Ботаніка - Б.Є. Якубенко 2017

Частина третя. Царство рослини (Planthae)
Розділ ХІІІ. Рослинність України та зональність її розподілу

Україна займає площу понад 603 тис. км. На її території росте 25 тисяч видів нижчих і вищих рослин, які складають флористичне багатство країни. Вони відіграють суттєву роль у природі та житі людини, забезпечуючи її продуктами Харчування, а промисловість — сировиною для її переробки.

Поєднуючись між собою та з іншими організмами і субстратами, виникають різноманітні екосистеми та їхні ценози, які протягом формування і розвитку зазнали суттєвих змін, які у свою чергу відобразились на структурі природної рослинності. Були вирублені або спалені ліси, розширені орні площі, осушені болота. Особливо показовим у цьому відношенні є рослинність Полісся, де із загальної площі 9,7 млн га нині окультурено 49,6%. Решта території покрита природною рослинністю.

Незважаючи на різкі зміни природної рослинності, характер зональності в рослинному покриві республіки чітко виявляється. Це природне і закономірне явище, яке проявляється у взаємодії материнської породи, клімату, ґрунту, тварин і рослин, а також виробничої діяльності людини. Наприкінці XIX ст. В.В. Докучаєв довів, що зони мають свою історію формування і змінюються в часі та просторі.

На Україні з півночі на південь виділяються такі ботаніко-географічні зони: Полісся (Лісова), Лісостепова, Степова, передгірні та гірські райони Карпат і Криму. Перші три зони, завдяки особливій дії кліматичних факторів, обширності та рівнинності території розміщуються в горизонтальному (широтному) напрямі. Вони разом утворюють широтну зональність. Передгірні та гірські райони Карпат і Криму мають яскраво виявлену вертикальну зональність (поясність), яка зумовлена вже не стільки кліматичними, скільки орографічними умовами, насамперед висотою над рівнем моря.

Зона Полісся

Українське Полісся простягається із заходу на схід на 757 км, а з півночі на південь — на 375 км. Це величезна рівнинна територія, оточена з півдня і півночі нагір’ям висотою 200—300 м, з якого беруть початок численні річки. Їхні долини слабко врізаються в поверхню, береги низькі, заплави місцями розширюються і заболочуються.

Лісова рослинність займає 2/3 території, в складі якої 57% припадає на соснові ліси, 21 — дубові, 10 — березові, 6% — вільхові.

Соснові ліси (бори), утворені сосною звичайною, стрункі стовбури якої за оптимальних умов досягають 22—28 м, до сосни домішується місцями береза пухнаста, в чагарничково-трав’яному покриві крущина ламка, багно, лохина, брусниця, мучниця, перстач піщаний, на вологих місцях — пухівка піхвова, куничник сіруватий, сфагнові мохи, журавлина.

Субори (сосново-дубові ліси) займають 45% площі Полісся. Ґрунти дерново-підзолисті супіщані, підстилаються мореновими відкладами. Деревостан двоярусний: сосна утворює перший ярус, а дуб звичайний — другий. У порушених суборах часто домінує лише сосна, місцями за участі берези. У підліску — крушина ламка, бруслина бородавчаста, бузина чорна і червона. Травостій складають борові і дібровні види: брусниця, буквиця, чебрець повзучий, смовдь гірська.

На Правобережному Поліссі, в межах ареалу граба, поширені грабово-дубово-соснові, а на Лівобережжі — липово-дубово-соснові ліси, які називають сугрудками. Вони мають різноманітний видовий склад, складнішу будову і вищу продуктивність. Деревостан триярусний: перший ярус утворює сосна звичайна, другий — дуб черешчатий і третій на Правобережжі — граб звичайний та клен, а на Лівобережжі — липа. У підліску багато ліщини, бруслини бородавчастої, б. європейської, в травостої — копитняку європейського, чорниці, безщитника жіночого, орляка звичайного, зірочника лісового, медунки темної; у наземному покриві зелені мохи, а по зниженнях — сфагнові.

