Інтенсивна терапія невідкладних станів - В. М. Запорожан 2006

Катастрофи. Організація екстреної медичної допомоги

Історія людства — це історія катастроф. Усі дрібні події буденного життя канули в небуття, в пам’яті залишилися тільки грандіозні катаклізми, які призводили до великих людських втрат. У минулому їх причиною частіше за все були природні явища (повені, тайфуни, землетруси, засухи), а також війни й епідемії. З розвитком цивілізації частота таких катастроф не зменшилась, однак з’явилась явна тенденція до збільшення усіляких катастроф, прямо пов’язаних зі зростанням технічного прогресу людства. Це різноманітні аварії.

Зростання вірогідності виникнення надзвичайних ситуацій спричинює необхідність організації спеціальних систем, розрахованих на постійну готовність до подання медичної допомоги населенню у районах стихійного лиха. А його масштабність і відносна нечисленність медичного персоналу регіонів, підвладність самої медичної служби впливові ушкоджуючих факторів викликали необхідність об’єднання зусиль медичної служби на міжрегіональному, національному і навіть міждержавному рівнях. Так виникла ідея створення «медицини катастроф».

Світова спільнота ще на початку 70-х років ХХ ст. дійшла висновку про необхідність об’єднати зусилля всіх країн для удосконалення служби невідкладної медицини і медицини катастроф. У 1976 р. у ФРН був організований «Клуб Майна», в який увійшли 10 найвідоміших анестезіологів і реаніматологів світу під головуванням Рудольфа Фрея. У 1983 р. цей клуб трансформувався у Всесвітню асоціацію невідкладної медицини і медицини катастроф (The world Association for Emergency and Disaster Medicine — WAEDM), яку очолив американський реаніматолог Пітер Сафар, а в 1989 р. — анестезіолог-реаніматолог Великобританії Пітер Баскет. Вона мультифахова, об’єднує лікарів різного фаху з багатьох країн п’яти континентів. Так виникли численні організації для надання допомоги при надзвичайних ситуаціях.

У колишньому СРСР, який був винятково закритою щодо інформації країною, люди жили у незнанні того, що відбувається поряд. Це за кордоном спалахували пожежі, відбувалися аварії на залізницях, повені, землетруси. А у нас якщо зрідка і повідомляли про катастрофу, то неодмінно констатували: «Жертв і руйнувань немає».

З настанням періоду «гласності» побільшало тривожних повідомлень: аварія на Чорнобильській АЕС (1986), справжні масштаби якої остаточно невідомі ще й сьогодні; вибухи на залізниці в Арзамасі та Свердловську (1988); аварії поїздів внаслідок вибуху трубопроводу у Башкирії (1989); землетрус у Вірменії (1989); аварія на ВО «Азот» у Іонаві (1989); селеві потоки та сходи сніжних лавин на Північному Кавказі; смерч у окрузі Іваново; повені у Примор’ї та Грузії; катастрофа «Адмірала Нахімова» та аварія на підводному човні «Комсомолець». Військові конфлікти в Баку, Карабасі, Південній Осетії, Абхазії, Придністров’ї, Чечні. Це неповний перелік випадків, коли виникала надзвичайна ситуація з масовим ураженням людей. При цьому в деяких випадках масштаби трагедії виходили за межі територіально-географічних понять, набували загальнолюдського масштабу.

В Україні за 5 років сталося понад 700 катастроф (із виступу заступника міністра охорони здоров’я України на установчому Пленумі «Екстремальна медицина» у Луганську, 1997 р.) з летальністю серед потерпілих 16 %, причому в Англії при подібних катастрофах смертність становить 2,7 %. У Німеччині дорожньо-транспортні пригоди трапляються у 20 разів частіше, а гине потерпілих у 10 разів менше, ніж в Україні. Частота транспортних катастроф зростає, і її зниження у близькому майбутньому малоймовірне.

У країнах СНД надання допомоги потерпілим при масових ураженнях має більш ніж двохсотрічні традиції. Ще в середині ХVIII ст. закладено основи військової медицини, реалізовані в наступні роки у діяльності Військової медичної академії. М. І. Пирогов став першим і визнаним усіма у світі творцем військово-польової хірургії. Його організаторський талант і творче відношення до справи разом із хірургічною майстерністю врятували життя десяткам тисяч поранених під час війн на Кавказі, в Криму, Прусії та Болгарії.

