хворому) з метою тимчасової іммобілізації на період транспортування його до лікарні, так і для тривалої іммобілізації на час лікування. Тверді пов’язки, які застосовують для іммобілізації ушкодженого органа на час надання хворому першої допомоги на період його транспортування до лікувального закладу, називають шинними (транспортні шини), оскільки головним елементом таких пов’язок є шина з дерева, металу, пластмаси, тканини тощо. Серед них частіше використовують дерев’яні шини для іммобілізації нижніх кінцівок (шина М.М. Дітеріхса, лубкова), голови та шиї (шина М.Н. Єланського), металеві шини (шина Томаса) для іммобілізації нижніх кінцівок, драбинчасті (шина Крамера) — шину для іммобілізації кінцівок, сітчасті шини для іммобілізації кистей; надувні (пневматичні) шини для іммобілізації кінцівок (гомілки, передпліччя, кистей). Згадані шини виготовляють за певними технологіями, і тому їх називають стандартними. Вони застосовуються незалежно від антропометричних параметрів потерпілого. З огляду на це деякі шини можна регулювати відповідно до зросту хворого. Зокрема, це завбачено в дерев’яній шині Дітеріхса.

Мал. 169. Накладання пов’язки з еластичних трубчастих бинтів: а — на передпліччя; б — на гомілку (М. Земан)

Поряд зі стандартними шинами під час надання першої допомоги потерпілим у деяких випадках застосовуються імпровізовані. Їх виготовляють з підручних засобів — дерев’яних чи пластмасових пластин, дощечок, палиць тощо. Інколи з метою іммобілізації травмовану кінцівку прибинтовують до здорової чи до тулуба.

Накладання шини Дітеріхса. Шина Дітеріхса (М.М. Дітеріхс — професор Київського медичного інституту, народився в 1871 р., помер у 1941 р.) належить до фіксаційно-дистракційних. Вона дозволяє не тільки знерухоміли нижню кінцівку, але й здійснити витягання, дистракцію периферичного фрагмента у разі закритого перелому кісток гомілки чи стегна.

Шина Дітеріхса (мал. 170) складається з двох розсувних бічних пластин (кожна з них складається з двох планок) та однієї так званої ступні з металевими вушками. Перед накладанням шину регулюють відповідно до зросту потерпілого. Медіальну та латеральну пластини встановлюють на таку довжину, щоб їх дистальні кінці виходили за рівень підошви ступні хворого (ступня при цьому повинна бути під прямим кутом) на 10—12 см. На цій довжині планки пластин закріпляють. Планку-ступню прибинтовують шляхом проведення через її металеві вушка бинта (при цьому на ділянках кісточок роблять підкладку з вати). Бічні пластини шини проводять своїми дистальними кінцями через вушка ступні і з’єднують так званими дверцятами. Через отвір у поперечній короткій планці проводять паличку з мотузкою (закрутка), що закріплена на ступні. Під кісткові виступи в ділянках кісточок колінного суглоба зовні кульшового суглоба та клубової кістки підкладають ватно-марлеві подушечки чи жмут вати. Бічні пластини зв’язують між собою на рівні стегна ременем або бинтом, проведеним через отвори в них, а зовнішню прив’язують ще й на рівні грудей до тулуба. Після цього шляхом повертання палички-закрутки (мал. 171) здійснюють витягання кінцівки (периферичного фрагмента). Кінцівка натягується між планками шини, і закрутку закріпляють ланцюгом чи бинтом до «дверцят». Лише після цього всю шину закріплюють накладанням спіральної бинтової пов’язки чи окремих кількох циркулярних (мал. 172). Шину накладають на одяг і взуття. У разі відкритого перелому або за наявності рани та джгута на кінцівці одяг розрізують чи знімають, рану закривають асептичною пов’язкою. Джгут не закривають пов’язкою. На ньому має бути відповідна позначка про час накладання. Під час накладання шини треба діяти обережно, щоб не змістити фрагменти переламаної кістки. Для цього треба уникати значних тракцій ноги та ініціювання болю у хворого. Перед цією процедурою хворому роблять знеболювальну ін’єкцію.

Мал. 170. Шина Дітеріхса (а,б)

Мал. 171. Витягання периферичного фрагмента ноги за допомогою шини Дітеріхса

Накладання шини Крамера. Для іммобілізації переломів верхньої кінцівки, зокрема плечової кістки, застосовують драбинчасту металеву шину Крамера (мал. 173), яка має довжину 1 м та ширину до 15 см. Цю шину перед накладанням приміряють на здоровій руці хворого, позначаючи на ній пункти, що відповідають ліктьовому та плечовому суглобам, їх згинам. Насамперед визначають довжину від ліктя до кінця середніх фаланг пальців. На цій відстані на шині роблять згин під кутом 70—90°. Другий згин шини роблять на рівні здорового плечового суглоба під кутом 110—120°. Подальше формування шини лікар проводить на собі (мал. 174, д,б):накладаючи уже зігнуту в двох пунктах шину на власну руку, він захоплює шину двома руками і продовжує її вигинання як у поперечному напрямі, так і частково навколо її довгої осі (тобто дещо скручуючи), заокруглений кінець шини має прилягати до протилежного ураженому пояса, а дистальний (прямокутний) кінець шини розташовуватись горизонтально — ушкоджена кінцівка розміщуватиметься на цій площині шини волярним боком. Під час формування шини лікар повинен, крім того, подбати про створення умов для витягання плеча донизу. Для цього в передплічній частини шини утворюють вигин донизу — ямку для ліктьового суглоба, в яку під дією гравітації (маси руки) плече опускається.