Малопоширені діброви, розвиваючись на дерново-підзолистих ґрунтах і сірих опідзолених суглинкових, мають рясний та різноманітний видовий склад. Деревостан одно- або двоярусний, утворений дубом звичайним. У домішці — граб, ясен, в’яз шорсткий, клен гостролистий; у підліску — крушина, ліщина, бруслина європейська. Травостій рясний і включає неморальні види: конвалію травневу, підлісник європейський, перестріч гайовий, ряст порожнистий, медунку темну, анемону дібровну, а також ефемери.

У структурі лісової рослинності незначне місце займають березові та вільхові ліси, зрідка трапляються ділянки ялинових, південна межа суцільного поширення яких знаходиться на території Білорусі.

Лучна рослинність представлена материковими й заплавними луками та пасовищами. Материкові луки за умовами рельєфу й зволоження поділяються на суходільні і низинні.

Суходільні луки, що виникли на місці зведених лісів, часто покривають надзвичайно поширені низькопродуктивні й малоякісні біловусники і мітличники з пануванням мітлиці тонкої та ксерофільним різнотрав’ям.

Низинні луки мають багатший і різноманітніший видовий склад, вищу продуктивність, але низької кормової якості. Переважають дрібно- і крупноосочники з осоками звичайною, просяною, гострою, лисячою та ін.

Заплавні луки поширені в заплавах р. Дніпра, Десни, Прип’яті та їхніх чисельних притоків. Вони збагачені поживними речовинами і зумовлюють рясний розвиток лучної рослинності. Тому в заплаві розвиваються найпродуктивнші кормові угіддя. Характерною рисою заплавних лук Полісся є їхня заболоченість та значна участь у покритті угруповань торф’янистих лук (дернистощучникових) і особливо болотистих з домінуванням у травостої осоки гострої, лепешняку плаваючого, тонконога болотного та мітлиці повзучої. Значно поширені й справжні луки костриці лучної, тонконога лучного і китника лучного. У прирусловій частині трапляються остепнені луки з тонконога вузьколистого, костриці борознистої та осоки ранньої.

Болотна рослинність займає важливе місце в структурі рослинності Полісся. Саме тут зосереджено понад 70% болотного фонду країни. Болото — ділянка поверхні, яка характеризується постійним або тимчасовим надмірним зволоженням, специфічною болотною рослинністю, наявністю шару торфу завтовшки не менше 30 см у неосушеному стані. Це торфові болота. Зрідка в цій зоні трапляються мінеральні болота. За рослинністю, властивостями торфів і будовою торфовищ болота належать до низинного (евтрофного) і верхового (оліготрофного) типів.

На Поліссі найпоширеніші низинні болота, які утворилися в умовах багатого мінерального живлення. Рослинний покрив їх рясний і різноманітний. У результаті його відмирання та неповного розкладу сформувалися низинні торфи й відповідні поклади. Слабко обводнені болота покривають лісові, а надмірно зволожені — трав’яні і трав’яно-мохові, здебільшого осоково-гіпнові угруповання. Значна участь гіпнових мохів у наземному покриві призводить до зрідження травостою, зниження продуктивності угідь і до заболочення території.

Мезотрофні болота (перехідні) є етапом у процесі їхнього розвитку від низинного до верхового типів. Особливістю рослинного покриву є поєднання видів евтрофного й оліготрофного типів. Поклади перехідні, складені перехідними видами торфу з помірною зольністю (4—6%). Нині ці болота покриті сосново-сфагновими і сосново-березово-сфагновими лісовими та рідколісними угрупованнями. Менш поширені безлісні чагарничково-трав’яно-мохові й трав’яно-мохові.

Верхові болота є характерним елементом ландшафту Центрального і Західного Полісся. Сформувалися вони в умовах бідного атмосферного живлення, у зв’язку з чим відклалися торфи і поклади з незначною зольністю та високою кислотністю. Тому на них розвивається бідний і одноманітний рослинний покрив. У його складі лісові й рідколісні, рідше безлісні рослинні угруповання. Типовими є сосново-чагарничково-сфагнові, сосново-пухівково-сфагнові та сфагнові. Характерна ознака — суцільний сфагновий покрив, пригнічений розвиток сосни, рясність вічнозелених чагарничків багна, андромеди, журавлини. На неосушених болотах масово заготовляють журавлину.