Військова медицина, зокрема військово-польова хірургія як основна наука, яка вивчає закономірності травматичної епідемії, розвивалась особливо бурхливо у ХХ ст. Військові медики набували досвіду під час війн, на які це сторіччя виявилося таким щедрим.

В. С. Оппель (1917) величезну увагу приділяв організації медичної допомоги пораненим: «Досить на одну хвилину уявити собі, що значить сотні тисяч поранених, щоб зразу зрозуміти, яке значення має правильна організація хірургічної допомоги пораненим з державної точки зору. Достатньо принаймні раз бачити розміри сучасних ушкоджень, які межують часто з неспроможністю допомоги, щоб уявити собі, що означає удосконалення способу хірургічного лікування при загальній правильній організації хірургічної справи під час війни». Всупереч існуючому з часів М. І. Пирогова принципу «евакуація за будь-яку ціну», він створив вчення саме про етапне лікування поранених. Усі, хто зробив свій внесок в удосконалення військово-польової хірургії (М. М. Дітеріхс, 1938; М. Н. Ахутін, 1942; Н. Н. Єланський, 1950; С. І. Банайтіс та А. Н. Беркутов, 1955; П. А. Купріянов та ін.), зазначали, що головною її відміною від хірургії мирного часу є специфічність умов діяльності хірурга, необхідність самому організовувати місце для неї, велика кількість тих, хто потребує допомоги, і система евакуації. Н. І. Завалішин окремо називає також кліматогеографічні та санітарно-епідемічні умови.

За роки Великої Вітчизняної війни, «холодної війни» та війни в Афганістані переглядалися деякі теоретичні положення військової доктрини, шліфувались організація і тактика медичної служби, удосконалювалися методи діагностики і лікування, модернізовувалось оснащення служби. Та незмінно головним призначенням військової медицини залишалося медичне забезпечення бойових дій.

Що стосується захисту населення від дії зброї масового ураження, то він, в основному, покладався на цивільну оборону (ЦО), медична служба (МС) якої грунтує свої дії на положеннях військової медицини, хоча і з урахуванням різних умов для роботи медичних служб ЦО й армії. Але у МС ЦО було ще одне завдання, про яке рідко згадували, хоча воно мало відіграти головну роль у випадку катастроф мирного часу. Однак практично до виконання цього завдання залучалася військова медицина. За повідомленням Е. А. Нечаєва (1990), за попередні 10 років МС Збройних сил брала участь у ліквідації наслідків 130 катастроф і аварій. Коли ж виникла потреба в участі МС ЦО у наданні медичної допомоги потерпілим в екстремальних ситуаціях (як це було під час аварії на Чорнобильській АЕС чи в Спітаку), то виявилося, що у більшості випадків вона не справлялася з дорученими їй завданнями. Причиною невдачі стало те, що медичні формування МС ЦО структурно громіздкі, занадто великі терміни приведення їх до готовності. Медичне та санітарно-господарське майно цих формувань розташовувалося звичайно на великій відстані у позаміській зоні у затареному вигляді. Відтак значно збільшується час не тільки на його одержання, але й на приведення у робочий стан. Прибуття медичних формувань до місця катастрофи затягувалося через відсутність транспорту. Особистому складу формувань не вистачало обладнання, оснащення й апаратури для роботи, систематичного тренування, що негативно позначалося на удосконаленні медичних знань і навичок. Тому ще у колишньому СРСР постало питання про створення в країні єдиної загальнодержавної системи медично-санітарного захисту населення під час стихійного лиха, аварії та масових захворювань за типом існуючої у багатьох країнах «національної служби медицини катастроф».

В Україні створення такої системи офіційно було започатковано Наказом міністра охорони здоров’я України № 209 від 29.12.90 р. Відповідно до нього були організовані центри екстреної медичної допомоги при надзвичайних ситуаціях на базі республіканської станції санітарної авіації, в областях — на базі відділень екстреної та планово-консультативної допомоги обласних лікарень, у містах і районах — на базі станцій і відділень швидкої медичної допомоги.

Проблеми медицини катастроф вирішувалися на І та ІІ Українських науково-практичних конференціях із невідкладної допомоги, проведених під егідою WAEDM і товариства невідкладної допомоги України в 1993 та 1994 рр. в Одесі. У 1997 р. в Луганську відбувся І установчий пленум «Екстремальна медицина».

