Психіатрія: Курс лекцій - В. С. Бітенський 2004

Невротичні, пов'язані зі стресом та соматоформні розлади

Психогенні (спричинені виключно факторами інформаційної природи) захворювання завжди поділялися на неврози та реак­тивні психози. Цей поділ певною мірою зберігається і донині. Але систематизація розладів, схоже, втратила звичну для нас логіку — все, що супроводжується насамперед афективними та параноїдними синдромами, «перекочувало» відповідно в третю та другу рубрики МКХ-10, з’явилася зовсім нова п’ята рубрика, яка вклю­чила в себе деякі типово невротичні стани. В той же час у власне «невротичній», четвертій рубриці МКХ-10 зустрічаються як хво­робливі стани допсихотичного рівня, так і типові психози — ре­активні (наприклад, психогенний ступор). Але на цьому зупини­мося нижче.

Щодо етіології, то вона не має порушувати будь-яких додат­кових питань, оскільки йдеться про розлади, викликані стреса­ми або хронічними психотравмуючими обставинами. Дивує інше: спектр симптоматики майже не відрізняється від такого при спад­ково зумовлених ендогенних чи безперечно зовнішнього поход­ження органічних психічних розладах. Пов’язати це можна тільки з тим колосальним значенням (нутритивним, життєзабезпечуючим), яке інформація має для мозку людини, а тому виступає нарівні з патогенними факторами будь-якої природи.

W. Cullen ввів у медичну практику термін «невроз» ще у XVIII ст., але свого сучасного і конкретного значення він набув тільки наприкінці XIX завдяки працям Ж. Шарко, П. Жане та П. Дю­буа. До втілення в повсякденну практику лікаря-психіатра міжна­родної класифікації хвороб 10-го перегляду вітчизняна психіат­рія поділяла неврози на істеричний, невроз нав’язливих станів і неврастенію. У попередній класифікації 9-го перегляду можна було вже знайти невроз страху, істеричний невроз, два варіанти неврозу нав’язливостей — фобічний та обсесивний, депресивний невроз (невротична депресія), неврастенію, синдром деперсона­лізації та іпохондричний невроз. Але доктрина «трьох ключових форм», що розвивалась у вітчизняній психіатрії, була доволі вда­лою, оскільки всі інші невротичні розлади так чи інакше можна розглянути як похідні від істерії, неврастенії або неврозу нав’яз­ливих станів.

Під неврозом розуміють захворювання, яке, по-перше, вини­кає як реакція особистості на психічну травму (остання може у деяких випадках бути гострою, але здебільшого вона має про­лонгований у часі вплив на екзистенцію); по-друге, хворобливі переживання пацієнта завжди психологічно зрозумілі та відби­вають зміст психотравмуючих обставин; по-третє, розлад посту­пово втрачає свою клінічну визначеність, якщо психотравмуючі обставини усунуто або вони втратили для людини актуальність. Ця тріада симптомів дістала назву тріади Ясперса, що підкрес­лює особистий внесок німецького психіатра Карла Ясперса в роз­виток провідних положень класичної психіатрії.

Таким чином, при неврозах можна говорити про оборотність психогенного захворювання, але слід завжди мати на увазі, що неврози мають схильність до затяжного перебігу та частих реци­дивів симптоматики. Крім того, симптоматика часто змінюється («мімікрує»), що призводить до труднощів класифікації цього розладу.

В сучасній класифікації 10-го перегляду клінічних форм роз­ладів, про які йдеться, по-перше, значно більше, ніж у попередніх, а, по-друге, невротичні, пов’язані зі стресом та соматоформні розлади об’єднані в одну рубрику через їх історичний зв’язок з концепцією неврозу та ймовірну асоційованість переважної час­тини цих розладів з причинами інформаційної природи.

Оперативними елементами неврозу є психотравмуючі обста­вини, особистість та її специфічні риси (неврози в одних і тих са­мих обставинах скоріше виникнуть у осіб із психопатичними ри­сами характеру) та наявність патологічно зміненого підгрунтя (травми голови в анамнезі, виснажлива робота, астенія внаслі­док перенесеної хвороби, паління).