На території Полісся надзвичайно поширені дюнні піщані горби, які вкриває специфічна псамофітна рослинність. Вона представлена різнотравними і злаковими, переважно булавоносцевими та куничниковими ценозами.

У структурі посівних площ зони важливе місце займають посіви жита, льону, картоплі, менше пшениці, овочевих, із кормових люпин.

Лісостепова зона

Лісостеп простягається із заходу на схід понад 1000 км, а з півночі на південь — понад 500 км. Із 28 млн гектарів 65% займають орні землі, 8,5 — сіножаті, 6,3 — вигони і пасовища і понад 20% — інші види угідь. Рельєф зони рівнинний і порушується лише відрогами Волино-Подільської височини (473 м), Дніпровськими терасами і Лівобережним плато з висотами 120—200 м. Поверхню зони розчленовують також долини річок Дніпра, Дністра, Буга, Росі, Дінця, Ворскли.

Лісостеп займає проміжне положення між Поліссям і Степом, що позначилось на характері природної рослинності. Особливістю її є поєднання флори степів і лісів. Незначне місце належить лукам та болотам.

Лісова рослинність у структурі лісів України становить 24,9%. У її складі переважають діброви, менше субори, бори та інші типи лісів.

Характерною ознакою лісостепового ландшафту є діброви, які вкривають схили ярів і підвищення з еродованими, чорноземними ґрунтами.

Лісостеп є основною базою вирощування дуба звичайного. Сучасні діброви в Україні представлені чисто дубовими та змішаними грабово-дубовими на Правобережжі та дубовими й дубово-кленово-липовими лісами на Лівобережжі. Перший ярус утворює дуб, ясен, явір, а другий — граб, клен гостролистий і польовий; на Лівобережжі у першому ярусі — дуб, а в другому — клен гостролистий і липа серцелиста. У підліску ліщина, бруслина, свидина, часом терн. Третій ярус значимо розвиненіший і різноманітніший. У його складі копитняк європейський, купина багатоквіткова, зірочник лісовий, осока волосиста, маренка запашна.

Обмежене поширення мають чисті діброви. Їх утворюють дуб звичайний і скельний з домішкою ясена, береста, клена польового — на сході, а граба й бука — на заході. У травостої переважають осока гірська, куцоніжка лісова, конвалія травнева, тонконіг гайовий, копитняк європейський, фіалка запашна.

Бучини є характерною ознакою рослинності Карпат, але, опускаючись нижче і минаючи межу суцільного поширення бука, вони трапляються островами і йдуть на схід до р. Збруч, заходячи далеко в Лісостеп.

Для Лісостепу зазвичай характерні лучні степи, які поєднують ознаки лук і степів. Тому тут часто трапляються різнотравно-ковилові, різнотравно-типчаково-ковилові, типчаково-тонконогові, різнотравно-куничниково-стоколосові угруповання, домінантами яких є ковили волосиста, Іоанна і вузьколиста, типчак, келерія гребінчаста і північностепове різнотрав’я — гадючник шестипелюстковий, шавлія лучна й поникла, шолудивник чубатий.

Лучна рослинність у плакорних умовах трапляється на зниженнях терас великих і середніх річок. Це низинні мітлицеві, кострицеві та покісницеві луки, що розвиваються на прісних і засолених карбонатних ґрунтах.

У заплавах річок Дніпра, Ворскли, Росі, Псела та інших, поширені заплавні луки: в умовах перемінного водного режиму прируслової частини розвиваються вузьколистотонконогові та ранньоосокові остепнені луки, у центральній частині — високопродуктивні лучнокострицеві, повзучопирійні, лучноктникові справжні лучні угіддя, а в притерасах — воднолепешнякові, лисячоосокові та гостроосокові болотисті відміни.

Болотна рослинність в Лісостепу має незначне поширення, Болота займають всього 230 тис. га.

