Біогеографія - Регіональний аспект - Марисова І.В. - 2005

Глава 3. Характеристика біофілотичних царств суші

3.8.Голарктичне царство

3.8.5.Географічний генезис

На формування біофілоти Голарктичного царства зокрема Пале- арктичного підцарства значний вплив мав широкий континентальний зв'язок Палеарктики з Ефіопським і Орієнтальним царствами, що забезпечило проникнення давніх південних біофілот на північ, а також пліоценова посуха і четвертинне зледеніння, унаслідок чого первинна тропічна фауна і флора дуже збідніла і виробила чимало своєрідних сухолюбних і холодолюбних типів.

У третинний період у районі Гібралтару існував зв'язок Південної Європи з Північною Африкою, завдяки чому області Палеарктики одержали свої найдавніші елементи біофілоти, наприклад молюсків.

Біофілота Центрально-Азіатської, Ірано-Туранської і Сахаро-Синдської областей почала формуватися з палеогену як пустельна і високогірна. Ця біофілота неодноразово поповнювалася вихідцями з Африки і дала Азії таких тварин, як дрофи, рябки, тонкопалий ховрах, дикобраз, степова черепаха. Особливо інтенсивним був цей обмін у пліоцені, під час розквіту «гіпаріонової фауни».

Важливу роль у формуванні біофілоти Палеарктики відіграла давня східно-азіатська (китайсько-гімалайська) біофілота, вік якої визначається як міоценовий. У результаті підняття висот Гімалаїв і Тибету, а також льодовикового охолодження, теплолюбні тварини (мавпи, антилопи тощо) перетворилися на мешканців високих гір, що миряться з найсуворішими кліматичними умовами. Разом з тим китайська фауна зберегла ще безліч олігоценових і міоценових реліктів (бамбуковий ведмідь - панда, велетенська саламандра та ін.). Наявність у складі китайської біофілоти численних видів, близьких до американських (наприклад, хвойні - секвойя і метпасеквойя, тсуга, псевдотсуга; панда з єнотових, схованозябровики), пояснюється зв'язком Північної Азії з Америкою через Берингову сушу («Беринію»), який багаторазово відновлювався протягом усього третинного і навіть четвертинного періодів.

Олігоценово-міоценова китайська біофілота стала тим матеріалом, на основі якого розвинулась біофілота Ангарської області: такі форми, як кабарга, сніговий барс та інші, цілком ясно вказують на розвиток з індокитайських типів тварин. Разом з тим на тайгову фауну Сибіру впливав і американський елемент, який був зумовлений обміном форм через Берингову сушу (щоправда, вплив агарського фауністичного центру на розвиток біофілоти Північної Америки був набагато значніший, ніж вплив Америки на сибірську фауну). Сучасного характеру біофілота східносибірської тайги набрала лише в результаті льодовикового охолодження, що знищило теплолюбні широколисті ліси манчжурського типу і найбільш теплолюбні елементи фауни. Тваринне угруповання тайги, розвинувшись в основному на території Східного Сибіру, мало і сьогодні має великий вплив на заселення прилеглих частин західної Палеарктики, схожих за екологічними умовами, насамперед, на Західній Сибір, що заселяється з двох боків, а потім і тайгову частину Європи. Великий також зворотний вплив Сибіру на фауну Манчжурії, що була колись вихідним пунктом еволюції східносибірської фауни.

Льодовиковий період, відтискуючи на південь тундрову фауну, дав можливість характерним її формам заселити альпійську зону південних гір, де вони залишились тепер у вигляді реліктів (наприклад, біла куріпка на Алтаї, Тарбагатаї). Суворий клімат льодовикових періодів значною мірою зумовив розриви ареалів багатьох форм (блакитна сорока, зелена квакша, конвалія тощо).

Сухий ксеротермічний клімат міжльодовикового і післяльодовикового періодів зробив можливим заселення тундри степовими елементами: саме цим можна пояснити присутність у східносибірській тундрі пищух, або сіноставок, ховрахів і байбаків. До речі, генетична близькість фаун степу і тундри підтверджується тим, що і північний олень, і сайгак заражені інфузоріями-офріосколецидами (очевидно, обидва вони колись паслися разом).

Неарктична біофілота має давнє автохтонне ядро, яке склалося в основному у Сонорській і Міссісіпській областях, і потужні нашарування імітаційних компонентів неотропічного походження - у південних і палеарктичного походження у північних областях. Фауна ссавців, що розвинулась у Північній Америці в третинному періоді, дійшла до нас у вигляді малих уламків - у ній вже немає вимерлих хоботних, коней, носорогів, верблюдів. Цей перший, найдавніший, палеогеновий шар утворюють комахоїдні (шерстохвостікроти, землерийки), мабуть, вилоріг і американські олені, вівцебик, деякі гризуни. Наявність усіх цих тварин пояснюється континентальним зв'язком Америки та Азії через Берингову сушу.

До другого, значно молодшого, шару належать такі гризуни, як байбаки, мішечкуваті стрибуни, гофери.

Третім фауністичним шаром є тварини, що проникли до Північної Америки в плейстоцені як через Берингову, так і через Панамську сушу, коли з’явилися з Євразії бізон, лось, ведмідь, сніговий козел; із цим же потоком з'явилась тут, мабуть, і людина.

Проте слід ще раз підкреслити, що міграційний процес був двобічним. Тому, наприклад, північний олень у ранньому плейстоцені проник у Європу з Північної Америки, яка була його батьківщиною. Таким же американцем за походженням є і вівцебик. Одночасно Південна Америка дала деревного дикобраза, або голкошерста.

Величезний вплив на формування сучасної фауни, особливо Канадської області, мала інвазія полярного біоценозу на чолі з мамонтом, що сталося наприкінці четвертинного періоду. На цей час припадає формування арктичної фауни.

З олігоцену фауни Неарктики і Палеарктики розвивалися самостійно, і обмін формами ніколи не доходив до повного змішування фаун, тим більше що цей частковий обмін компенсувався припливом у Палеарктику африканських та індійських форм, а в Неарктику - південноамериканських.

Отже, відмінності Палеарктики і Неарктики мають первинний, генетичний характер, тоді як подібність, що зростає в напрямі з півдня на північ, — вторинний характер і зумовлена плейстоценовим обміном форм через Верингову сушу, а також схожим в обох півкулях впливом четвертинного зледеніння.