Пленум висловився за активне залучення до розв’язання проблеми гірничорятувальників і анестезіологів як фахівців, для яких є органічним головне завдання медицини катастроф — врятування життя якомога більшій кількості потерпілих. Це випливає хоча б з того, що на самому ранньому догоспітальному етапі, який повною мірою визначає успіх усіх заходів щодо ліквідації наслідків катастроф, а також у першому лікувальному закладі, куди доставляють потерпілих, звичайно важливе не стільки лікування, скільки забезпечення неспецифічних заходів (спільних для травмованих, отруєних, уражених радіаційним опроміненням, які страждають на тяжкі інфекційні захворювання), що дозволяють підтримувати основні життєво важливі функції та стають на перешкоді смерті. Робота щодо ліквідації наслідків катастроф показала, що анестезіологи єдині, хто завдяки особливостям професійної підготовки та досвіду роботи з хворими у критичному стані, як правило, не розгублювалися у надзвичайних обставинах.

За дорученням Президента Кабінет Міністрів у 1997 р. прийняв постанову щодо організації служби медицини катастроф, було створено Міністерство з надзвичайних ситуацій. Але під час великих катастроф успіх залежатиме від рівня підготовленості з питань невідкладної допомоги лікарів усіх спеціальностей, які залучатимуться до надання допомоги населенню.

Катастрофа у медичному значенні — це раптова швидкоплинна (за винятком тих, що розвиваються повільно, наприклад, посуха), надзвичайно небезпечна для здоров’я та життя людей подія.

До основних медичних наслідків катастроф зараховують появу значної кількості потерпілих, виникнення масових порушень психіки, складної санітарно-гігієнічної та епідеміологічної обстановки у зоні ураження, дезорганізацію системи керування місцевою охороною здоров’я, різноманітні матеріальні та людські втрати. У результаті виникає невідповідність між гострою потребою в медичній допомозі й можливостями наявних сил і засобів медичної служби.

Часто поряд із терміном «катастрофа» або замість нього вживається термін «надзвичайна ситуація» — обстановка, яка раптово виникає на об’єкті або певній території (акваторії) внаслідок катастрофи. У надзвичайній ситуації необхідно захистити населення від небезпечних для здоров’я факторів, провести рятувальні роботи та надати екстрену медичну допомогу потерпілим. Територію (акваторію), на якій виникла надзвичайна ситуація, разом із людьми, технікою, спорудами й іншими об’єктами, які піддаються дії уражаючих факторів, називають осередком катастрофи. В ньому, як правило, утворюються ділянки, які розрізняються за ступенем і характером небезпеки для людей і виробництва. Декілька осередків утворюють район катастрофи — сукупність осередків (як однорідних, так і різнорідних за характером впливу), що виникають на великій території та мають одне і те ж причинне походження.

За причинами виникнення А. Е. Дубицький із співробітниками (1993) поділяє катастрофи на:

— промислові з вивільненням енергії — механічної, хімічної, термічної, радіаційної (з викидом радіаційних речовин (РР), без викиду РР);

— транспортні — автомобільні, залізничні, авіаційні, на воді, в тому числі водогосподарчі;

— стихійні — метеорологічні, топологічні, тектонічні;

— соціальні та специфічні — війни, епідемії, порушення громадського порядку, тероризм;

— екологічні — пересихаючі річки й озера, хвороби водоймищ, глобальні зміни клімату.

За районом поширення катастрофи можуть бути об’єктними, місцевими, регіональними та глобальними.

За кількістю потерпілих виділяють малі: потерпілих — 25100 чоловік, потребують госпіталізації 10-15 осіб; середні: відповідно — 101-1000 і 51-250; великі: відповідно більше 1000 і 250 потерпілих.

Ми вважаємо, що, з точки зору надання медичної допомоги потерпілим, катастрофи доцільно ділити за характером переважаючої патології:

— травматологічні;

— хімічні (чи токсикологічні);

— радіаційні;

— епідемії.

Прогнозування виникнення катастрофи певного характеру на даній території з імовірною оцінкою медико-тактичної обстановки, спроможності територіальної служби охорони здоров’я й об’єктивної підготовленості до ліквідації наслідків надто складне. Тому великого значення набуває необхідність організації системи екстреної медичної допомоги, постійно готової до дій під час катастрофи будь-якого характеру.

Доктрину медицини катастроф визначають як максимально ранню першу медичну допомогу, щонайшвидшу евакуацію потерпілих у медичні заклади, які максимально наближені до зони катастрофи, і якомога більше охоплення їх кваліфікованою допомогою.