Водна рослинність властива природним і штучним водоймам. Типовими гідрофітами є стрілолист звичайний, очерет звичайний, куга озерна, латаття біле, глечики жовті, рдесник блискучий, розміщених, починаючи від корінного берега, у вигляді екологічних рядів.

У посівах сільськогосподарських культур у складі бур’янової рослинності найхарактернішими є сегетальні — вівсюг, гірчиця польова, метлюг звичайний, стоколос житній, жовтий осот, а з карантинних — амброзія полинолиста і соняшник дикий.

Степова зона

На південь від Лісостепу до Чорного і Азовського морів та передгір’я Криму розташована Степова зона. Вона є найбільшою і займає площу понад 240 тис. км². Територія рівнинна і лише на заході розчленовується схилами Волино-Подільської та Придніпровської височин, а на сході — відрогами Донецького кряжу. Розчленуванню сприяє також мережа балок і долин річок Дніпра, Дністра, Дінця, Південного Бугу.

На півночі в середньому випадає 450 мм, а на півдні — 200—425 мм опадів.

У Степу переважає культурна рослинність, її основні агрофітоценози займають 75% земельного фонду. Природна рослинність збереглася на непридатних для окультурення землях. В її складі лісові, степові, галофільні, псамофітні Типи рослинності.

Лісова рослинність поширена на незначних плошах. Низька лісопокритість обумовлена сухістю клімату, дефіцитом вологи, засоленістю ґрунтів та інтенсивністю дії антропічного чинника. Збереглися ліси на берегах річок, верхів’ях і тальвегах балок, крутосхилах. Тут вони захищають ґрунти від ерозії, а посіви — від суховіїв і пилових бур, регулюють водний режим річок, очищають і освіжають повітря. Для зони властиві вододільні та заплавні ліси. Великого значення набули штучні лісонасадження у вигляді лісосмуг та інших насаджень.

У долинах великих і середніх річок трапляються ділянки заплавних осокорових, в’язово-дубових, вербових та вільхових лісів.

Лучна рослинність Степової зони зосереджена майже виключно в заплавах річок. Прируслові підвищення вкривають остепнені луки костриці борознистої та свинорію пальчастого, вирівняні ділянки центральної заплави — справжні лучнотонконогові, повзучепирійні, звичайнобекманієві, а притерасні зниження — болотисті луки з осоки гострої, очеретянки звичайної, лепешняку водного, очерету звичайного.

Справжні степи на Україні зрідка збереглися, хоча в минулому були зазвичай поширені. Вони характеризуються переважанням ксерофітних дернинних злаків, які становлять 30—90% від загального покриття. У їхньому складі два варіанти.

Різнотравно-типчаково-ковилові степи характерні для північної частини зони і розміщені на плакорах зі звичайними чорноземними ґрунтами. У їхньому травостої переважають вузьколисті дернинні злаки: типчак, або костриця борозниста, ковили волосиста, вузьколиста, червонувата, келерія струнка. Значна кількість тут і ковили української, к. Лессінга. Із бобових — конюшина гірська, к. альпійська, люцерна серповидна. Особливістю цих степів є строкате різнотрав’я горицвіту весняного, синяка червоного, бедринця ламкого, катрана татарського, тюльпана Шренка, тощо.

У північному Степу трапляються зарості степових чагарників — терну степового, карагани кущової, вишні степової, мигдалю низького, таволги, а на вапнякових відслоненнях, гранітах росте чимало ендемічних видів та реліктів. На крейдяних відслоненнях у долині р. Донець росте бір зі специфічної сосни крейдяної, яка належить до пліоценових реліктів. Поруч із сосною ростуть ендемічні види: сиренія Талієва, китятки крейдяні, полин донський, булатка червона, деревій голий, леонтиця одеська та ін. Ці степи найповніше в природному стані збереглися в заповідних степах Хомутовський, Кам’яні Могили та Стрілецькому.