Розглянемо безпосередньо окремі форми, з яких складається рубрика: невротичних, пов’язаних зі стресом та соматоформних розладів.

Тривожно-фобічні розлади

До цієї групи розладів належать такі, при яких тривога спри­чинюється виключно (або переважно) певними ситуаціями та об’­єктами, зовнішніми відносно суб’єкта, що не є загрозливими для нього в даний час. Зрозуміло, що хворий намагається їх уникну­ти, а в разі неможливості цього переносить з почуттям страху. Вираженість тривоги може коливатися від легкого дискомфорту до жаху. Частіше пацієнти концентруються на окремих симптомах, наприклад, серцебитті або станах, що нагадують запаморочен­ня. Вторинно виникає страх смерті, божевілля або, як мінімум, втрати самоконтролю. Тривога виникає і при згадці про таку си­туацію. Частіше розлад спостерігається у жінок. Розрізняють аго­рафобію, соціальні та специфічні фобії.

Агорафобія — це побоювання не тільки відкритих просторів або натовпу, але і страх неможливості відразу повернутися в без­печне місце, яким для більшості людей є власна домівка. Це та­кож неможливість їзди наодинці в транспорті або ліфті, страх впас­ти на вулиці та залишитись без допомоги. Тобто провідна риса агорафобії — це, іншими словами, відсутність негайного досту­пу до виходу. Перебіг найчастіше хронічний, розлад повністю дезадаптує людину, яка може роками бути «прикута» до своєї оселі. Зустрічається частіше у жінок.

Соціальна фобія — це страх бути в центрі уваги з боку порівня­но нечисленної групи людей, який зустрічається однаково часто серед жінок і чоловіків, переважно молодого віку. Призводить до уникання таких ситуацій, як публічний виступ, навіть відповідь викладачеві на поставлене запитання в присутності групи, не­обхідність відстояти свої інтереси або відповісти на образу в гро­мадських містах, підтримати розмову в малознайомому колі тощо. Характерно, що основну свою проблему хворі вбачають у вторинних вегетативних симптомах — почервонінні обличчя, тремтінні рук, підвищеному потовиділенні. Вони уникають гро­мадських ситуацій, згодом у них знижується самооцінка.

Специфічні (ізольовані) фобії обмежуються якими-небудь пев­ними ситуаціями (клаустрофобія — страх ізоляції в закритому просторі, акрофобія — страх висоти, мізофобія — страх забруд­нення, айхмофобія — страх гострих предметів тощо).

Назви ізольованих фобій — грецького походження, їх на­лічується понад триста. Вони, як правило, починаються ще в ди­тинстві та переслідують людину протягом усього життя. Якщо при агорафобії можуть бути коливання вираженості симптоматики в різні періоди життя аж до її тимчасового зникнення, то для ізо­льованих фобій страх об’єктів побоювання залишається стабіль­ним. Страх крові та тілесних ушкоджень відрізняється від інших появою брадикардіїї (замість тахікардії в інших випадках).

Панічний розлад

Цей розлад належить також до тривожних розладів. Тривога є провідним проявом захворювання і не пов’язана з конкретною ситуацією. Головною рисою панічного розладу є абсолютно непередбачувані напади тяжкої тривоги (паніки) в самих різних обставинах, що не загрожують життю та здоров’ю. Такі напади супроводжуються низкою вегетативних симптомів, і саме вони усвідомлюються хворим в першу чергу та змушують звернутися по медичну допомогу. Це серцебиття, біль у грудях, відчуття за­духи, запаморочення, нездатність сконцентрувати увагу та ціле­спрямовано діяти. Нерідко спостерігається дереалізація—депер­соналізація. Хворі описують свій стан так, нібито вони втратили контроль і змушені бігти та рятуватися; страх смерті є дуже інтен­сивним; може бути також страх божевілля або втрати контролю над ситуацією. Тривалість його — до 10 хв. У деяких хворих на­пади виникають рідко — кілька разів протягом життя, але у більшості частота й інтенсивність їх зростають.