Після формування шину вкривають рівномірним шаром вати на боці її прилягання до тіла (руки), обгортають спіральними турами бинта, накладають на ушкоджену кінцівку і після вкладання під пахву ватно-марлевого валика та невеликого жмутика вати в долоню прибинтовують від кисті до здорової частини плечового пояса. Вкрити шину ватою та бинтом можна також до формування і моделювання її. Кінці сформованої та фіксованої до кінцівки шини зв’язують між собою шматочками бинта, які проводять попереду та позаду плеча ( див. мал. 174). Після цього передпліччя з шиною ще підвішують на хустці. Остаточні позиції сегментів зафіксованої кінцівки такі: кисть у стані незначного тильного згинання у променезап’ястковому суглобі, пальці напівзігнуті (з шматком вати в долоні) з відведеним великим пальцем. Кінцівка зігнута у ліктьовому суглобі під кутом 70°, плече відведене на 15—20° та відхилене вперед на 10° (кут згинання шини над плечовим суглобом — 110°).

Драбинчасту шину Крамера можна застосовувати також для іммобілізації переломів гомілки, особливо в нижній частині її діафіза та метафізі. В такому разі накладають 3 шини — дві з боків та одну — позаду.

Мал. 172. Шина Дітеріхса в накладеному вигляді

Мал. 173. Шина Крамера (драбинчаста металева)

При переломах стегна його можна також іммобілізувати кількома з’єднаними між собою кінцями драбинчастими шинами, які прикріплюються по задній та бічних поверхнях стегна та гомілки з іммобілізацією трьох суглобів.

Сітчасті металеві шини застосовують головним чином при переломах кісток кисті, рідше — дистального відділу кісток передпліччя.

Мал. 174. Етапи накладання шини Крамера при переломі плечової кістки: а, б — моделювання шини лікарем на собі; в — шина у накладеному вигляді

Крім зазначених шин, для транспортної іммобілізації хворих з переломами хребетного стовпа, кісток таза чи множинними переломами використовують носилки — металеві та іммобілізаційні вакуумні.

З переломами кісток таза потерпілого треба перевозити на носилках з щитом з фанери чи дощок з напівзігнутими в стегнових суглобах кінцівками та підкладеним під коліна валиком.

Іммобілізаційні вакуумні носилки являють собою подвійний чохол (мішок). З нього відсмоктують повітря, створюючи розрідження до 500 мм рт.ст., і лише після цього на нього кладуть хворого. Після надання належного положення краї чохла зв’язують (зашнуровують). Чохол-носилки набуває жорстокої форми завдяки зближенню між собою його стінок та .затвердінню пінополістиролу, яким на 2/3 він заповнений.

Іммобілізація кінцівки може бути досягнута також і м’якими пов’язками. Наприклад, у разі перелому плеча кінцівка може бути зафіксована за допомогою хустинки. Під пахву кладуть невеликий марлевий валик, і всю кінцівку прибинтовують до тулуба на рівні грудей.

Накладання гіпсових пов’язок проводиться у спеціальній кімнаті, яка обладнана спеціальними столами, підставками, рамами (для накладання гіпсових корсетів), а також має шафи та посуд для зберігання гіпсу й прогіпсованих бинтів, інструменти (спеціальні ножиці для зняття та розрізування гіпсових пов’язок, ножі й ножиці для відрізування бинтів, щипці для відгинання країв гіпсової пов’язки, пилки різної форми для розрізування гіпсових пов’язок) тощо.

Гіпсова пов’язка була введена в медичну практику в Росії в 1858 р. М.Пироговим як один із засобів лікування поранених у нижні кінцівки(до цього звичайно виконували ампутацію).

Мал. 175. Види гіпсових пов’язок а — циркулярна, б — лонгетна, в — мостоподібна, г — вікончаста

Для накладання гіпсової пов’язки використовують або попередньо заготовлені прогіпсовані бинти, або готують останні безпосередньо перед накладанням її. Для приготування про- гіпсованого бинта чи марлі їх розгортають на столі на певну довжину або на всю довжину стола і насипають на них гіпсовий порошок, а потім ребром долоні розрівнюють його тонким шаром. Гіпс при цьому заповнює всі отвори марлі. Імпрегнований таким чином бинт знову обережно згортають у рулон, а нову порцію бинта розгортають і т. ін. Якщо роблять прогіпсовані пластини, то їх вирізують з марлі на передбачену ширину та довжину. Згорнуті прогіпсовані бинти переносять у місце для зберігання чи для замочування, утримуючи їх за краї, щоб гіпс не висипався. Перед накладанням пов’язки прогіпсовані бинти обережно занурюють у воду — поки не вийдуть всі бульбашки повітря (останнє свідчить, що весь гіпс змочений водою). Після цього їх виймають із води і обережно віджимають, звільняючи від зайвої вологи. Вкривши кісткові виступи на поверхні органа, на який буде накладено пов’язку, та розмістивши травмований орган на підставці чи іншому пристрої, його починають покривати вологим прогіпсованим бинтом. Для тонких лонгетно-циркулярних пов’язок досить 3—4 шарів, для товстих — 6—8.