Типчаково-ковилові степи, або дернинно-злакові біднорізнотравні поширені в південній частині і відзначаються переважанням ксерофільних видів, збільшенням різнотрав’я, ефемерів та ефемероїдів зрідженням травостою. Вони розвиваються на каштанових ґрунтах і південних чорноземах. У посушливих степів переважають щільнодернинні ксерофільні злаки — ковили Лессінга, українська, волосиста, типчак борознистий, житняк гребінчастий, келерія струнка, покриття яких становить 80—95%. За своєю природою це типчаково-ковилові та ковилово-житнякові степи. У проміжках між дерниною ростуть види різнотрав’я: кермек сарептський, ферула східна, роговик український, маруна тисячолиста, грудниця волохата, рястка тонколиста, тюльпани.

У причорноморській смузі та Присивашші на каштанових ґрунтах трапляються злаково-полинові степи з домінуванням у рослинному покриві типчака, тирси, житняка, полину Бошняка, п. Кримського. На солонцях типовими є кермеки і камфоросма, інші види.

Галофільна рослинність у степовій зоні займає істотне положення. На ділянках морського узбережжя часто трапляються галофільні угруповання солонцю, содника, сарсазана шишкуватого, які місцями утворюють майже чисті зарості з низькою видовою насиченістю.

На рівнинній частині Кримського півострова колись були поширені типчаково-ковилові степи на південних чорноземах з бідним складом строкатого різнотрав’я, а дальше на південь на звичайних чорноземних ґрунтах розвивались мальовничі багаторізнотравно-типчаково-ковилові, залишки яких збереглися лише на схилах балок.

Болота в Степу мало поширені. Найбільшим з них є Кардашинське, площею понад 5000 га. Мінеральні, неторфові болота або з малопотужним шаром торфу поширені в плавнях пониззя Дунаю, Дністра і Дніпра, де займають величезні площі. Це очеретяні або комишово-рогозово-очеретяні угруповання, які досягають заввишки 2—4 м і створюють величезну фітомасу, яка має широке використання в побуті.

Псамофітна рослинність є характерною ознакою південного степу. У пониззі Дніпра є понад 160 тис. га піщаних арен, їх покривають угруповання з типчака борознистого, ковили Тирси, келерії сизої, колосняку китицевого, полину піскового, житняка пухнастоквіткового. За останні десятиріччя інтенсивно заліснюють ці площі.

Гідрофільна рослинність має інтразональний характер і близька до уже відомої для інших зон. Звичайними тут є стрілолист, їжача голівка мала, глечики жовті, латаття біле, кушир, водопериця тощо.

Бур’янова рослинність степової зони різноманітна, її особливістю є поширення ксерофільних видів сухоребрика високого, різака звичайного, волошки розлогої, вівсюга південного, кураю руського, молокану татарського, свинорію, мишію зеленого. Особливо небезпечні тут ценхус якірцевий, паслін колючий, гірчак рожевий, амброзія полинолиста, вовчки, повитиця, соняшник дикий.

Передгірні та гірські райони Карпат

Зона Карпат займає південно-західну частину України і найбільшої висоти досягає в системі Чорногори — Говерла (2061 м), Петрос (2022 м), Піп Іван (2026 м). Рельєф гірський: річкові долини глибокі, схили стрімкі з урвищами і виступами гірських порід, покриті осадовими породами. На них сформувалися дерново-підзолисті, буроземно-підзолисті, дерново-буроземні ґрунти.

Усі фізико-географічні умови мають свій вплив на розвиток природної рослинності. Основним лімітуючим фактором розподілу рослинності є висота над рівнем моря, оскільки з висотою змінюється клімат, ґрунтовий покрив, тваринний і рослинний світ. У Карпатах чітко виділяються такі вертикальні пояси (зони) рослинності: передгірний, нижній гірський лісовий пояс, верхній гірський лісовий, субальпійський і альпійський.

Передгірний пояс, що досягає висоти 350—400 м, характеризується високою окультуреністю земель. Обширні площі зернових, технічних і кормових культур, а також сади та виноградники чергуються з природною рослинністю. Висока питома вага дібров з дуба звичайного, деревостани якого досягають 26—30 м висоти в домішці — граб і ясен. У підліску ростуть ліщина, клен татарський, глід одноматочковий, бруслина європейська, а в травостої — осока трясучковидна, маренка запашна, купина багатоквіткова, гадючник оголений, омег банатський. Меншою мірою поширені судіброви з домінуванням дуба скельного та з участю бука лісового і граба звичайного.