За своїми клінічними проявами панічний розлад нагадує стан інтоксикації кофеїном, це свідчить про те, що в обох випадках задіяні схожі патогенетичні механізми. Відмічено коморбідність з агорафобією (до 70 %). Що стосується алкоголю, то з його до­помогою пацієнти намагаються уникнути повторних нападів па­ніки. Швидко формується залежність від етанолу. Між напада­ми типовою є тривога очікування. Негайно залишивши місце, в якому виникла тривога (наприклад, автобус), хворі надалі уни­кають подібних ситуацій. У громадських місцях вони з’являють­ся у супроводі «довіреної особи», дуже часто стають інвалідами.

Розрізняють ще генералізований тривожний розлад, основним проявом якого є генералізована, стійка та «нефіксована» триво­га, що виникає в несприятливих мікросоціальних умовах. Вона має депривуючий вплив на особистість, може спричинити стан фрустрації (безпорадність, відсутність чіткого уявлення про мож­ливість розв’язання конфліктної ситуації). Щодо переживань, то найчастіше — це страх або передчуття, нібито з кимось із рідних має статися нещасний випадок. Хворі відчувають постійну нер­возність, тремтіння, пітливість, серцебиття, запаморочення, м’я­зове напруження та дискомфорт в епігастральній ділянці. Розлад частіше спостерігається у жінок і пов’язаний із хронічним стре­сом.

Існує також змішаний тривожний та депресивний розлад, коли важко визначитися, що — тривога або депресія — є домінуючим симптомом, а вираженість депресії не така, щоб кваліфікувати розлад як афективний. Такі хворі найчастіше отримують допо­могу в лікарів загальної практики; це, як правило, жінки після менопаузи.

Обсесивно-компульсивний розлад

Головним проявом захворювань цієї групи є обсесивні (нав’яз­ливі) думки, які стереотипно повторюються. Ці ідеї дуже тяжко переносяться суб’єктом внаслідок своєї агресивності (хворого, наприклад, лякає те, що він раптово поб’є улюбленого собаку, але водночас він знає, що ніколи не зможе спричинити страж­дань не тільки своєму вірному другові, а й взагалі будь-якій тва­рині) або своєї безглуздості (хворий не в змозі замінити перед­часно забруднену сорочку, оскільки він робить це тільки щопо­неділка та щочетверга). Але так само це можуть бути якісь без­глузді образи (скривавлені жертви дорожньої пригоди) або по­тяги (наприклад, колупатися в носі або накручувати Волосся на палець в присутності інших людей). Підкреслимо, що ані обра­зи, ані потяги, ані ідеї не супроводжуються відчуттям нав’язуван­ня ззовні якоюсь магічною силою, впевненістю у тому, що сам хворий є об’єктом керування кимось іншим (такий симптом ха­рактерний для нав’язливостей у структурі шизофренічного про­цесу).

