Анатомія людини - Опорні конспекти лекцій - Савчук О.І. 2017

Загальна міологія

Розвиток м'язів. М'язи тулуба розвиваються із мезенхіми, яка розташована по бокам спинної струни і нервової трубки. Мезодерма поділяється на сегменти, з яких потім розвиваються міотоми, які, зливаючись, дають початок м'язовим волокнам. З дорсальних міотомів розвивається дорсальна (спинна) мускулатура, а із вентральних — вентральна (яка розташовується на передній та бічній сторонах тулуба). В кожний містом вростають гілки одноіменного спинномозкового нерва, тобто, м'язи, які розвинулися з декількох міотомів, знервуються декількома нервами (наприклад, прямий м'яз живота).

М'язи кінцівок розвиваються з мезенхіми бруньок кінцівок. Ці м'язи досить диференційовані. У людини вони виконують складні рухи.

М'язи голови виникають частково з головних сомітів та з мезодерми з ядрових дуг.

М'яз як орган. Кожний м'яз складається із пучків посмугованих м'язових волокон, які з'єднуються за допомогою пухкої сполучної тканини в пучки першого порядку, а вони - в пучки другого порядку і т.д. утворюючи черевце. На кінцях кожного черевця сполучнотканинні прошарки переходять у сухожилок м'яза. Отже, черевце є активною складовою м'яза, а сухожилок — пасивною, за допомогою якої він прикріпляється до кісток.

Основною функцією м'язів є їх здатність до скорочення. При скороченні м'язів відбувається зближення двох точок, до яких вони прикріпляються . Отже, точка, яка є нерухомою - це місце початку м'яза, а точка, з якої починається скорочення м'яза, називається місцем його прикріплення.

Ці точки можуть мінятися місцями, і тоді, змінюється функція м'яза.

Кожний рух в будь-якому суглобі є результатом дії м'язів - антагоністів — тобто м'язів, що виконують протилежну функцію (наприклад, при скороченні м'яза-згинача, скорочується і м'яз-розгинач, утримуючи його від надмірного скорочення). М'язи, які виконують однакову функцію, називаються м'язами синергістами.

Класифікація м’язів.

За формою м'язи бувають: довгі, короткі і широкі. Деякі довгі м'язи можуть мати не одне черевце, а декілька, тому розрізняють дво -, три - і чотириголові м'язи. В них також може бути не один сухожилок. Так, згиначі і розгиначі пальців верхньої та нижньої кінцівок мають по чотири сухожилки, тому скорочення одного черевця дає руховий ефект на декілька пальців, забезпечуючи економію в роботі м'язів.

Широкі м'язи тулуба мають широкі сухожилки, які називаються апоневрозами.

Зустрічаються м'язи квадратні, круглі, трикутні, пірамідальні, дельтоподібні, зубчасті, камбало подібні і т. ін.

За напрямком волокон м'язи поділяються на прямі, косі, поперечні, колові.

За функцією м'язи поділяють на згиначі і розгиначі; пронатори і супінатори (які обертають, наприклад, кисть всередину і назовні); привідні і відвідні.

За відношенням до суглобів, через які (один, два чи декілька) перекидаються м'язи, їх називають одно-, дво-, або багато суглобовими.

За топографією м'язи бувають поверхневі і глибокі, зовнішні і внутрішні, латеральні і медіальні, передні і задні.

До допоміжного апарату м'язів належить їх оболонка з волокнистої сполучної тканини, які називається фасцією. Фасції слугують опорою для органів, м'язів, судин, нервів, захищаючи їх від ушкоджень. Фасції бувають поверхневі і глибокі.

Основні властивості м'язів.

М'язи, як будь-яка жива тканина, мають здатність переходити в стан збудження при подразнені. Ця особливість м'язів має назву збудливість. Збудження — це стан активності м'яза, який характеризується зміною процесів обміну у ньому і виникненням потенціалу дії. Збудження м'яза розповсюджується по ньому завдяки такій фізіологічній властивості, як провідність. Збудження проявляється діяльністю м'яза - скороченням. Таким чином, третьою фізіологічною активністю м'яза є скоротливість.

В основі м'язового скорочення лежить взаємне ковзання актинових та міозинових білкових ниток, з яких складаються м'язові волокна. Причиною ковзання є хімічна взаємодія між актином та міозином в присутності іонів Са і енергії АТФ. Спостерігається хімічне «зубчасте колесо», яке ніби притягує одну групу ниток по іншій.

У відповідь на поодиноке подразнення порогової сили виникає поодиноке скорочення. Отримавши через нерв один імпульс, м'яз скорочується один раз і знову розслабляється.

Поодиноке скорочення складається з трьох періодів: латерального, скорочення і розслаблення.

Латеральний період починається з моменту нанесення подразнення до початку скорочення м'яза. Період скорочення триває від видимого скорочення до максимуму, а період розслаблення - від максимуму до вихідного рівня. Тривалість поодинокого скорочення неоднакова для різних м'язів людини.

В нормальних умовах з ЦНС до м'язів надходять не один імпульс, а ціла їх серія. Коли м'яз отримує ряд імпульсів, які надходять з великою частотою один за одним, то поодинокі скорочення додаються і виникають тривалі скорочення м'яза - титанічні скорочення, або тетанус. Обов'язковою умовою для виникнення титануса є нанесення наступного подразнення тоді, коли скорочення, викликане попереднім подразненням, ще не закінчилось.

Титанічні скорочення сильний вид поодиноких.