Суходільні луки, що виникли на місці вирубаних лісів, представлені біломітлицевими угрупованнями, які місцями створюють чисті зарості. У заплавах річок на підвищеннях поширені ксерофільні луки типчака борознистого, а на вирівняних ділянках — звичайномітлицеві з участю костриці червоної, пирію повзучого, конюшини повзучої та гібридної.

Нижній гірський пояс — лісовий, розміщений вище передгір’я і досягає висоти 800—900 м. У структурі рослинності переважають бучини, утворені буком лісовим. Ці ліси становлять близько 30%, а на Закарпатті — до 60% лісопокритої площі. Оптимальні умови для їхнього розвитку знаходяться на висоті 600—800 м, де виникли майже чисті або змішані одноярусні деревостани висотою до 40—45 м. Це найпродуктивніші насадження, які дають до 600—800 м³ високоякісної деревини. Унаслідок високого затінення часто виникають безпокривні або з рідким травостоєм бучини.

Верхній гірський лісовий пояс розташований на висоті 900—1450 м, яку вкривають ялинові ліси. На стику двох поясів виникають змішані буково-смерекові деревостани висотою до 45 м. Вище цієї вузької смуги розміщені ялинники, утворені ялиною європейською і я. гірською. Це одноярусні деревостани висотою до 50 м більше і є найпродуктивнішими в Україні. Вони дають до 1000—1200 м³/га високо-якісної деревини.

Зазвичай поширені свіжі і вологі типи лісу. Під шатром крон ялини в підліску ростуть: малина, бузина червона, шипшина альпійська, смородина карпатська, а в травостої — підмаренник запашний, квасениця звичайна, сугайник австрійський, чоловіча папороть, часом мохи.

Лучна рослинність розвивається на місці вирубаних букових і ялинових лісів представлена тонкомітлицевими, червонокострицевими, стиснутобіловусовими угрупованнями з участю конюшини лучної, купальниці європейської, скорзонери рожевої, фіалки гірської, арніки та ін.

Субальпійський пояс знаходиться вище межі верхнього гірського лісового поясу, простягаючись до 1800 м. Характерною ознакою його є полонини — високогірні безлісні простори, вкриті трав’яною рослинністю. У Карпатах є понад 100 тисяч га полонин і гірських лук, які використовуються як пасовища та сіножаті. У структурі рослинності полонин переважають біловусники, що займають понад 50%. Особливо поширені вони на полонинах гірських систем Рівна, Боржава, Красна, Свидовець, Чорногора, Чивчини. Менші площі вкривають дернистощучникові, мальованокострицеві, вічнозеленоосокові, альпійськотонконогові та інші високогірні луки. На них випасаються отари овець, великої рогатої худоби, коней.

На стику верхнього лісового і субальпійського поясів знаходиться криволісся: у західній частині букове, а в східній — ялинове, які під впливом односторонньої дії вітру набувають прапороподібної форми. У східних Карпатах на значних площах ростуть зарості сосни гірської (жерепа) висотою до 2—3 м, яка утворює труднопрохідні хащі, захищаючи схили від обвалів та ерозії. Уздовж струмків і на щебенястих схилах гір поселяються густі зарості вільхи зеленої (лежача), що відіграє ґрунтозахисну роль. На полонинах зазвичай поширені зарості ялівцю сибірського, які, інтенсивно розростаючись, засмічують пасовища.

Альпійський пояс займає найбільші вершини Карпат — Чорногір, Свидівця, Чивчин, що розташовуються на висоті 1800 м, це відкриті зігнутоосокові, лежачокострицеві та інші угіддя. Істотною ознакою їх є відсутність заростей ялівцю сибірського і біловуса стиснутого. На кам’янистих ґрунтах поширені лохинові, рододендронові, а на плакорах вершин — пустища із ситника трироздільного.