Іншим типовим проявом розладу є компульсивні (тобто з бо­ротьбою мотивів) дії (ритуали), які не менш обтяжливі для існу­вання, ніж нав’язливі думки. Вони не пов’язані із задоволенням від виконання внутрішньо корисних завдань (наприклад, потреба по кілька разів на день мити руки без реальної на те необхідності, або прасувати спочатку сорочки, потому білизну, а вже наприкінці брюки, або пропускати транспортний засіб і чекати наступного, якщо номер його починається на непарну цифру, тощо). Ритуали спрямовані на превенцію малоймовірних подій, які можуть за­шкодити самому хворому або його оточенню (в тому числі з боку хворого). Взагалі кажучи, ритуальне мислення є рудиментарною складовою людського менталітету взагалі, воно широко застосо­вувалося на етапі становлення людини як мислячої, соціальної істо­ти, коли нерозвиненість алгоритмічних підходів до переробки інформації з навколишнього середовища та необізнаність у при­чинах багатьох явищ компенсувалась активністю такої рудимен­тарної психологічної функції, як віра. Релігійні вірування або річниці видатних подій — не щось інше, як прояви ритуального мислення. Вшанування ювілярів — це ритуал, якого всі покірно дотримуються, не усвідомлюючи, що таким чином люди підкрес­люють своє бажання зберегти життя людини, яка вже досягла пев­ного віку, від можливих подальших нещасть та фатальних випад­ковостей. Тому буває інколи важко визначитися, чи є той або інший ритуал у хворого проявом психічного розладу, чи це частина того колективного неусвідомленого (за К. Юнгом), яку він несе в собі як частина певного етносоціокультурального шару. Крім ритуалів, компульсивними діями вважають також уповільненість та не­рішучість. Дослідниками відмічена позитивна кореляція між нав’язливостями та депресіями, що призвело до спроб застосувати в лікуванні нав’язливих станів антидепресанти (ципралекс, паксил, феварин, ремерон або антидепресант попередньої генерації — анафраніл). Інколи таким чином вдається досягти успіху і позба­вити хворого страждань, пов’язаних з обсесіями. Цей розлад час­тіше спостерігається в осіб з ананкастними рисами, не залежить від статі, починається в молодому або юнацькому віці. Перебіг його — хронічний. Компульсивні ритуальні дії краще піддаються поведінковій терапії, ніж обсесивні думки, але, на жаль, обидва прояви в одного і того ж хворого, як правило, співіснують.

Враховуючи велике значення обсесивно-компульсивного роз­ладу для майбутнього лікаря загальної практики, наведемо його критерії за МКХ-10:

1. Обсесивно-компульсивні симптоми мають бути розцінені як власні думки чи імпульси.

2. Існує принаймні одна думка або дія, з якою хворий безуспіш­но бореться (якщо з іншими він навіть вже повністю примирився).

3. Думка про виконання нав’язливої дії не має бути сама по собі приємною для хворого. Водночас спостерігається деяке змен­шення тривоги або напруженості після виконання ритуалу.

4. Нав’язливі думки, образи чи дії повторюються, порушуючи прагнення їхнього «носія» позбутися неприємного «супроводу».

5. Зрештою, має бути наявним порушення соціального функ­ціонування особистості, а самі обсесивно-компульсивні розлади виступають як джерело дистресу.

На неврастенії окремо зупинятися не будемо. Зауважимо, що сьогодні погляд на неврастенію значно відрізняється від того, що домінував серед психіатрів попередньої генерації: більшість вва­жає неврастенію не окремим психогенним захворюванням, а од­ним із проявів на рівні астенічного синдрому малосимптомного (латентного) органічного ураження головного мозку.

Для неврозів дитячого віку характерні переважання страхів, соматовегетативних (енурез, звичне блювання) та рухових роз­ладів (тики, логоневроз, істеричні паралічі). Чим менше вік ди­тини, тим одноманітніша невротична картина.

Лікування неврозів

В лікуванні неврозів перевага віддається психотерапевтичним методам, спрямованим на дезактуалізацію або усунення для хво­рого стресора, що спричинив розлад. Методи психотерапії — різноманітні. Наприклад, техніка психосинтезу дозволяє немов­би сформувати нову, стресостійку особистість, концентруючи її навколо нового «ядра». Якщо жінці проведено гістеректомію і це призвело до тяжкого невротичного розладу, психотерапевт намагається знайти в її душі ті приховані якості та інтереси, які згодом стануть визначати провідну мотивацію, для якої наслідки операції вже не матимуть суттєвого значення (наприклад, пере­орієнтація хворої на виховну роботу з «важкими» підлітками або захоплення сучасним кінематографом тощо). Позитивістські тех­ніки спрямовані на те, щоб внутрішній або зовнішній конфлікт не сприймався хворим як деструктивний, а, навпаки, набув рис «двигуна» прогресивного розвитку. Завданням психодинамічного підходу (основа його — класичний психоаналіз) є, з одного боку, виявлення тих прихованих у глибині підсвідомості переживань пацієнта, які призвели до неврозу, а, з другого боку, надання йому можливості відреагувати, тобто викликати катарсис. Якщо домі­нуючою в клінічній картині є тривога, рекомендують медикамен­ти протитривожної дії — найчастіше це бензодіазепіни (діазепам, хлордіазепоксид, ксанакс або феназепам), транквілізатори інших груп (андаксин) чи препарати рослинного походження (персен, деприм). Фізіотерапевтичні процедури застосовують у комплексі з іншими методами лікування тільки як допоміжний засіб.