K. Hell, M. Koscetti (1984) розрізняють три фази допомоги при катастрофах.

I фаза (ізоляція) — характеризується ураженням незахищеного населення, допомога якому ззовні неможлива. Масштаби лиха не піддаються оцінці. Проблема виживання вирішується шляхом само- та взаємодопомоги, включаючи винесення з небезпечної зони, проведення за наявності показань серцево-легеневої реанімації на рівні елементарної підтримки життя, припинення кровотечі, накладання пов’язок та іммобілізацію кінцівок при переломах кісток. Тривалість фази коливається у значних межах і багато в чому визначає ефективність подальшої допомоги.

II фаза (рятування) — характеризується рятувальними роботами загонів, що прибули у район лиха. Розгортаються пункти медичної допомоги, де здійснюється сортування та зосередження потерпілих, проведення невідкладних втручань за життєвими показаннями й евакуація. Діагностика тяжкості стану на цьому етапі здійснюється за найпростішими клінічними ознаками та включає оцінку свідомості, дихання, пульсу, реакції зіниць, констатацію наявності й локалізації переломів, кровотечі, стискання тканин.

III фаза (відновлення) — характеризується реконструктивно-відновним лікуванням і реабілітацією на етапі кваліфікованої чи спеціалізованої хірургічної допомоги в умовах лікувального закладу з необхідними фахівцями.

Таким чином, вбачається необхідність надання допомоги потерпілим у кілька етапів, причому їх кількість має бути по можливості мінімальною.

Найефективніша система лікування потерпілих — «на місці», тобто з одним етапом евакуації: перша медична допомога на місці й евакуація за 20-30 хв у лікувальний заклад, де надається вся необхідна медична допомога і лікування до кінця хвороби.

Така система діє тепер у містах при відсутності масових уражень. У випадку ж масового ураження при невідповідності кількості бригад швидкої допомоги наявній кількості потерпілих необхідно розчленувати єдиний процес медичної допомоги і лікування на окремі елементи. Ураженим у стані шоку з масивною кровотечею, асфіксією, відкритим пневмотораксом, великими опіками й іншими видами критичних станів невідкладну медичну допомогу для збереження життя і відновлення транспортабельності подають в осередку катастрофи і продовжують під час транспортування. Інші види допомоги та лікування здійснюють за його межами.

Двоетапна система стала головним принципом організації роботи формувань і закладів екстреної медичної допомоги при катастрофах.

На першому етапі (в осередку або поблизу нього) здійснюються медичне сортування, перша медична, долікарська та перша лікарська допомога, організація медичного забезпечення евакуації потерпілих, санітарно-гігієнічні та протиепідемічні заходи. В окремих випадках (при висуванні до осередку катастрофи спеціалізованих медичних бригад) обсяг допомоги може бути розширеним до кваліфікованої й елементів спеціалізованої.

На другому етапі (в існуючих стаціонарах, а за необхідності й у додатково розгорнутих) здійснюється кваліфікована медична допомога, а також комплекс санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів у взаємодії з надзвичайною протиепідемічною комісією. В деяких випадках, при надзвичайно великих масштабах катастрофи, частина потерпілих для спеціалізованого лікування може евакуюватися у столичні центри та закордонні країни (як це було, наприклад, після землетрусу у Вірменії).

Обсяг медичної допомоги на зазначених етапах непостійний і залежить від певних обставин. Повний обсяг виконується у тих випадках, коли кількість потерпілих не перевищує робочі можливості допомоги. При перевантаженні етапу її обсяг скорочується.

Перша медична допомога в осередку катастрофи здійснюється у фазі ізольованості шляхом само- та взаємодопомоги, а пізніше і пожежниками, рятувальниками (ліквідаторами), співробітниками ДАІ та іншим немедичним персоналом. Вона включає:

— розшук, витягання потерпілих з-під завалів з транспортних засобів, що зазнали аварії; після гасіння цупкою тканиною чи землею одягу або речовин на тілі, що горять, винесення травмованих до пункту збору у небезпечне місце;

— надівання потерпілим засобів індивідуального захисту (протигаз та ін.);

— серцево-легеневу реанімацію на рівні елементарного підтримання життя;

— тимчасове припинення зовнішньої кровотечі найпростішими засобами;

— накладання асептичної пов’язки на рану й опікову поверхню;

— іммобілізацію ушкодженої кінцівки найпростішими засобами;

— обережне винесення потерпілих (особливо при підозрі на перелом хребта) на пункт збору або в машину швидкої допомоги.