На виступах стрімких скель сформувалися лежачокострицеві, а по довгосніжних видолинках — строкаті мальовничі альпійські луки з чисельними високогірними видами різнобарвного різнотрав’я.

Особливістю альпійського пояса є рослинність скель і кам’янистих розсипів. Тут рослини низькорослі, стеляться на поверхні ґрунту, подушкоподібної форми (кардамінопсис занедбаний, роговик альпійський), білоповстистого опушення (едельвейс, котячі лапки карпатські, волошка м’яка), чим саме захищаються від згубної дії вітру та ультрафіолету. Поруч з цим притік ультрафіолетових променів сприяє яскравості квіток (тирлич жовтий, первоцвіт карпатський, анемона нарцисоцвіта).

Кам’янисті та скелясті місцезростання є місцезростанням реліктових і ендемічних видів дріади восьмипелюсткової, волошки східнокарпатської, рододендрона східнокарпатського, ліннеї північної, бартсії альпійської, айстри альпійської.

На незначних площах у Карпатах трапляються болота: переважно перехідні й верхові, випуклі, з бідним сфагновим і трав’яно-сфагновим покривом та ялиновим рідколіссям. Бур’янова рослинність передгірних і гірських районів Карпат надзвичайно специфічна та включає галінсогу дрібноквіткову, роговик польовий, мишій сизий і зелений, плоскуху звичайну, льонок звичайний, вероніку Турнефора, скереду волосоподібну, повитицю запашну і викову тощо.

Передгірні та гірські райони Криму

Південніше Степу розміщена зона передгірних і гірських районів Криму, північна межа якої проходить понад Севастополем, Бахчисараєм, Сімферополем, Бедогорським, Старим Кримом. У структурі рослинності чітко виявлена вертикальна зональність, або поясність, що визначається висотою над рівнем моря з особливостями південного та північного макросхилів.

У рослинному покриві зони є відмінності на південному та північних макросхилах, що пов’язано з розподілом опадів, температур, впливом Чорного моря, частково Азовського. У рослинному покриві північного макросхилу виділяються лісостепова зона, зона дубових лісів, зона букових лісів.

Лісостеповий пояс охоплює передгір’я третьої, другої, частково першої гряди та долини, що їх розмежовують. У складі природної рослинності переважають угруповання лучно-степових і лісових фітоценозів. Особливістю лісової рослинності є значне поширення дубків, утворені дубом пухнастим, скельним і звичайним. Виникли дубки на місці вирубаних високостовбурних деревостанів. Теперішні дубки пневого походження заввишки 5—8 м. Супутниками їх є груша маслинолиста, берест, берека. У підліску — дерен справжній, скумпія звичайна, граб східний, терен степовий, а в травостої — лазурник трилопатевий, куцоніжка скельна, фізосперм корну бійський (даная), горобейник пурпурово-голубий та ін.

Степова рослинність репрезентована ковилово-різнотравним і типчаково-ковиловими угрупованнями з ковили прегарної, типчака борознистого, келерії стрункої, осоки низької, півонії вузьколистої, асфоделіни.

Зона дубових лісів розміщена на висоті 300—700 м. Тут виділяються два підпояси дібров: нижній з дуба пухнастого і верхній з дуба скельного, до якого в другому ярусі входять граб східний і яловець високий.

Букові ліси з бука кримського утворюють верхній лісовий пояс, розвиваються на північних схилах з висоти 400—600 м і досягають яйл. На оптимально зволожених бурих лісових ґрунтах їхні деревостани досягають I—II бонітету. Під густим шатром крон росте обмежена кількість видів переліска багаторічна, зубниця п’ятилиста, первоцвіт лікарський, маренка запашна, тонконіг гайовий, купина пахуча та ін.

Рослинність південного макросхилу ксерофільніша. Для його ландшафту характерні кипарис пірамідальний, деревовидні яловці, що створюють неповторної краси лісові гаї. У парках, садах, на схилах гір ростуть трахикарп високий, кедр гімалайський, суничник дрібноплідний, мамонтове дерево, магнолія великоквіткова, дрік іспанський та інші, що яскраво виділяються на фоні садів, виноградників з природної рослинності. У структурі рослинності південного макросхилу є ряд поясів.