Реакція на тяжкий стрес та порушення адаптації

Головною відмінністю цієї групи розладів є те, що існує їх чітка причина: виключно інтенсивна травмуюча життєва подія або хро­нічна психотравмуюча ситуація (нехай навіть невеликої сили). Безумовне значення має індивідуальна чутливість до стресу вза­галі й особистісна значущість конкретної події для суб’єкта. Як і у випадку екзогенно-органічних психічних розладів, конкретна форма порушення психічної діяльності визначається настільки конкретною причиною, наскільки терміном між дією стресора та реакцією на нього і, головне, індивідуальністю хворого. Виділяють гостру реакцію на стрес, посттравматичний стресовий розлад та розлад адаптації.

Гостра реакція на стрес відрізняється короткочасністю — до 3 діб після дії стресора надзвичайної сили (загибель когось із близь­ких). Клінічна картина неоднорідна, може змінюватися навіть протягом такого короткого часу. Спочатку спостерігається стан своєрідної «оглушеності» (порівняйте з відключеннями свідомості при гострому органічному ураженні мозку) з порушенням орієн­тування в просторі й особливо — в часі, значним погіршанням уваги, неможливістю її сконцентрувати та втратою здатності до критично адекватного усвідомлення змісту поточних подій. Поле свідомості найчастіше дещо звужується. Можуть бути наявні ве­гетативні симптоми — такі, як і при панічній тривозі. Амнезія епізоду, що стосується психотравми, — часткова.

Клініка посттравматичного стресового розладу містить епізо­ди повторюваного переживання травми у вигляді нав’язливих ремінісценцій, сновидінь чи кошмарів, які виникають на фоні хронічного відчуття «заціпеніння» та притуплення емоцій, на фоні відчуження та ангедонії. Хворі уникають ситуацій, які мо­жуть нагадати їм про пережите. Якщо будь-що раптово нага­дує про травму, ймовірні неочікувані, часто незрозумілі для ото­чуючих (якщо вони не знайомі з обставинами та змістом пере­житих подій) спалахи гніву або страху. Як правило, спостеріга­ють стан підвищеної вегетативної збудливості з тенденцією до зростання рівня загальної бадьорості. Хворі активні, особливо в суспільному житті; вони намагаються бути корисними іншим, витрачають менше часу на сон та відпочинок, перебувають у безперервному русі тощо (пригадаємо головну героїню фран­цузького фільму «Три кольори: синій», яка пережила загибель чоловіка та дитини, але не втратила потребу жити — режисер кілька разів протягом фільму показує її в плавальному басейні, де вона наодинці наполегливо перетинає водну гладь з одного кінця в другий).

До факультативних симптомів розладу належать депресія та суїцидальна налаштованість. Часто зустрічається вторинна ал­коголізація, але темп формування синдрому залежності уповіль­нений. Початок розладу, як правило, — після певного латентно­го періоду, а перебіг — оборотний (настає поступова дезактуалізація психотравмуючих переживань). Винятком є ті випадки, коли розвивається хронічна зміна особистості після переживання ка­тастрофи.

При розладі адаптації стресовий фактор уражує інтегральність соціальних зв’язків хворого або навіть більш широку систему соціальної підтримки та соціальних цінностей. Зрозуміло, що цей розлад найчастіше має спостерігатися у біженців або емігрантів. Його клінічна картина досить різноманітна, вона містить депре­сивний настрій, тривогу, неспокій, відчуття неспроможності впо­ратися з ситуацією, що склалася, а звідси — небажання залиша­тися в ній. Спостерігається також редукція здатності людини пла­нувати свої дії; поряд з цим знижується продуктивність праці. У підлітків цей розлад часто проявляється деліквентною поведін­кою, скоєнням антисоціальних вчинків, які не були притаманні їм до докорінної зміни умов життя.