Долікарська медична допомога в осередку катастрофи може бути надана прибулими долікарськими бригадами (сестрами, фельдшерами здоровпунктів, медико-санітарних частин самих потерпілих об’єктів і місцевих лікувально-профілактичних закладів). Доповнення до першої медичної допомоги передбачає:

— введення повітроводу;

— штучну вентиляцію легенів портативними апаратами (міх, мішок Амбу та ін.);

— інгаляцію кисню;

— контроль або накладення джгута при кровотечі, яка триває;

— накладення та поправлення пов’язок;

— введення знеболювальних засобів;

— поліпшення транспортної іммобілізації, в тому числі з застосуванням табельних засобів;

— обігрівання, гаряче питво взимку (за винятком потерпілих із травмою живота) або охолодження у спеку;

— введення серцевих засобів за показаннями.

Перша лікарська допомога здійснюється на місці, у пункті збору або в санітарній машині прибулими в осередок бригадами швидкої допомоги. Причому характер її залежить від особливостей катастрофи:

а) при механічних травмах (зазначений обсяг допомоги мінімальний і скороченню не підлягає):

— серцево-легенева реанімація на рівні подальшого підтримання життя (у спеціально обладнаній машині швидкої допомоги типу «Реанімобіль» тощо);

— відновлення та підтримання прохідності дихальних шляхів за допомогою інтубації трахеї, пункційної трахеостомії, конікотомії;

— припинення зовнішньої кровотечі шляхом прошивання судини у рані або на протязі, накладення затискача, контроль і накладення джгута;

— внутрішньовенна інфузійна терапія;

— загальне та місцеве знеболювання, включаючи новокаїнові блокади;

— пункція та дренування плевральної порожнини;

— катетеризація або пункція сечового міхура;

— відсікання кінцівки, яка висить на клапті м’яких тканин («транспортна ампутація»), при цьому за наявності у регіоні відділення мікросудинної хірургії доцільно зберегти кінцівку для майбутньої ретрансплантації;

— профілактика ранової інфекції (антибіотики, сульфаніламіди, правцевий анатоксин);

б) при термічних опіках:

— накладання або поправлення пов’язок;

в) при гострих отруєннях:

— термінова детоксикація;

— посиндромна терапія;

— специфічна антидотна терапія;

г) при радіаційних ураженнях:

— дезактивація;

— профілактика променевої хвороби (радіопротектори);

— посиндромна терапія;

д) при бактеріологічному ураженні:

— серцево-легенева реанімація;

— повна санітарна обробка;

— введення лікувальних сироваток, гаммаглобуліну й антибіотиків широкого спектра або направленої дії при виявленому збуднику;

— вакцинопрофілактика.

Кваліфікована допомога здійснюється у відділеннях лікарень без вузької спеціалізації, наприклад, у відділеннях загальної хірургії, хоч елементи кваліфікованої та навіть спеціалізованої допомоги можуть здійснюватися вже на першому етапі спеціалізованими бригадами швидкої медичної допомоги (протишоковими, токсикологічними тощо).

Заходи кваліфікованої хірургічної допомоги поділяються на три групи:

До першої групи належать невідкладні заходи, які проводяться за життєвими показаннями і відмова від виконання яких загрожує загибеллю потерпілих у найближчі години:

— ліквідація асфіксії;

— остаточне припинення зовнішньої та внутрішньої кровотечі;

— комплексна терапія шоку і синдрому тривалого стиснення;

— операції з приводу газової гангрени;

— хірургічна обробка й ушивання ран при відкритому пневмотораксі, торакоцентез при клапанному пневмотораксі;

— лапаротомія при пораненнях і закритій травмі живота з ушкодженням внутрішніх органів;

— операції при внутрішньочеревному ушкодженні сечового міхура та прямої кишки;

— ампутація при відриві та повній деструкції кінцівки;

— декомпресивна трепанація черепа при черепно-мозковій травмі з ознаками стиснення головного мозку.

До другої групи належать втручання, несвоєчасне виконання котрих може призвести до розвитку тяжких ускладнень:

— накладання надлобкового свища при ушкодженні уретри і протиприродного заднього проходу при позаочеревинному ушкодженні прямої кишки;

— ампутація при ішемічному некрозі кінцівки;

— первинна хірургічна обробка ран, заражених токсичними або радіоактивними речовинами, а також із значними ушкодженнями м’яких тканин.