Шибляковий пояс (чи підпояс?) займає кам’янисті схили причорноморської смуги, чергуючись з ділянками плодоягідних, технічних і овочевих культур. Істотною ознакою його є зарості скумпії звичайної, держи-дерева звичайного, сумаха дубильного, шипшини, терну степового, граба східного, дуба пухнастого, котрі є останньою стадією деградації дубових лісів.

Для шиблякової приморської смуги характерні ялівцеві ліси і фриганоїдні угруповання з ефемерних та ефемероїдних злаків — егілопса дводюймового, е. триостюкового, ячменю бульбистого, я. заячого, стрічкоосника довголистого, більшість з яких мають давньосередземноморський ареал.

(Верхній?) Лісовий пояс південного макросхилу поділяється на два підпояси: сосни кримської та сосни носатої. Перший займає нижню частину і простягається на висоті 250—900 м. На вапнякових відслоненнях сосна кримська набуває горизонтальної форми крони. До висоти 450 м поширені сухі, а вище свіжі бори, змінюючись з 700 м суборами. У даному випадку другий ярус створює дуб пухнастий і скельний. У травостої багато молочаю мигдалеподібного, самосилу гайового, дорикнію.

Підпояс сосни носатої властивий для приялтинської смуги. Вона має пірамідальну крону і світлі чорнувато-бурі стовбури. Оптимальні умови для її розвитку знаходяться на висоті 700—1000 м, де свіжі бори створюють деревостани висотою 20—24 м, а з погіршенням ґрунтово-кліматичних умов (до 1000 і 1200 м) їня висота сягає 16—20 м. Під шатром крон чимало ксерофільних видів куцоніжки лісової, к. неплідної, пирію щетинистого.

Лучна рослинність у гірському Криму мало поширена і представлена злаковими та злаково-різнотравними угрупованнями з домінуванням куцоніжки пірчастої, костриці лучної, райграсу високого, стоколосу каппадокійського та участю бобових і багатого ксерофільного різнотрав’я.

Пояс яйл. Яйлами називають безлісні горбисті вершини Першої Кримської гряди, покриті степами, лучними степами, остепненими луками. Вони простягнулися на 120 км з південного заходу на північний схід у вигляді окремих масивів: Ай-Петринської, Демерджи, Чатир-Даг, Бабуган, Караби та ін. Гірські степи на яйлах утворюють ковила Браунера, к. каменелюбива, к. волосиста, стоколос каппадокійський, костриця Кальє, асфоделіна жовта, чебрець кримський, самосил кримський, сонцецвіт Стевена та інші степові види з широким типом ареалу.

До 25% території яйл займають лучні степи й остепнені луки. На всіх яйлах зазвичай поширені угруповання типчака та осокові, де близько 60—80% створює осока низька. Часто вони поєднуються з уже відомими видами гірських і рівнинних степів.

Рослинність скель і кам’янистих розсипів своєрідна, мальовнича, включає рідкісні та ендемічні види регіону та України. Типовими з них є кримський едельвейс, вероніка гірська, ковила красива, волошка східна, крупка загострена, сонцецвіт східний, асфоделіна жовта, півонія кримська, залізниця кримська, роговик Бібірштейна, еремур кримський, пальчатокорінник кримський.

Бур’янова рослинність включає чимало злісних бур’янів сільськогосподарських культур, які часто трапляються на виноградниках у посівах зернових, технічних та інших культур — осот сивий, волошка низька, в. розлога, сухоребрик східний, залізниця гірська, свинорій пальчастий, паслін колючий, молокан татарський, череда східна.

Отже, в рослинному покриві України чітко простежується закономірність широтного (Полісся, Лісостеп, Степ) з півночі на південь і вертикального (Карпати, Крим) від рівнинного до високогірного розподілу рослинності, обумовленою кліматичними й орографічними факторами.