У цілісному організмі титанусом скорочуються скелетні м'язи. М'язу серця притаманні лише поодинокі скорочення, а титанічні в нормі для нього не можливі. Це пояснюється рефрактерністю міокарда - великим періодом абсолютної незбудливості. Якщо в цей період надходить додаткове подразнення, м'яз не здатен збуджуватись, а значить, скорочуватись Фізіологічні особливості гладких та посмугованих м'язів.

До посмугованих скелетних м'язів належать м'язи кінцівок, тулуба і дихальні.

Скелетні м'язи підтримують тіло людини у певному положенні, здійснюють рухи тіла, в результаті їх скорочення в організмі виробляється тепло. Скелетні м'язи легко збуджуються, проводять збудження по м'язовому волокну з великою швидкістю і швидко скорочуються.

До гладких м'язів належать м'язи внутрішніх органів, кровоносних судин, їх фізіологічні властивості відрізняються від властивостей скелетних м'язів тим, що вони менш збудливі. Збудження по гладких м'язах проводиться повільніше, ніж по скелетних, їх скорочення розвивається також повільніше і зберігається протягом тривалого часу. Для того, щоб викликати збудження гладкого м'яза, необхідно діяти на нього подразненням більшої сили.

Характерною особливістю гладких м'язів є їх здатність до спонтанної автоматичної діяльності, тобто здатність скорочуватись під впливом імпульсів, які виникають в них самих. Спонтанні скорочення спостерігаються при дослідженні гладких м'язів шлунка, кишок, нирок, жовчного міхура та ін.

Гладкі м'язи за своєю будовою є функціональним синцитієм, тобто збудження з однієї м'язової клітини може вільно переходити на іншу.

Це пояснює залучення в процес збудження і скорочення усього м'яза, якщо навіть нервовий імпульс надійшов до незначної кількості м'язових волокон. Скорочення гладких м'язів відбуваються повільніше і триваліше, латентний період у них значно довший. Гладкі м'язи здатні приходити в стан тривалого скорочення при дуже незначних затратах енергії, в результаті чого вони не втомлюються. Ці скорочення називаються тонічними. Деякі м'язи протягом усього життя людини знаходяться у тонусі (гладкі м'язи судин).

Гладкі мускулатурі притаманні пластичність і здатність до розтягування. Ці властивості мають значення для нормального функціонування порожнистих органів. Наприклад, завдяки пластичності гладких м'язів тиск у порожнині сечового міхура майже не змінюється незалежно від ступеня його наповнення.

Характерною особливістю гладких м'язів є їх висока чутливість до хімічних подразників медіаторної природи: адреналіну, ацетилхоліну, гістаміну, серотоніну, брадикіну.

На відміну від скорочень скелетних м'язів, скорочення гладких м'язів є мимовільними. Гладкі м'язи інервуються вегетативними нервами. Симпатична і парасимпатична інервація має протилежні ефекти.

Від фізіологічних властивостей гладких м'язів залежать функції внутрішніх органів, а саме моторна функція травного тракту, сечостатевої та судинної системи.

Від тонуса м'язів стінок артерій залежить величина їх просвіту, а також і рівень артеріального тиску, кровопостачання органів і попередження виходу вмісту з них.

Значення фізичного тренування.

Систематичне фізичне тренування призводить до збільшення м'язової сили і працездатності. Це досягається завдяки розвитку м'язів і в результаті стійких змін у серцево-судинній та дихальній системах.

М'язи, що тренуються, збільшуються в об'ємі, зростає їх маса. Це явище називається робочою гіпертрофією м'язів. У гіпертрофованому м'язі відбувається активація синтезу білків та нуклеїнових кислот, зростають запаси глікогену та АТФ.

Протилежним станом є м'язова атрофія від бездіяльності.

У процесі фізичного тренування підвищуються показники діяльності серцево-судинної, дихальної та інших систем. Дихання стає не частим, але глибоким, тому легенева вентиляція зростає. У тренованих людей збільшується життєва ємність легень.

Поглиблене дихання у тренованих людей сприяє кращому насиченню крові киснем.

У процесі систематичних тренувань частота серцевих скорочень зменшується, а систолічний об'єм крові збільшується. Хвилинний об'єм крові значно зростає при більш економній роботі серця.

Тренування є єдиним способом підвищення витривалості, загартування організму, підвищення працездатності.

Література:

1. Гайда С.П. Анатомія і фізіологія людини. Київ: Вища школа, 1980.

2. Дибенко К.А. Анатомічний українсько - латинське - англійський словник - довідник. Київ : «Довіра» 1997. - 344.

3. Кравчук С. Ю. Анатомія людини. Чернівці: «Поділля», 1998. -том 1.-291 с.

4. Кравчук С. Ю. Анатомія людини. Чернівці : «Поділля», 1998. -том 2. -339 с.

5. Матещук - Вацеба Л. Р. Нормальна анатомія : навчальний посібник. Львів : Поклик сумління, 1997. - 267 с.

6. Иваницкий М. Ф. Анатомия человека, М. : Физкультура й спорт, 1985.-480с.

7. Сапин М. Р., Билич Г. Л. Руководство к практическим занятиям по анатомии человека. М. : Высшая школа. 1989. - 543 с.

8. Синельников Р. Д. Атлас анатомии человека (многотомное издание «Медицина». По системам организма).

9. Большая медицинская энциклопедия. Разделы: Анатомия человека, по системам организма.

10. Анатомія та фізіологія з патологією // За ред. Федонюка Я. І., Білика Л. С., Микули Н. X.. Тернопіль. Укрмедкнига, 2001.