Починаючи з 80-х років ХХ ст., поширюються соціальні про­блеми та кримінальність поведінки юнаків — вихідців із Близь­кого Сходу й Африки, які переїхали з батьками до більш розви­нених економічно європейських країн. У багатьох випадках це є проявом саме розладу адаптації, тим більше, що згадані патерни не відповідають тій субкультурі, в якій відбувалося виховання цих дітей до еміграції разом з батьками в Європу. У підлітків особ­ливо може спостерігатися диссоціальна поведінка. У дітей молод­шого віку при розладі адаптації можуть спостерігатися такі фа­культативні симптоми, як енурез, дитяча вимова, що закріплюєть­ся на довгі часи, або смоктання пальця. Для діагностики цього розладу важливо, що його тривалість не повинна перевищувати 6 міс (винятком є пролонгована депресивна реакція, що може спо­стерігатися у хворого до 2 років).

Підсумуємо діагностичні критерії гострої реакції на стрес, оскільки це є важливим для диференційної діагностики:

1. Обов’язковий та чітко видимий зв’язок між впливом незви­чайної сили стресора та початком симптоматики.

2. Раптовий (або через кілька хвилин після стресу) початок розладу.

3. Змішана та надзвичайно мінлива клінічна картина. Так, до ініціального стану оглушення можуть приєднатися депресія, три­вога, гнів, відчай, неупорядкована гіперактивність або, навпаки, соціальна відгородженість.

4. Жоден із симптомів не є таким суттєвим та домінуючим, щоб можна було говорити про якийсь більш специфічний діагноз.

5. Вербальна продукція хворого прямо або опосередковано відбиває зміст психотравмуючих обставин.

Реакції припиняються швидко (протягом кількох годин), зви­чайно, якщо можливим є усунення, припинення дії стресових об­ставин.

Лікування гострої реакції на стрес передбачає ізоляцію хво­рого від психотравмуючих обставин, а, якщо це не є можливим (наприклад, трагічна загибель когось із близьких та наступна про­цедура ідентифікації тіла), можна рекомендувати хворому пре­парати, що зменшують тривогу, страх та загальну психомоторну активність (феназепам, андаксин, еглоніл, флуанксол, сероквель тощо). Для досягнення певної глибини та тривалості сну бажа­ним є застосування снодійних (нітразепам, він же — еуноктин, івадал, тощо). Небажано призначати антидепресанти та нейролеп­тичні засоби з сильною гальмівною дією, оскільки перші будуть погіршувати стан хворого через обов’язковість вегетативних побіч­них симптомів (вже не кажучи про те, що будь-які антидепресан­ти починають діяти не з першого дня, а після періоду накопичен­ня в синапсах певних нейромедіаторів), а другі — можуть викли­кати депресію з наступним суїцидом.

Дисоціативні (Конверсивні) розлади

Загальні ознаки, притаманні всім дисоціативним, або конверсивним (стара назва — істеричним) розладам, полягають у тому, що в особистості спостерігається часткова або повна втрата нор­мальної інтеграції між пам’яттю на минуле, усвідомленням влас­ної ідентичності, з одного боку, та поведінковими актами, з іншо­го. Термін «конверсія» вживається в тому розумінні, що наявний неприємний емоційний стан, спричинений проблемами та конф­ліктами, які трансформуються в симптоми, оскільки людина не в змозі їх розв’язати.

При дисоціативних розладах виділяють такі стани:

1. Дисоціативна амнезія — втрата пам’яті на події травмую­чого змісту.

2. Дисоціативний ступор — той самий ступор, але спричине­ний винятково психотравмуючими обставинами.

3. Транси та стани оволодіння — дисоціативні розлади свідо­мості, при яких людина відчуває себе керованою ззовні та не здатною протистояти чужій волі (не плутати з психологічними авто­матизмами).

4. Дисоціативні розлади моторики — втрата здатності до ціле­спрямованих дій і навіть самостійного пересування під дією психотравмуючих обставин. У більш легких випадках вони обмежу­ються дисоціативною афонією (клубок у горлі).