До третьої групи належать операції, відстрочка яких за умов застосування антибіотиків не обов’язково призведе до небезпечних ускладнень:

— первинна хірургічна обробка ран м’яких тканин, не заражених токсичними або радіоактивними речовинами і без значних їх ушкоджень;

— первинна обробка дуже забруднених опіків;

— накладення пластинкових швів при клаптевих ранах обличчя;

— лігатурне зв’язування зубів при переломах нижньої щелепи з дефектом.

За сприятливих обставин здійснюються заходи всіх трьох груп. Скорочення обсягу кваліфікованої хірургічної допомоги при необхідності здійснюється за рахунок відстрочки у виконанні заходів третьої групи, а за вкрай несприятливих обставин і надзвичайній перевантаженості даної лікувальної установи — і за рахунок заходів другої групи. Важливо, щоб кваліфікована допомога була здійснена не пізніше 6 год від моменту поранення. Саме це відіграє вирішальну роль у досягненні сприятливого результату.

Спеціалізована медична допомога надається лікарями-фахівцями, які мають необхідну підготовку, оснащення й умови для роботи. Спеціалізована допомога вважається вищим видом медичної допомоги і повинна мати вичерпний характер, сприяти значному підвищенню якості та покращанню результатів лікування. Вона здійснюється у спеціалізованих лікувальних установах або в неспеціалізованих відділеннях після прибуття туди медичних бригад постійної готовності відповідного профілю або спеціалізованих медичних бригад швидкого реагування та посилення з відповідним оснащенням.

Практичні дії щодо ліквідації наслідків катастрофи здійснюються службою екстреної медичної допомоги (ЕМД). В Україні службу ЕМД очолює Державний міжвідомчий комітет з надзвичайних ситуацій при Кабінеті Міністрів України, у складі якого функціонує Рада по діях у надзвичайних ситуаціях. Їй підпорядковані з питань екстреної медичної допомоги відповідні служби трьох відомств: Міністерства охорони здоров’я, Міністерства оборони та штабу ЦО.

У кожній області створені територіальні служби ЕМД. Їх керівним органом є оперативний штаб та оперативна група при обласній комісії з надзвичайних ситуацій, а в містах і сільських районах — оперативні штаби служб і оперативні групи охорони здоров’я при міських (районних) комісіях з надзвичайних ситуацій. Органами повсякденного управління службою ЕМД в області є інформаційно-диспетчерський пункт при територіальному центрі ЕМД, а в містах і сільській місцевості — старші лікарі змін та диспетчери станцій і відділень швидкої медичної допомоги.

Служба ЕМД у кожній області має певні сили і засоби. Так, наприклад, в Одеській області вони включають: територіальний центр ЕМД і медицини катастроф; 115 бригад ШМД, у тому числі загального профілю (лінійних) — 71; токсикоз-терапевтичних — 10; кардіологічних — 9; неврологічних — 3; психіатричних — 3; протишокових — 3; токсикологічних — 1; інфекційних — 2; акушерська — 1; дитячих — 11; дитяча термінальна — 1. Існує також 17 медичних бригад постійної готовності (МБПГ), створених на базі лікувальних закладів міста й обласної СЕС, у тому числі 3 загальнохірургічні, 5 анестезіолого-реанімаційних, 1 травматологічна, 1 судинної хірургії, 1 торакальної хірургії, 1 токсикологічна, 1 опікова, 2 інфекційні та 2 епідеміолого-бактеріологічні. А 9 спеціалізованих медичних бригад швидкого реагування та посилення (СМБШРП) створені на базі медуніверситету і НДІ, у тому числі 3 оториноларингологічних, 3 офтальмологічних і 3 щелепно-лицьової хірургії.

В містах і сільських районах області організовані територіальні міські та районні центри ЕМД, бригади ШМД.

При необхідності для екстреної допомоги потерпілим у катастрофах оперативний штаб обласного центру ЕМД взаємодіє зі штабом ЦО області та його службами оповіщення і зв’язку, протипожежної, охорони громадського порядку, енергетики та світломаскування, торгівлі та харчування, комунально-технічної, захисту тварин і рослин, санітарної обробки людей і знезаражування одягу та взуття, військовою медслужбою, управлінням залізниці, авіазагоном, комісією з надзвичайних ситуацій при обласній державній адміністрації та ін.

