ЗАГАЛЬНА МІКРОБІОЛОГІЯ - Т.П. Пирог - 2004

7. СИСТЕМАТИКА ПРОКАРІОТ

7.5. ХАРАКТЕРИСТИКА ТАКСОНІВ ЗА ДЕВ’ЯТИМ ВИДАННЯМ КЕРІВНИЦТВА БЕРГІ З СИСТЕМАТИКИ БАКТЕРІЙ

7.5.3. Відділ Tenericutes

Сюди належать прокаріоти, у яких відсутня клітинна стінка (називаються мікоплазмами) і які не здатні до синтезу попередників пептидоглікану. Клітини оточені елементарною плазматичною мембраною, плеоморфні, розрізняються за розмірами (найменший розмір 0,15-0.20, найбільший — 10 мкм). Характерні нитчасті форми, що гілкуються. Розмноження може відбуватися брунькуванням, фрагментацією та/або бінарним поділом. Нерухомі, для деяких видів характерна рухомість (ковзання). За Грамом, не фарбуються. Для росту потрібні складні поживні середовища (середовища з високим осмотичним тиском). Ці організми інколи нагадують L-форми бактерій, які не мають клітинної стінки (особливо часто виникають у грампозитивних еубактерій). але відрізняються від цих еубактерій тим, що не здатні ревертувати до нормального типу і утворювати клітинну стінку. Багатьом видам додатково потрібні для росту холестєрол і довголанцюгові жирні кислоти. Вміст ГЦ в ДНК — 23-46 %.

Відсутність клітинної стінки зумовила своєрідність будови бактерій цієї групи: 1) поліморфізм клітин — сферичні, еліпсоподібні, дископодібні, паличкоподібні, нитчасті, такі, що галузяться; 2) стійкість до антибіотиків, які специфічно діють на клітинну стінку (наприклад, до пеніциліну та його аналогів); 3) наявність добре розвинутої стабільної еластичної плазматичної мембрани.

Об’єднані в клас Mollientes (складається з однієї частини — № 21). У Керівництві Бергі з ідентифікації бактерій (1997 р.) мікоплазми розміщені у групі № 30. Представники цього класу є найдрібнішими прокаріотами, здатними самостійно розмножуватися. Вони об’єднані в порядок Mycoplasmetales і три родини: Mycoplasmataceae, Acholeplasmataceae і Spiroplasmataceae. Класифікація мікоплазм на родини проведена за їх відношенням до стеринів: стеринзалежні мікоплазми родини Mycoplasmataceae потребують екзогенного холестерину (та інших стеринів), який є основним компонентом мембранних ліпідів паразитичних мікоплазм; мікоплазми родини Acholeplasmataceae є стериннезалежними.

Енергію одержують за рахунок окислення чи зброджування органічних сполук (моно- і полісахариди), неорганічних сполук (залізо, марганець). Відсутність хінонів і цитохромів свідчить про те, що дихальний ланцюг у них обмежений. Більшість — аероби, є облігатні анаероби. Є ацидофіли, які здатні рости тільки в умовах високої кислотності середовища — Thermoplasma acidophilum, pH 1-4. Представники роду Thermoplasma є термофілами, деякі мікошіазми здатні гідролізувати сечовину (рід Ureaplasma).

Серед мікоплазм виявлені сапрофітні ”паразитичні” та патогенні форми. Останні спричиняють хвороби тварин, рослин і культур тканин.

У тварин мікоплазми зустрічаються як відносно безпечні паразити на слизових оболонках дихальних шляхів і статевих органів. Ці організми є мембранними паразитами, тобто досить міцно прикріплюються до епітеліальних клітин слизових оболонок. Вони не виділяють токсинів, але завдяки відсутності клітинних стінок навіть такі слабкотоксичні продукти, як іони амонію та перекис водню, несприятливо діють на мембрану пошкоджених клітин тварини. Зараження мікоплезмами у одних тварин не викликає ніяких симптомів хвороби, у інших розвивається запалення дихальних шляхів, легенів.

У рослин мікоплазми є збудниками захворювань етіолювання. Вони переважно локалізуються у флоемі і у зв’язку з їх зовнішньою подібністю із спірилами об’єднані в рід Spiroplasma. Spiroplasma citri — збудник хвороби етіолювання цитрусових. Подібні форми були виявлені у інших рослин (кукурудза, бер- мудська трава, рис). Spiroplasma була виявлена також у бджіл і коників. Ймовірно, що комахи не тільки переносять мікоплазми, але і є їх хазяями.