5. Дисоціативні судоми — це напади істеричного характеру; їх слід відрізняти від епілептичних, оскільки лікування тих та інших принципово різне.

6. Дисоціативна анестезія — втрата чутливості під дією психогеній. Її особливістю є невідповідність зонам іннервації (за ти­пом «панчіх» або «рукавичок»).

7. Синдром Ганзера — це психогенне порушення свідомості з характерною тріадою: мимоговоріння, пуерилізм та істеричне тремтіння.

8. Розлад множинної особистості — хворий під дією стресо­вих впливів відчуває себе роздвоєним, нібито в ньому співісну­ють дві окремі людини, які в різних ситуаціях поводяться по-різ­ному.

Отже, серед конверсивних розладів є такі, що не виходять за межі амбулаторної практики (наприклад, дисоціативна анесте­зія), але є і справжні психози, які потребують госпіталізації хво­рого (синдром Ганзера чи дисоціативний ступор). Саме в цьому полягає особливість сучасної класифікації: в ній доволі часто «розмиваються» межі між психотичним і допсихотичним рівня­ми реагування.

Соматоформні розлади

Майбутній лікар має знати про існування таких розладів, які за природою своєю є психічними, спричиненими зовнішніми або частіше внутрішніми конфліктами, але проявляють себе різними соматичними «масками». Розрізняють соматизований розлад, недиференційований соматоформний розлад, іпохондричний роз­лад, соматоформну вегетативну дисфункцію та хронічний соматоформний больовий розлад.

Соматизований розлад носить «маску» певного соматичного захворювання, для діагностики якого лікар не знаходить відпо­відних органічних ознак хвороби.

Недиференційований соматоформний розлад нагадує попередній розлад, але, аналізуючи симптоматику, яка надходить від хворо­го, дуже важко визначити, про які конкретно соматичні захво­рювання йдеться. Крім того, ця «маска» може змінюватися з ча­сом.

Ще менш чіткою, віддаленішою від клініки конкретних сома­тичних захворювань, виглядає картина іпохондричного розладу.

Соматоформна вегетативна дисфункція проявляє себе пере­важно симптомами вегетативного походження (серцебиття, пітливість, зрушення оваріально-менструального циклу тощо). Дотепер цей розлад лікарі часто помилково визначають як вегетосудинну дистонію.

Хронічний соматоформний больовий розлад — при цьому роз­ладі провідною є скарга на якийсь біль, що не піддається зви­чайним терапевтичним впливам. В акушерсько-гінекологічній практиці зустрічається таке поняття, як хронічний тазовий біль. Його причину лікарі-інтерністи ідентифікувати не в змозі, а до психіатрів такі пацієнтки зазвичай не звертаються, оскільки пси- хотравмуючі обставини часто мають глибоко особистісний ха­рактер.

Ці розлади можна розглядати як «класичні» захворювання психосоматичної групи (засновником психосоматичної медици­ни вважається американський психоаналітик угорського похо­дження Франц Александер). Незалежно від того, чи будемо ми розуміти під психосоматичними такі розлади, які, залишаючись тілесними, походять від психологічних факторів, або групу пси­хічних захворювань, що проявляють себе соматичними симпто­мами, соматоформні розлади — це справжні психосоматичні хво­роби. Американська Класифікація психічних розладів передбачає об’єднання цих розладів з конверсивними. Між ними дійсно існує велика схожість, подібність механізмів утворення, але є й суттєва відмінність: істеричний симптом має цілком зрозумілий зв’язок із психотравмуючою ситуацією (конфліктом), що його спричи­нила. Застосовуючи психоаналітичну термінологію, можна по­значити такий симптом як символ витісненого бажання або інтрапсихічного конфлікту.

Лікування соматоформних розладів — це складна проблема, яка потребує багато часу та індивідуального підходу до пацієн­та з боку психотерапевта. Найбільші складнощі виникають тоді, коли з’являється потреба з’ясувати справжній психотравмуючий фактор, який хворий не усвідомлює або не бажає вербалізувати.