Служба ЕМД діє таким чином: інформація про виникнення надзвичайної ситуації (НС) на території, підлеглій центру ЕМД, може надійти диспетчеру ЦЕМД з інших ЦЕМД (міст, районів), від старшого лікаря зміни станцій ШМД, від оперативного чергового штабу ЦО області, від начальника обласного ЦЕМД.

При виникненні катастроф із травматичними ушкодженнями:

— силами бригад ШМД міст і районів організовуються розвідка місця подій, надання першої медичної, долікарської та першої лікарської допомоги в пунктах збору потерпілих, евакуація в лікувально-профілактичні заклади, розташовані поблизу місця катастрофи, і допомога під час евакуації;

— при отриманні даних розвідки про масовість катастрофи (більше 10 потерпілих) негайно починають підготовку МБПГ та СМБШРП (загальнохірургічні, опікову, травматологічну, анестезіолого-реанімаційні, щелепно-лицьової, судинної та торакальної хірургії) та приводять їх до повної готовності у термін до 4 год;

— через 2 год направляють у район катастрофи лікарів-консультантів необхідного профілю для надання консультативної допомоги лікарям місцевих лікувальних закладів, а також для організації прийому та розташування бригад, які прибудуть у район катастрофи;

— не пізніше 6 год направляють необхідну кількість бригад МБПГ і СМБШРП у лікувальні установи, розташовані поблизу місця катастрофи;

— оперативний штаб обласного ЦЕМД організує взаємодію з іншими службами (ЦО, відомствами, МС ЗС) щодо виділення транспорту для евакуації потерпілих.

При токсикологічних катастрофах:

— отримавши інформацію про катастрофу, яка може надійти від оперативного чергового штабу ЦО (сигнал «Хлор» із найменуванням об’єкта аварії та напрямком поширення зараженої хмари і вказівкою, які райони міста потрапляють у зону зараження), диспетчер обласного ЦЕМД оповіщає та збирає оперативний штаб ОЦЕМД, а в разі необхідності й увесь персонал центру за 15 хв у робочий час і за 1,5 год у неробочий;

— протягом 30 хв силами токсикоз-терапевтичних бригад ШМД здійснюється розвідка осередку ураження, виявляються масштаби катастрофи, приблизна кількість потерпілих, яким знадобиться допомога;

— після отримання даних про масовість катастрофи негайно приступають до підготовки МБПГ (токсикологічної, анестезіолого-реанімаційної), СМБШРП (офтальмологічної) та рухомої токсикологічної лабораторної групи обласної СЕС, приводять їх до повної готовності у термін до 4 год і направляють у лікувальні установи поза зоною зараження;

— не пізніше 30 хв посилають в осередок ураження додаткові бригади ШМД, окрім токсикоз-терапевтичних, із відповідним екіпіруванням для здійснення першої лікарської допомоги й евакуації потерпілих у тимчасові пункти збору поза зоною зараження, підготовлені для стаціонарного лікування токсикологічних хворих;

— організують взаємодію з іншими службами з питань транспорту для евакуації;

— оперативний штаб ОЦЕМД організує протихімічний захист медперсоналу, який працює безпосередньо в осередку ураження або поряд із ним;

— організують обмін інформацією з сусідніми регіонами у разі можливої загрози зараження їх території.

При радіаційних катастрофах:

— у термін до 30 хв видають медперсоналу і водіям засоби індивідуального захисту, проводять йодопрофілактику всьому особовому складу ОЦЕМД;

— через 30 хв збирають дані про радіаційну обстановку за даними районної СЕС;

— через 40 хв приводять до готовності токсикологічну МБПГ, токсико-терапевтичну бригаду ШМД, рухому радіологічну лабораторну групу обласної СЕС і направляють їх у район катастрофи;

— перепрофілюють ліжка стаціонарів для хворих із радіаційними ураженнями;

— розгортають на межі осередку сортувальну радіологічну бригаду силами рухомої радіологічної лабораторної групи обласної СЕС і СМБШРП;

— уточнюють план евакуації лікувальних установ із вірогідної зони радіоактивного зараження.