Після накладання бинта починають моделювання пов’язки шляхом притискання шарів бинта долонею (долонями) до поверхні. Треба відтворити поверхню пов’язки відповідно до поверхні фіксованого пов’язкою органа. При цьому нерідко доводиться в місця, де гіпсу виявляється недостатньо, додавати порошок невеликим шаром та зразу ж його розмазувати по поверхні пов’язки.

Особливої уваги потребують краї, їх роблять гладенькими та дещо вивернутими назовні, щоб вони не впивались у тіло, та стежать, аби шматочки гіпсу не потрапили під пов’язку. Пальці кінцівок звичайно залишають відкритими, щоб можна було контролювати стан кровообігу в тканинах під пов’язкою. У разі стискання м’яких тканин, зокрема кровоносних судин, спостерігаються ціаноз шкіри пальців та набряк. Після формування пов’язки на поверхні її роблять позначку про дату накладання її. Затвердіння гіпсу відбувається через 10—15 хв, а висихає пов’язка лише через 24—48 год і більше.

Органу (кінцівки, хребетний стовп, таз), на який накладається гіпсова чи інша затвердіваюча пов’язка, надається таке положення, яке забезпечує відновлення властивої йому анатомічної форми (конфігурації) та функції. У більшості випадків такому положенню відповідає стан максимального розслаблення м’язів (середнє фізіологічне положення), хоч через особливості перелому нерідко доводиться на першому етапі іммобілізації (до консолідації перелому) відступати від цього правила.

Конструкція гіпсових пов’язок може бути різноманітною: глухою циркулярною, циркулярно-вікончастою, циркулярно-мостоподібною, лонгетною, лонгетно-циркулярною, пов’язкою-ліжком, корсетом тощо.

Хоч циркулярні глухі пов’язки надійніше фіксують орган, проте через стиснення ними окремих ділянок і необхідність при цьому знімання пов’язки для виправлення недоліків, а також неможливість застосування інших лікувальних місцевих процедур вони застосовуються зараз набагато рідше, ніж пов’язки лонгетні та лонгетно-циркулярні. Ці пов’язки, забезпечуючи потрібний рівень іммобілізації, дозволяють коригувати їх положення без руйнування (без заміни) та дають змогу застосовувати на частину не вкритої пов’язкою поверхні органа інші лікувальні процедури (фізіотерапевтичні тощо), контролювати рану.

Для забезпечення більшої міцності та мобілізуючої здатності лонгетну пов’язку часто комбінують з циркулярною (лонгетно-циркулярна пов’язка). Лонгетна та лонгетно-циркулярна пов’язки значно легші, економні, піддаються корекції без їх руйнування. Необхідність поряд з іммобілізацією органа також застосовувати інші форми (місцевого) лікування зумовлює використання інших видів гіпсових пов’язок, зокрема циркулярно-вікончастих, циркулярно-мостоподібних, зйомних пов’язок-краваток тощо (мал.175).

Існують дві основні форми накладання гіпсових пов’язок — підкладкові та безпідкладкові. Раніше практично всі пов’язки робили з підкладкою по всій поверхні органа вати, на яку накладали пов’язку. Проте такі пов’язки не виправдали сподівань. Підкладка часто порушувала фіксування та зумовлювала нерівномірний тиск на тканини. Крім цього, вата внаслідок адсорбції вологи тіла нерідко зумовлювала мацерацію шкіри.

Подальший досвід засвідчив, що раціональним є безпідкладкова пов’язка, яка накладається безпосередньо на шкіру, за винятком ділянок кісткових виступів (гомілкові виступи над суглобами тощо). Така пов’язка щільно прилягає до тіла та забезпечує добру іммобілізацію. До того ж гіпс всмоктує ексудат ран, тобто певного мірою є антисептиком.

Лікувальні гіпсові пов’язки накладають як при травматичних та патологічних переломах, так і при ортопедичних захворюваннях (вадах).

Прості закриті переломи, які можуть бути вправлені руками, та переломи після відкритого остеосинтезу на етапі фіксації вправлених відломків лікують гіпсовими пов’язками. Якщо ж для відновлення положення фрагментів (вправлення їх та фіксації) потрібно накладати традиційне скелетне витягання чи застосовувати дистракційно-компресійні апарати Ілізарова, Ткаченка, Гудушаурі, Сиваша, Калнберза, гіпсові пов’язки часто використовують уже на етапі первинної консолідації — незміцнілого мозолю.