При виникненні осередків особливо небезпечних інфекційних захворювань:

— у термін до 4 год оперативний штаб ОЦЕМД збирає дані про епідеміологічну обстановку, яка виникає на території, за даними обласних, міських і районних СЕС;

— через 4 год приводять до готовності токсикологічну й інфекційно-епідеміологічну МБПГ, рухому санітарно-гігієнічну лабораторію обласної СЕС;

— організують взаємодію й обмін інформацією з обласною протиепідемічною службою;

— за розпорядженням начальника управління охорони здоров’я обласної адміністрації направляють приведені до готовності сили ОЦЕМД і вживають відповідних заходів для надання допомоги у ліквідації осередку особливо небезпечної інфекції, організації карантинних, обсерваційних і лікувальних заходів.

Список літератури

1. Актуальні питання невідкладної допомоги: Матеріали (тези) І Укр. наук.-практ. конф. з невідкладної допомоги, 30 червня - 1 липня 1993 р. — Одеса: Одес. мед. ін-т ім. М. І. Пирогова, 1993. — 99 с.

2. Актуальні питання невідкладної допомоги: Матеріали (тези) ІІ Укр. наук.-практ. конф. з невідкладної допомоги, 18 червня - 21 червня 1994 р. — Одеса: Одес. мед. ін-т ім. М. І. Пирогова, 1994. — 279 с.

3. Богомольный Б. Р., Кононенко В. В., Чуев П. Н. Медицина катастроф. — Одесса, 1998. — Ч. 1. Основы организации медицинской помощи пострадавшим в чрезвычайных ситуациях и катастрофах. — 199 с.

4. Брусницына М. А. Неотложная помощь, транспортировка и направления интенсивной терапии при тяжелой ожоговой травме // Актуальные вопросы диагностики и лечения ожоговой травмы: Тезисы докладов и лекций. — Одесса, 2004. — С. 7-16.

5. Дубицкий А. Е., Семенов Н. А., Чепкий Л. П. Медицина катастроф. — К.: Здоров’я, 1993. — 462 с.

6. Интенсивная терапия угрожающих состояний / Под ред. В. А. Корячкина, В. И. Страшнова. — СПб.: Санкт-Петербургское мед. изд-во, 2002. — 286 с.

7. Медицина катастроф: Учеб. пособие / Ю. В. Аксенов, А. А. Александровский, Т. И. Боровских и др.; Под ред. В. М. Рябочкина, Г. И. Назаренко. — М.: ИНИ ЛТД, 1996. — 272 с.

8. Медицина транспортних катастроф: Навч. посібник / О. В. Борозенко, А. С. Владика, В. В. Грубнік та ін.; За ред. А. О. Лобенка, П. М. Чуєва. — Одеса: Одес. держ. мед. ун-т, 2000. — 192 с.

9. Неотложная медицинская помощь пострадавшим при авариях и катастрофах / Г. Н. Можаев, В. Н. Заболотный, В. П. Дьяконов, И. Р. Малыш. — К.: Здоров’я, 1995. — 286 с.

10. Никонов В. В. Неотложная скорая помощь. — Харків: КОНСУМ, 1997. — 592 с.

11. Посібник для практичних занять з анестезіології та реаніматології: Навч. посібник / О. М. Клігуненко, Л. В. Усенко, Н. С. Сизоненко та ін.; За ред. Л. В. Усенко. — К.: Здоров’я, 1995. — Ч. 2. — 336 с.

12. Практические навыки первой медицинской помощи на морских судах: Учеб. пособие / А. А. Лобенко, А. С. Владыка, А. А. Новиков и др.; Под ред. А. А. Лобенко. — Одесса, 1994. — 71 с.

13. Руководство для врачей скорой помощи / В. П. Алферов, Б. Г. Апанасенко, О. М. Аронович и др.; Под ред. В. А. Михайловича. — 2-е изд., перераб. и доп. — Л.: Медицина (Ленингр. отд-ние), 1989. — 542 с.

14. Справочник по мерам первой медицинской помощи и профилактике отравлений, повреждений и заболеваний, связанных с морской перевозкой опасных грузов / А. А. Лобенко, А. С. Владыка, О. В. Борозенко и др.; Под ред. А. А. Лобенко. — Одесса, 1992. — 82 с.

15. Шок при травматических повреждениях: вопросы диагностики на догоспитальном этапе / В. Н. Бережненко, Л. Л. Дубовская, В. Г. Овчаренко и др. // Достижения и перспективы анестезиологии и интенсивной терапии. — Днепропетровск, 2003. — С. 16.

16. Экстремальная медицина: Материалы I учредительного пленума. — Луганск, 1997. — 146 с.